Чтение онлайн

— Роланде?

— Правду кажеш, Едді. Чи є в цьому сенс? Маю надію, ти його збагнеш. Час перестав бути обличчям на воді. Тепер він має велику цінність.

Він знову чекав, що тепер на нього поллється потік фірмових образ Едді Діна, щедро приправлених такими виразами, як «поцілуй мене в сраку» чи «бодай ти здох». Але Едді знову промовчав. Едді просто на нього дивився. Пильно й з легким сумом в очах. Авжеж, йому було шкода Сюзанни, але їх двох також. Їх двох, що зараз плели змову проти однієї з їхнього тету.

— Я не опиратимуся тобі, — нарешті сказав Едді. — Не тому, що ти дін, і не тому, що одне з тих двох повернеться з Краю грому без мізків. — Він показав на пару дітлахів, що балакали зі Старим у його вітальні. — Я б не задумуючись проміняв усіх дітей цього містечка на те дитя, яке носить Сьюз. Якби то була дитина. Моя дитина.

— Я знаю, що проміняв би, — сказав Роланд.

— До чого мені не байдуже, то це до троянди, — вів далі Едді. — Це єдине, заради чого можна ризикнути Сюзанною. Навіть якщо так, пообіцяй мені, що в разі неприємностей — якщо в неї почнуться пологи чи ця Мія перебере на себе владу над її тілом, — ми спробуємо її врятувати.

— Я б нізащо не кинув її напризволяще, в будь-якому разі спробував би врятувати! — обурився Роланд. І раптом перед його внутрішнім зором промайнув кошмарний образ, скороминущий, але дуже чіткий. Образ Джейка, що висів над урвищем в підгірному краї.

— Присягаєшся? — спитав Едді.

— Так, — кивнув Роланд. Його погляд зустрівся з поглядом молодого чоловіка. Проте внутрішнім зором він досі бачив, як Джейк летить у прірву.

Вони підійшли до дверей будинку саме тоді, коли Каллаген пропускав у двері двох юних осіб. То були, подумав Роланд, чи не найвродливіші діти, яких він бачив у цілому своєму житті. Чорняве волосся (у хлопчика до плечей, у дівчинки, перев'язане білою стрічкою, спускалося до талії і нижче), темно-сині, прегарного відтінку очі. Їхня шкіра була кремово-блідою, а губи вражали кармінною чуттєвістю. На щоках розсипалося ластовиння. Наскільки міг бачити Роланд, ластовиння в них теж було однакове. Вони перевели погляд з нього на Едді, а потім озирнулися на Сюзанну, яка прихилилася до одвірка з рушником в одній руці й чашкою кави в другій. Обидва личка виражали зараз подив і цікавість водночас. У їхніх очах він бачив осторогу, але не страх.

— Роланде, Едді, познайомтеся з двійнятами Тейвері, Френком і Френсін. Їх привела Розаліта. Тейвері живуть за півмилі звідси. Карта буде у вас уже сьогодні вдень. Думаю, кращої карти ви в житті своєму не бачили. І це лиш один з їхніх талантів.

Двійнята Тейвері попрощалися: Френк уклонився, Френсін присіла у реверансі.

— Ви робите нам послугу, і ми дякуємо, — сказав їм Роланд.

Однаковий рум'янець залляв їхні чудові кремові щічки. Діти пробурмотіли слова подяки й приготувалися непомітно втекти, але не встигли вони й кроку ступити, як Роланд обійняв кожне за вузькі, але гарні плечі й трохи провів їх стежкою вперед. Його вразила не так їхня врода, як гострий розум, що світився в синіх очах. Він не мав жодного сумніву, що вони намалюють йому карту. А ще не сумнівався, що Каллаген попросив Розаліту привести їх як наочний приклад, якщо він досі був їм потрібен. Без їхнього втручання одне з цих прекрасних дітей за місяць стане заслиненим дебілом.

— Сей? — спитав Френк. У його голосі вчувалася тривога.

— Не бійтеся мене, — сказав Роланд. — Слухайте уважно.

Каллаген і Едді дивилися, як Роланд повільно йде з двійнятами Тейвері вздовж брукованої доріжки, прямуючи до ґрунтової дороги, й обох їх навідала одна думка: Роланд був схожий на доброго дідуся.

Підійшовши до них, Сюзанна теж трохи поспостерігала, а тоді смикнула Едді за сорочку.

— Відійдімо на хвилинку.

