Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Збір врожаю апельсинів у Флориді. Підмітання хідників у Новому Орлеані. Чищення стаєнь у Лафкіні, штат Техас. Роздавання рекламних брошур з нерухомості на розі вулиць у Феніксі, Аризона. Чорні роботи, за які платять готівкою. Постійна зміна облич на банкнотах. Різні прізвища в газетах, Джимі Картер — обраний президент, але Ернест «Фріц» Голінгс і Роналд Рейган також. Джордж Буш теж президент. Джералд Форд знову виставляє свою кандидатуру, і він теж президент. Прізвища в газетах (найчастіше змінюються прізвища знаменитостей, і багато з них він ніколи не чув) не мають значення. Обличчя на купюрах не мають значення. Важливо лишень обертання флюгера на тлі фіалково-рожевого заходу сонця, стукіт власних підборів на порожній дорозі в Юті, завивання вітру в пустелі Нью-Мехіко, дитина, що стрибає на скакалці біля «шевроле каприз», більше схожого на брухт, у Фосілі, штат Орегон. Важливе завивання високовольтних дротів біля шосе 50 на захід від Елко, штат Невада, і мертва ворона в канаві за Рейберел-спрінгс. Інколи він тверезий, а інколи напивається. Якось він залягає в покинутому хліві якраз за тією межею, яка відділяє штат Каліфорнія від штату Невада, і п'є не просихаючи чотири дні поспіль. В результаті потім блює майже безперестану сім годин. Протягом першої години блювота тече суцільним потоком, спазми шлунка такі сильні, що він подумки прощається з життям. Впродовж наступних годин він шкодуватиме, що не вмер. А коли все скінчується, він присягається собі, що все, він засвоїв урок, більше ніякої пиятики. А за тиждень уже валяється п'яний на землі за рестораном, куди найнявся мити посуд, і дивиться на чужі зорі. Він звір, який втрапив у пастку, але йому однаково. Часом йому трапляються вампіри, часом він їх убиває. Але здебільшого залишає в живих, тому що боїться привертати до себе увагу — увагу людей закону. Інколи він запитує себе, що це він собі думає, що він робить, куди, в біса, йде, і такі питання змушують його бігти по чергову пляшку. Тому що насправді він нікуди не прямує. Він просто йде прихованими шляхами і тягне за собою свою пастку, він просто слухає запросини цих доріг і переходить від однієї до наступної. Попри свою пастку, він щасливий. Часом навіть співає в своїх ланцюгах, як море. Він хоче бачити наступний флюгер, що вирізьблюється на тлі наступного рожевого заходу сонця. Він хоче бачити наступну силосну яму, що осипається на краю занехаяного північного поля котрогось давно зниклого фермера, і наступну деренчливу вантажівку з написом «ГРАВІЙ ТОНОПИ» чи «ВАЖКІ БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ АСПЛЮНДА» на борті. Він у раю для блукальців, загублений у множинних обличчях Америки. Він хоче чути вітер у каньйонах і знати, що, крім нього, цей вітер не почує більше ніхто. Він хоче кричати й слухати, як тікає від нього луна. Він хоче пити, коли смак крові Барлоу в роті надто нестерпний. І авжеж, коли бачить оголошення про зниклих домашніх улюбленців і написи крейдою на тротуарах, йому хочеться якнайшвидше знятися з місця. На заході їх менше, і жодне не містить його імені чи опису його зовнішності. Зрідка йому трапляються вампіри на полюванні — кров нашу насущну дай нам сьогодні, — але він їх не чіпає. Зрештою, це лише комарі, не більше.
Навесні 1981 року він їде до Сакраменто в кузові найстарішого серед усіх пікапів «інтернешнл харвестер», які досі на ходу в Каліфорнії. У тисняві кузова разом з ним три дюжини мексиканських нелегалів, у них є мескаль, і текіла, і трава, і кілька пляшок вина, вони всі п'яні й укурені, а найп'яніший поміж них, мабуть, Каллаген. Імена тодішніх супутників через роки, неначе вимовлені в мареві гарячки: Ескобар… Естрада… Хав'єр… Естебан… Росаріо… Ечеберріа… Каберра. Чи це все ті прізвища, власників яких він пізніше зустріне в Кальї, чи просто виплід алкогольного сп'яніння? Якщо вже на те, як йому розуміти власне прізвище, таке подібне до назви того місця, де він зрештою опиниться? Калья, Каллаген. Калья, Каллаген. Часом, коли йому важко заснути у своєму приємному ліжку в будинку священика, ці два імені ганяються одне за одним в його голові, як тигри в «Маленькому чорному Самбо».
