Чтение онлайн

— Гаразд, підсумуємо. У нас є вампіри третього типу, заблукані мерці… а тепер ще й ці треті. Ті, що порозклеювали всюди оголошення про зниклих тварин, які насправді були зовсім не про тварин, і що писали різне на стінах і тротуарах. Хто вони були такі?

— Люди закону, — сказав Каллаген. — Так вони себе називають. Серед них є й жінки. Інколи вони звуть себе регуляторами. Багато хто з них носить жовті плащі… але не всі. У багатьох є татуювання на руках у вигляді синіх домовин… але, знову ж таки, не в усіх.

— Великі мисливці за трунами, Роланде, — пробурмотів Едді.

Не зводячи погляду з Каллагена, Роланд кивнув.

— Нехай він говорить, Едді.

— Насправді ж вони солдати Крімсон Кінга. Багряного короля, — сказав Каллаген. І перехрестився.

Едді сіпнувся. Сюзанна опустила руку на живіт і стала його терти. А Роланд згадав, як вони йшли через Ґейдж-парк після того, як остаточно здихалися Блейна. Згадав мертвих тварин у звіринці. Занехаяний сад. Карусель та іграшковий потяг. Потім дорогу, що вела до ще більшої дороги, яку Едді, Сюзанна й Джейк називали платною автострадою. Там на одному знаку хтось криво написав «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ», а на іншому — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ! — домалювавши незграбне око.

— Бачу, ви вже чули про цього джентльмена, — сухо промовив Каллаген.

— Скажімо так, він залишив свій знак там, де ми могли його бачити, — відповіла Сюзанна.

Каллаген кивнув у бік Краю грому.

— Якщо ваша подорож заведе вас аж туди, — сказав він, — то ви побачите набагато більше, ніж кілька знаків, намальованих фарбою на кількох стінах.

— І що ж ви? — запитав Едді. — Що ви зробили?

— Спершу я сів і ретельно обміркував ситуацію. І вирішив, що, хай якою фантастичною чи параноїдальною ця думка може здатися сторонньому спостерігачеві, на мене справді полюють і що мисливці — не обов'язково вампіри третього типу. Хоча, звісно, я розумів, що люди, які залишають скрізь написи й розклеюють повідомлення, не відчуватимуть докорів сумління, нацькувавши на мене вампірів.

Не забувайте, що на той час я гадки не мав, хто такі ті люди. У Джерусалемз-Лоті Барлоу оселився в будинку, стіни якого бачили жахливе насильство. Подейкували, що в ньому мешкають привиди. Письменник Мірс казав, що лихий будинок притягнув до себе лихого чоловіка. Мої розмірковування в Нью-Йорку привели мене до цієї думки. Я подумав, що знову притягнув до себе ще одного короля вампірів, ще одного упиряку першого типу, так само, як Марстен-Гауз притягнув Барлоу. Не знаючи, правильна ця думка чи ні (згодом виявилося, що хибна), я відчув сяку-таку втіху від того, що мій мозок навіть у просякнутому алкоголем стані був досі спроможний логічно мислити.

Перше, що слід було вирішити, — залишатися мені в Нью-Йорку чи тікати. Я знав, що в разі, якщо я не втечу, вони знайдуть мене і, певно, раніше, ніж пізніше. Вони мали мій опис, і це їм правило за чудовий орієнтир. — Каллаген підняв свою обпечену руку. — Моє ім'я вони теж майже вирахували. Ще тиждень-два — і вони б його дізналися. Вони стежили за всіма тими місцинами, де я регулярно з'являвся, де нюхом відчули мій запах. Вони познаходили людей, з якими я розмовляв, випивав, грав у шашки й крібідж. Людей, з якими я працював на «Менпауер» і «Броні Мен».

Ця думка привела мене до місця, про яке я мав би здогадатися набагато раніше, навіть якби місяць пив не просихаючи. Я збагнув, що вони знайдуть Ровена Маґрудера, «Домівку» й усіх тих, хто знав мене з тих часів. Працівників-сумісників, добровольців, десятки клієнтів. Чорт, сотні клієнтів — адже я працював там дев'ять місяців.