Він пішов за нею на кухню. Розаліти вже не було, кухня була в повному їхньому розпорядженні. Очі в Сюзанни стали величезні й горіли.

— Що таке? — спитав він у неї.

— Підніми мене.

Він підняв.

— А тепер поцілуй, швиденько, поки ніхто не зайшов.

— Це все, чого ти хочеш?

— А хіба цього не досить? Краще хай буде досить, містере Дін.

Він радо поцілував її, але про себе мимоволі відзначив, як побільшали її груди, коли вона до нього притислася. Відірвавшись від її губ, він вдивлявся в її обличчя, шукаючи там ознак присутності іншої. Тієї, яка Високою Мовою звалася Матір'ю. Зараз він бачив лише Сюзанну, але, мабуть, відтепер був приречений вдивлятися. А ще його погляд невпинно опускався на її живіт. Він намагався відвести очі, але відчуття було таке, що їх притягує магнітом. Він подумав, що тепер багато що в їхніх стосунках зміниться. І роздуми ці були не з приємних.

— Так краще? — спитав він.

— Набагато. — Вона злегка всміхнулася, але усмішка швидко зблякла. — Едді? Щось не так?

Широко всміхнувшись, він поцілував її ще раз.

— Крім того, що тут нам, мабуть, усім і каюк? Нічогісінько.

Чи брехав він їй раніше? Такого він згадати не міг. Навряд чи. А навіть якщо й брехав, то ніколи не робив цього так нахабно. Так виважено. Справи кепські.

За десять хвилин, озброївшись двома кухлями свіжої кави (й мискою ягід), вони вийшли на маленьке заднє подвір'я будинку священика. Стрілець на мить підвів обличчя до сонця, тішачись вагою й теплом проміння на шкірі. Потім повернувся до Каллагена.

— Ми втрьох, отче, могли б зараз послухати твою історію, якщо ти готовий розповісти. А потім можна було б піти до церкви й побачити те, що там сховане.

— Я хочу, щоб ви це забрали, — сказав Каллаген. — Ця річ не осквернила церкви, бо її ніколи не освячували. Але вона змінила її на гірше. Навіть коли церква була просто спорудою, я відчував у ній присутність Бога. Тепер уже ні. Ця річ витіснила звідти Божий Дух. Я хочу її позбутися.

Роланд розтулив було рота, щоб сказати щось двозначне, але Сюзанна його випередила.

— Роланде? З тобою все гаразд?

Він здивовано повернувся до неї.

— Так. А чому має бути негаразд?

— Ти весь час потираєш стегно.

Невже справді потирав? Так, тепер він це й сам помітив. Біль знову давав про себе знати, здолавши Розалітину котячу олію. Сухий крутій.

— Нічого страшного, — відповів він. — Ревматизм надокучає.

Вона глянула на нього з сумнівом, але потім начебто повірила. «Збіса гарний початок, — подумав Роланд, — щонайменше двоє з нас щось приховують одне від одного. Довго так тривати не може».

Він повернувся до Каллагена.

— Повідай нам свою історію. Розкажи, звідки у тебе ці шрами, як ти тут опинився і де надибав чорну Тринадцятку. Ми вислухаємо кожне слово.

— Так, — пробурмотів Едді.

— Так, — луною повторила Сюзанна.

Всі троє подивилися на Каллагена — набожного Старого, який дозволяв називати себе панотцем, але не священиком. Скоцюрбленою правою рукою він торкнувся шраму на своєму чолі й потер його. І зрештою сказав:

— Все сталося через випивку. Тепер я це розумію. Не через Бога чи дияволів, не через фатум чи всіх святих. В усьому винне віскі. — На мить він замислився, потім усміхнувся їм. Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла, якого оживив з мертвих чоловік у чорному. Норт посміхався так само. — Але якщо світ створив Бог, то випивку він теж створив. Отже, така була Його воля.

«Ка», — подумав Роланд.

Каллаген сидів тихо, потираючи шрам-розп'яття на лобі, збираючись із думками. А згодом почав свою розповідь.

Все сталося через випивку. Такого висновку він дійшов, коли нарешті поклав цьому край і в голові просвітліло. Не через Бога, не через сатану, не якусь глибинну психосексуальну боротьбу між його благословенною матінкою і його благословенним татусем. Лише через випивку. Та хіба дивно, що віскі впіймало його на гачок? Він був ірландцем, він був священиком, ще один страйк — і ти поза грою.