Інколи йому згадується рядок з поезії, парафраз із «Послань, які лишаться в землі» аАрчибальда Маклейша (йому здається, що звідти). «то був не голос божий, а просто грім». Звісно, іншими словами, але так він це запам'ятав. Не бог, а грім. Чи йому просто хочеться в це вірити? Скільки разів саме в такий спосіб заперечували існування бога?
Хай там як, але все це буде пізніше. До Сакраменто він в'їжджає п'яний і щасливий. У голові жодних питань. Наступного дня, попри похмілля й усе таке, він теж щасливий, тільки вже наполовину. Він легко знаходить роботу. Здається, робота тут валяється просто під ногами, мов яблука після бурі, що промчала садом. Якщо ти не боїшся забруднити руки, чи обварити їх окропом, чи натерти мозолі від сокири чи лопати. За всі роки, що він був на дорозі, ніхто не запропонував йому роботи фондового брокера.
В Сакраменто він працює вантажником у величезній, завдовжки з цілий квартал, крамниці ліжок і матраців «Сонний Джон». «Сонний Джон» готується до щорічного Вбив$тва Матра$ів, і цілий ранок Каллаген і бригада з п'яти інших вантажників носять величезні, полуторні й двоспальні матраци. Порівняно з іншою поденною роботою, яку він переробив за останні кілька років, ця — дитяча забавка.
В обід Каллаген і решта чоловіків сідають у затінку вантажної платформи. Наскільки він може судити, ніхто з цієї бригади не їхав у «інтернешнл харвестері», але заприсягтися в цьому не зміг би — він був п'яний як чіп. Все, що він знає напевне, — він знову єдиний білий серед робітників. Усі їдять енчіладас зі «Скаженої Мері». На купі палет стоїть брудний старий бумбокс і грає сальсу. Двоє молодиків танцюють один з одним танго, а решта (включно з Каллагеном) відкладають убік свої обіди, щоб звільнити руки для оплесків.
До них виходить молода жінка в спідниці й блузці, несхвально дивиться на «танцівників» і переводить погляд на Каллагена.
«Ти ж білий? Англо?» — питає вона.
«Білий, як день», — киває Каллаген.
«Тоді тобі сподобається оце. Їм це явно ні до чого». — Вона простягає йому газету, «Сакраменто Бі», і дивиться на мексиканців, які танцюють. — Квасолежери, — каже вона, і її зневажливий тон ніби промовляє «нема на то ради».
Каллаген подумує, чи не підвестися йому і не дати їй копняка в її вузьку англодупу, але вже полудень і надто пізно шукати іншу роботу на день, якщо він втратить цю. І навіть якщо його не запроторять у calabozo за хуліганство, то не розплатяться точно. Він задовольняється тим, що показує їй у спину середнього пальця й сміється, коли декілька робітників йому аплодують. Молода жінка рвучко розвертається, окидає їх підозріливим поглядом і врешті заходить усередину. Не перестаючи посміхатися, Каллаген розгортає газету. Посмішка тримається, поки він не дістається сторінки «КОРОТКІ НОВИНИ З УСІЄЇ КРАЇНИ», відтак зникає, наче її хтось стер. У проміжку між історіями про те, як у Вермонті зійшов з рейок поїзд, а в Міссурі пограбували банк, він знаходить таке:
НЬЮ-ЙОРК (АП) Ровен Р. Маґрудер, власник і головний наглядач одного з найпомітніших у Америці притулків для безхатьків, алкоголіків і наркоманів, перебуває в тяжкому стані після нападу так званих Братів Гітлера, банди, яка ось уже щонайменше вісім років орудує в п'яти районах Нью-Йорка. За даними поліції, їх вважають винними більш ніж у тридцяти нападах і загибелі двох людей. На відміну від попередніх жертв, Маґрудер не є ні чорношкірим, ні євреєм. Але його знайшли неподалік від «Домівки», притулку, який він заснував 1968 року, з фірмовим знаком Братів Гітлера — свастикою, — вирізаним на лобі. Також Маґрудер зазнав численних ножових поранень.