…А до всього — мене вабили ті дороги. — Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. — Чи ви знаєте, що через річку Гудзон до Нью-Джерсі веде пішохідний міст? Його майже не помітно в тіні мосту Джорджа Вашингтона. Міст із дерев'яним настилом, з одного боку якого досі є кілька дерев'яних жолобів — напувати корів і коней.

Почувши це, Едді розсміявся, як сміється чоловік, коли його лоскочуть за п'яти.

— Вибач, отче, але це неможливо. На мосту Джорджа Вашингтона я бував десь приблизно разів зі сто за своє життя. Ми з Генрі часто ходили в Пелісейдс-парк. Немає там ніякого дерев'яного мосту.

— Ні, він є, — спокійно відказав Каллаген. — Його збудували ще на початку дев'ятнадцятого століття, хоча звідтоді чимало разів ремонтували. Посеред мосту навіть є вивіска, де написано: «РЕМОНТНІ РОБОТИ З НАГОДИ ДВОХСОТЛІТТЯ ВИКОНАНО 1975 РОКУ КОМПАНІЄЮ ЛАМЕРКІНДАСТРІЗ». Я згадав цю назву тоді, коли вперше побачив робота Енді. Згідно з табличкою на його грудях, його виготовила саме ця компанія.

— Ми теж натрапляли на цю назву, — сказав Едді. — В місті Лад. Тільки там вона звучала як «Ливарня Ламерка».

— Мабуть, дочірні компанії, — припустила Сюзанна.

Роланд не сказав нічого, тільки зробив нетерплячий жест позосталими двома пальцями правої руки: швидше, швидше.

— Він є, але його важко побачити, — повів далі Каллаген. — Він ховається. І то лише перший з потаємних шляхів. З Нью-Йорка вони розходяться променями, як нитки павутиння.

— Тодешові автостради, — пробурмотів Едді. — Усе ясно.

— Не знаю, так це чи ні, — сказав Каллаген. — Знаю тільки, що за наступні кілька років своїх мандрів я бачив дивовижні речі й зустрів чимало добрих людей. Називати їх нормальними чи звичайними людьми здається мало не образою, але вони були нормальними і звичайними. І саме завдяки їм я сприймаю слова «нормальний» і «звичайний» як шляхетні епітети.

Я не хотів їхати з Нью-Йорка, не побачившись на прощання з Ровеном Маґрудером. Я хотів розповісти йому, що, мабуть, я таки помочився в обличчя мертвого Лупе — адже я напився, — але принаймні я не опустив штанів до самого низу й не зробив по-великому. Це я так невдало висловлюю думку про те, що я не здався. І що вирішив не зіщулюватися, як кролик від променя ліхтаря.

На очі Каллагену знову набігли сльози. Він витер їх рукавом.

— Я також хотів з кимось попрощатися і щоб хтось попрощався зі мною. Ці слова прощання, які ми чуємо і які вимовляємо, — вони говорять нам, що зрештою ми ще живі. Я хотів обійняти його й передати поцілунок, який подарував мені Лупе. І сказати ті самі слова: «Ти надто цінний, щоб тебе втратити». Я…

Він побачив, що через моріжок, трохи підібгавши спідницю біля щиколотки, до них поспішає Розаліта, і замовк. Вона передала йому грифельну дошку, на якій щось було написано крейдою. А Едді тимчасом стрелила шалена думка: він уявив оголошення, прикрашене зірочками й півмісяцями: «ЗАГУБИВСЯ БРОДЯЧИЙ ПЕС ІЗ ПОКАЛІЧЕНОЮ ПРАВОЮ ЛАПОЮ! ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМ'Я РОЛАНД! КЕПСЬКА ВДАЧА, КУСАЄТЬСЯ, АЛЕ МИ ВСЕ ОДНО ЙОГО ЛЮБИМО!!»

— Це від Айзенгарта, — підводячи погляд від дошки, повідомив Каллаген. — Якщо Оверголсера у цих краях вважають великим фермером, а Ебена Тука — великим ділком, то Воуна Айзенгарта можна назвати великим скотарем. Він пише, що вони разом зі Слайтменами, старшим і молодшим, та вашим Джейком зустрінуть нас коло церкви рівно опівдні, як ви не від того. Його каракулі важко розібрати, але здається, він повезе вас показувати ферми, малі угіддя й ранчо на шляху назад до «Рокінг Б», де ви й заночуєте. Ви не від того?