Чтение онлайн

Залія дивилася на нього, все ще не розуміючи.

— Роланде! — мовила вона.

— Так, Заліє?

— Їх більше нема? Хіба таке може бути? Їх нема?

— Усі мертві, — кивнув стрілець. — Я нарахував шістдесят одного. Всі вони лежать або на дорозі, або в нашій канаві.

Тіанова дружина ще трохи постояла, перетравлюючи цю інформацію. А потім зробила щось таке, що здивувало навіть стрільця, котрий звик ні з чого не дивуватися. Вона кинулася йому в обійми, міцно притислася до його тіла і вкрила все його обличчя жадібними й мокрими від щастя поцілунками. Роланд стійко це витримував, потім ввічливо, але твердо відхилив її від себе. На нього знову накочувало млосне відчуття. Відчуття непотрібності. Відчуття, що такі битви можуть тривати до нескінченності, у них він втрачатиме то палець через омаромонстрів, то око через хитру стару відьму, і наприкінці кожного бою відчуватиме, що Темна вежа замість наблизитися віддалилася. І весь цей час сухий крутій пробиратиметься по кістках до його серця.

«Припини, — наказав він самому собі. — Це безглуздя, ти сам це знаєш».

— Роланде, а не може бути, щоб вони замість цих прислали інших Вовків? — спитала Роза.

— Я думаю, інших у них немає, — відповів Роланд. — А якщо і є, то їх набагато менше. І тепер ви знаєте, як їх можна вбити, правда?

— Так, — вона сліпучо всміхнулася йому, й та усмішка обіцяла значно більше, ніж поцілунки.

— Піди вниз, — сказав він їй. — І Залію візьми. Скажіть там, що вже можна підніматися сюди. Нині Леді Оріза була прихильна до Кальї. І до роду Ельда.

— А сам ти не хочеш піти з нами? — спитала Залія. Вона вже відійшла від нього, і її щоки пашіли вогнем. — Не хочеш, щоб вони вітали тебе як переможця?

— Пізніше ми всі приймемо вітання, — відказав Роланд. — А зараз нам треба поговорити ан-тет. Хлопчик пережив страшний шок.

— Так, — сказала Роза. — Так. Ходімо, Зі. — Вона взяла Залію за руку. — Допоможи принести радісну звістку.

Жінки пішли, десятою дорогою обходячи скривавлені рештки бідолашного Бенні Слайтмена. Залія подумала, що лише одяг тримав разом те, що від нього лишилося, і здригнулася від думки про батьківське горе.

Молода сей з укороченими ногами сиділа на північному боці канави, роздивляючись тіла Вовків. Вона помітила, що на одному дивом лишилася маленька штука, яка досі намагалася крутитися. Руки Вовка, обтягнені зеленими рукавицями, смикалися, наче в пропасниці. На очах у Рози й Залії Сюзанна підняла великий камінь і розтрощила ним рештки капелюшка-розумаки. Вовк одразу застиг. Тихе гудіння, яке йшло від нього, змовкло.

— Сюзанно, ми йдемо розповісти всім, — сказала Роза. — Але спершу хотіли подякувати тобі. Ти молодець! Ми тебе так любимо!

Залія кивнула.

— Кажемо спасибі, Сюзанно з Нью-Йорка. Кажемо спасибі таке велике, яке тільки можна сказати.

— Атож, правда, — кивнула Роза.

Леді-сей подивилася на них і приємно всміхнулася. Щось у її погляді насторожило Розаліту, неначе в тих темних очах вона побачила щось незвичайне. Наприклад, те, що Сюзанни Дін у них більше не було. Але потім вираз сумніву зник з Розалітиного обличчя.

— Ми підемо з доброю звісткою, Сюзанно.

— Я дуже рада за вас, — сказала Мія, нічия дочка. — Приводьте їх сюди. Розкажіть усім, що небезпека минулася, а ті, хто не вірить, можуть полічити мертвих.

— Холоші твоїх штанів мокрі, ти знаєш? — спитала Залія.

Мія похмуро кивнула. Її живіт знову закам'янів од переймів, але вона не подала вигляду.

— Боюся, це кров. — Вона кивнула в бік тіла Марґарет з відтятою головою. — Її.

Тримаючись за руки, жінки стали спускатися вниз кукурудзяним полем. Мія дивилася, як до неї йдуть Роланд, Едді й Джейк. Зараз треба бути обережною. Втім, Сюзаннині друзі самі здавалися трохи приголомшеними після битви. Про неї вони можуть подумати те саме, навіть якщо здаватиметься, що вона сама не своя.

Тепер головне для неї — дочекатися нагоди. Дочекатися… і зникнути. А тим часом вона уявила, що живіт — це корабель, який злітає догори на високій хвилі.

«Вони знатимуть, куди ти пішла, — прошепотів голос. Не з голови, а з живота. Голос дитятка. І він казав правду. — Забери з собою кулю. Забери її з собою, коли підеш. Щоб вони не змогли відчинити двері».

Отак.

Прогримів постріл з «рюгера», і кінь помер.

А з рису вже розлягалися крики радості — Залія і Роза донесли свою добру звістку. Раптом гомін щасливих голосів прорізав пронизливий зойк горя. Погану новину було почуто.

Джейк Чемберз сидів на колесі перевернутого воза. Він розпріг трьох коней, з якими нічого не сталося. Четвертий лежав з двома поламаними ногами, безпорадно пускаючи піну й благально дивлячись на хлопчика, щоб той полегшив йому страждання. І Джейк допоміг. Тепер він сидів і дивився на свого мертвого друга. Кров Бенні всотувалася в землю. Його рука лежала долонею догори, неначе загиблий хлопчик хотів потиснути руку Богові. Якому Богові? Ходили чутки, що кімната на верхівці Темної вежі порожня.

З рису Леді Орізи долинув крик горя. Слайтмен чи Воун Айзенгарт? З такої відстані, подумав Джейк, годі відрізнити скотаря від його бригадира, господаря від слуги. Це урок чи страх, те, що міс Ейвері в старій добрій школі Пайпера називала хибним доказом, який видається реальним?

Долоня, що вказувала перстом у ранкове небо, — вона справді була реальною.

Фолькен унизу заспівали, і Джейк упізнав пісню. Її Роланд співав, коли юрба вітала їх у Кальї Брин Стерджис.

Рис хвилював, неначе фолькен там танцювали від радості, як колись Роланд у світлі смолоскипів. Дехто тримав на руках дітей, але навіть важкість не заважала їм розгойдуватися в рисі. «Цього ранку танцювали ми всі, — подумав Джейк, не знаючи, що має на увазі, але відчуваючи істинність цієї думки. — Власний танець. Єдиний, який ми знаємо. А Бенні Слайтмен? Помер танцюючи. І сей Айзенгарт також».

Роланд і Едді підійшли до нього, Сюзанна теж, але вона трималася трохи осторонь, неначе вирішила, що хлопцям треба побути самим. Роланд курив, і Джейк кивнув на його цигарку.

— Скрути й мені, добре?

Стрілець глянув на Сюзанну, здійнявши брови. Вона стенула плечима і кивнула. Роланд зробив самокрутку, передав її Джейкові й чиркнув сірником об штани. Джейк сидів на колесі й курив, не затягуючись, тримаючи дим у роті й видихаючи його хмарки. Рот наповнився слиною. Але він був не проти. На відміну від деяких речей, слини можна було позбутися.

Роланд глянув униз, де кукурудзою вже бігли двоє чоловіків.

— Це Слайтмен, — сказав він. — Добре.

— Чому добре? — здійняв брови Едді.