Чтение онлайн

Барлоу виймає хрест з його пальців. Каллаген скрикує, як дитина, що раптом усвідомила: бабай існує насправді, й весь цей час він терпляче вичікував у шафі, поки не трапиться слушна нагода. І лунає звук, який відтоді переслідуватиме його до кінця життя, від Нью-Йорка й потаємних доріг Америки до зустрічей анонімних алкоголіків у Топіці, де він нарешті протверезів, і аж до кінцевої зупинки в Детройті та його життя тут, у Кальї Брин Стерджис. Він пам'ятатиме той звук, коли на його лобі з'явиться шрам і він покірно очікуватиме смерті. Він пам'ятатиме той звук, коли його смерть нарешті настане. Той звук — сухий тріск двічі поспіль, коли Барлоу переламує перекладини хреста, і глухий стукіт, коли він кидає їх на підлогу. А ще він пам'ятатиме неймовірно сміховинну думку, яка спадає йому поки Барлоу тягнеться до нього руками: «Господи, от би зараз випити».

Панотець подивився на Роланда, Едді й Сюзанну, як людина, що пам'ятає найнайгіршу мить свого життя.

— У групах анонімних алкоголіків вічно проголошують якісь приказки й гасла. І щоразу, коли я згадую ту ніч… як Барлоу бере мене за плечі… пам'ять підсовує мені одне гасло.

— Яке? — поцікавився Едді.

— Обережніше з тим, про що просиш, — процитував Каллаген. — Бо твоє бажання може збутися.

— Вам дали випити, — сказав Роланд.

— О так, — мовив Каллаген. — Випити мені дали.

У Барлоу міцні и безжальні руки. Поки вони тягнуть Каллагена до свого володаря, він раптово розуміє, що станеться наступної миті. Не смерть. Порівняно з цим смерть була б милістю.

«Ні, будь ласка, ні», — пробує сказати він, але з вуст зривається лише кволий стогін.

— Давай, отче, — шепоче вампір.

Рот Каллагена притискається до смердючої плоті — холодного горла вампіра. Це не аномія, не суспільна дисфункція, не наслідки етичної чи расової поведінки. Лише сморід мертвоти й одна вена, відкрита й пульсуюча темною зараженою кров'ю Барлоу. Жодного відчуття екзистенційної втрати, жодної постмодерної туги за смертю американської системи цінностей, ні навіть релігійно-психологічної провини західної людини. Лише намагання навіки затамувати подих чи якось викрутити голову вбік, чи зробити водночас те й те. Але він не може. Він тримається нескінченно довго, розмазуючи кров по щоках, лобі й підборідді, наче бойову фарбу. Але марно. Врешті-решт він робить те, що повинен зробити будь-який алкоголік, коли випивку підносять йому на таці. Він п'є.

Третій страйк. Ти поза грою.

— Хлопчик урятувався. Хоч щось у цьому було доброго. А мене Барлоу відпустив. Убити мене було б нецікаво, правда? Ні, значно цікавіше було подарувати мені життя.

Годину чи більше я тинявся містечком, яке дедалі більше втрачало для мене свій колишній вигляд. Вампірів першого типу дуже мало, і це прекрасно, тому що перший тип може наробити збіса багато лиха за вкрай короткий час. Містечко вже було заражене, але я був надто сліпий — надто шокований, — щоб це розуміти. Жоден з нових вампірів до мене не наближався. Барлоу залишив на мені свій знак, подібно до того, як Бог залишив знак на Каїні, перш ніж вигнати його в землю Нод.

У завулку біля аптеки Спенсера був фонтанчик для пиття. За кілька років такого фонтанчика не схвалило б жодне міністерство охорони здоров'я, але в ті часи їх було по одному-два у кожному маленькому містечку. У ньому я змив з обличчя й шиї кров Барлоу. Спробував вимити й волосся. Потім пішов до своєї церкви Святого Андрія. Я вирішив, що молитимуся й благатиму про другий шанс. Молитимуся не Богові теологів, які вважають, що вся святість і несвятість походять із нашої душі, а давньому Богові. Тому, який оголосив Мойсееві, що той не зоставить чарівниці при житті, і наділив свого сина силою воскреснути з мертвих.