«Домівка» привернула до себе увагу всієї країни 1977 року, коли її відвідала мати Тереза, яка допомагала роздавати обід і молилася з клієнтами. Сам Маґрудер 1980 року потрапив на обкладинку «Ньюсвік», коли мер Ед Кох дав так званому вуличному янголові титул мангеттенської людини року.
Лікар, якому відомі деталі справи, оцінив шанси Магрудера на виживання як «три до десяти». Він повідомив, що нападники не лише затаврували Маґрудера — вони ще й осліпили його. «Я вважаю себе великодушною людиною, — сказав лікар, — але, на мою думку, людям, які це зробили, слід відрубати голови».
Каллаген ще раз перечитує статтю. він не знає, чи то «його» Ровен Маґрудер, а чи інший, Ровен Маґрудер зі світу, де на «зелених» зображено пику, наприклад, якогось Чедбурна. Чомусь йому здається, що це його Ровен і що ця газета не випадково трапилася йому на очі. Зараз він перебуває у світі, який вважає «реальним», і про це йому говорить не лише тоненька пачка банкнот у гаманці. Це відчуття, якась атмосфера. Істинності. І якщо це так і є (а так і є, він це знає напевне), то скільки ж він проґавив тут, на прихованих шляхах. До них приїжджала Мати Тереза! Допомагала розливати черпаками суп! Чорт, звідки йому знати, а раптом вона зготувала величезний баняк «жаб'ячого рагу»! А могла ж, рецепт висів на кухні, приліплений скотчем до стіни біля плити. І нагорода! Обкладинка «Ньюсвіка». Як же шкода, що він цього всього не бачив, але коли мандруєш з бродячим цирком і лагодиш «скажені чашки» або чистиш бичачі стійла після родео в Еніді, штат Оклахома, то до журналів з новинами якось руки не доходять.
Йому так соромно, що він навіть не розуміє, що йому соромно. Навіть тоді, коли Хуан Кастільйо питає: «Чого ти плачеш, Донні?»
«Плачу? — чудується він, витирає під очима, і так, він плаче. Плаче. Але поки що не розуміє, що це сльози сорому. Він припускає, що це від шоку, і частково має рацію. — Так, мабуть, плачу».
«Ти куди? — не вгаває Хуан. — Обід от-от скінчиться».
«Мені треба піти, — каже Каллаген. — Я повертаюся на схід».
«Якщо ти підеш зараз, тобі не заплатять».
«Я знаю, — каже Каллаген. — Все нормально».
І яка ж це брехня. Бо нічого нормального в цьому нема.
Нічого.
— На дні наплічника в мене було зашито кілька сотень доларів, — сказав Каллаген. Вони сиділи на сходах перед церквою, ніжачись на осонні. — На них я купив квиток на літак до Нью-Йорка. Швидкість, звісно, була важлива, але насправді причина полягала не лише в цьому. Я відчував потребу якнайшвидше втекти з цих прихованих шляхів. — Він злегка кивнув Едді. — 3 тодешових автострад, як ви їх називаєте. До них звикаєш незгірш, ніж до випивки…
— Сильніше, — уточнив Роланд. Він помітив, що до них наближаються троє: то Розаліта вела двійнят Тейвері, Френка і Френсін. Дівчинка тримала в руках великий аркуш паперу, несучи його перед собою мало не з комічною шанобливістю. — Гадаю, мандри — це один з найсильніших наркотиків у світі. І кожен прихований шлях веде до дюжини подальших.
— Правду кажеш, і я дякую, — відповів Каллаген. Вигляд у нього був похмурий, розгублений і, як здалося Роландові, трохи сумний.
— Отче, ми послухаємо твою розповідь до кінця, але я прошу тебе притримати її до вечора. Чи завтрашнього вечора, якщо ми сьогодні не повернемося. Невдовзі тут буде наш друг Джейк, і…