Другий шанс — це все, що мені було потрібно. Я готовий був віддати за це життя.

Неподалік церкви Святого Андрія я майже побіг. Усередину вело троє дверей. Я попрямував до середніх. Десь вистрелила вихлопна труба автомобіля, і хтось засміявся. Я дуже чітко пам'ятаю ті звуки. Таке враження, що вони позначили межу мого життя як священика святої римо-католицької церкви.

— І що ж з тобою сталося? — спитала Сюзанна.

— Двері відкинули мене, — сказав Каллаген. — Коли я торкнувся залізної ручки, з неї вирвався вогонь. Мов блискавка вдарила. Він скинув мене зі сходів на цементовану доріжку. Відтоді я маю оце. — Він підняв праву руку, вкриту шрамами.

— І це? — Едді показав на його лоб.

— Ні, — мовив Каллаген. — Це з'явилося пізніше. Тож я зіп'явся на ноги. Трохи пройшовся. І знову опинився біля аптеки Спенсера. Тільки цього разу зайшов усередину. Купив бинт, щоб перев'язати руку. А потім, коли розплачувався, побачив рекламу. «Вирушай у подорож на великому сірому собаці».

— Він говорить про «Ґрейхаунд», [38] — пояснила Сюзанна Роландові. — Це величезна автобусна компанія.

Роланд кивнув і скрутив із пальців бублика, що мало означати «о'кей».

— Міс Куґен сказала мені, що наступний автобус вирушає до Нью-Йорка, тож я купив на нього квиток. Якби вона сказала, що він їде до Джексонвіля, чи Ноума, чи до Гарячого Рагу, штат Південна Дакота, я б подався і туди. Мені хотілося якнайшвидше забратися з того міста. Мені було начхати, що там помирають люди чи що з ними стається щось гірше за смерть, начхати, що деякі з них були мені друзями, деякі — парафіянами. Я просто хотів поїхати звідти. Розумієте?

— Так, — без тіні вагань відповів Роланд. — Чудово розуміємо.

Каллаген подивився йому у вічі, і те, що він там побачив, начебто його переконало. Коли він продовжив, то вже здавався спокійнішим.

— Лоретта Куґен була однією зі старих дів містечка. Мабуть, я її налякав, бо вона попросила, щоб я почекав автобуса надворі. Я вийшов. Згодом під'їхав автобус. Я зайшов і віддав водієві свого квитка. Він половину відірвав, половину повернув мені. Я сів. Автобус рушив. Ми проїхали попід жовтою блимавкою світлофора посеред містечка, і то була перша миля. Перша миля дороги, що привела мене сюди. Згодом — мабуть, було десь о пів на п'яту ранку, за вікном досі було темно — автобус зупинився у

— Гартфорд, — каже водій автобуса. — Це Гартфорд, приятелю. Зупинка двадцять хвилин. Хочете вийти чогось попоїсти?

Зав'язаною рукою Каллаген витягає з кишені гаманця й мало не впускає його на підлогу. У нього в роті присмак смерті, огидний, м'який смак, як у гнилого яблука. Йому потрібно якось прибрати цей присмак, а якщо його нічим не вб'єш, то хоча б змінити, а якщо він не зміниться, то принаймні чимось перебити, сховати, як накривають потворну дірку в дерев'яній підлозі під шматком дешевого килима.

Він простягає водієві двадцятку й каже:

— Ви можете принести мені пляшку?

— Містере, правила…

— Решту залиште собі. Мені вистачить пінти.

— Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось буянив. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Отам уже зможете робити все, що схочете. — Водій пробує зобразити усмішку. — Це ж місто веселощів і розваг.

Каллаген (він більше не отець Каллаген, вогненний спалах з дверей бодай на це питання дав відповідь) додає до двадцятки десятку. Тепер він простягає тридцять доларів. Знову каже водієві, що пінти буде досить і що він не претендує на здачу. Цього разу водій бере гроші, адже він не дурень.