Чтение онлайн

Ночами він із відразою згадував свій останній візит до палати професора. Койфман того дня перебував в істеричному стані, кричав і каявся, каявся і знову кричав. Коли Фред уже втомився це слухати, наставник стиснув його пухку руку і попросив про останню послугу: знищити його схований за сімома замками робочий щоденник з усіма нотатками, розрахунками і формулами. Ці знання мали бути поховані назавжди. Утім, Фред уже тоді був завербований урядом і встиг зарекомендувати себе при розробці темпоральних «жилетів» для імплантації vip-персонам. Тож для нього інформація про професорський схрон мала доленосне значення. Тепер із простого секретного працівника він переходив у ранг головного інженера секретних проектів.

Розшифрування щоденника забрало цілі місяці. Професорське письмо само по собі було шифром — Койфман мав звичай з цілої літери записувати лише одну паличку або гачок. Виходило щось схоже на інопланетну ієрогліфіку. Цифри читалися чіткіше, але теж не без труднощів. Можливо, в такий спосіб професор зумисне захищав свій винахід від сторонніх очей.

Фредові вдалося розтлумачити більшість записів. Це зовсім не означало, що він був готовий розвивати й поглиблювати технологію, але уряд тиснув, позбавляючи будь-якого вибору. Сильним світу цього хотілося мати суперхрономат, здатний впливати на цілі юрми людей та ще й на відстані. Простіше кажучи, йшлося про зброю масового «чищення».

Коли Фред узявся за побудову своєї турбіни, то був відчайдушний блеф. Він знав, що знаннями і науковою інтуїцією не дорівняється й до половини Койфмана. Шанси на успіх були невисокі. Однак розділити з професором тісноту його палати Фред не планував. Довелося ставати рачки і повзти по мінному полі вікопомних проб і помилок.

У своїй розробці Фред суто механічно збільшував силу темпоральної гравітації простого хрономата у тисячі разів. Створювалося щось на кшталт керованого виру, який, мов пилосос, втягував біотайм усіх живих істот, розміщених на певній ділянці простору. Перші два проекти турбіни виявилися незбалансованими й мертвонародженими. Міністерству оборони ледве не урвався терпець. Проте заміни Фредові у них не було, і їхнє загрозливе чекання врешті увінчалося результатом: третя турбіна запрацювала.

Сталося це два дні тому, коли, стікаючи потами, Фред копирсався у своїй пекельній машині, щоб змінити налаштування. Він зі стогоном розігнув спину, витер руки об халат, утомлено сперся ліктем на стартер і враз відчув під рукою страхітливу детонацію. Із жерла турбіни вирвався розряд — і садівник, що саме підстригав кущі на відстані метрів сімдесят, розпластався на землі. Додолу впала ціла зграя чайок та інших різномастих птахів; під пальмами прослався килим із мух, бабок, жуків, коників-стрибунців і гусениць.

Настала тривожна тиша. У Фреда від захвату шлунок підскочив до горла. Разом із тим його опанувала якась кволість розуму, схожа на ту, що буває після еякуляції.

Із садівником вийшло негарно. Треба було рятувати ситуацію. Фред, не здатний у цю мить відповідально мислити, запустив турбіну в не вивченому досі режимі пульверизації біотайму. Коли він вимкнув агрегат і пішов поглянути на ефект, на півдорозі його знудило. Уся плоть, якою була встелена земна поверхня, замість того, щоб воскреснути, розплавилась, наче один великий абсцес. Фред розрізнив навіть черв'яків, які, втративши свій життєвий запас, вилізли були вмирати на поверхню, де їх і розплющив зворотній темпоральний смерч.

Такі фатальні дефекти турбіни неможливо було приховати. По-перше, вона гребла все підряд, «вичищаючи» у своєму полі дії всі без винятку живі організми. По-друге, вона не була пристосована членувати зібрані темпогени за видами. Накопичений резерв був мертвою мішаниною біоритмів, а отже, непридатний для корисного застосування. Саме тому пульверизатор біотайму не повертав час у тіла, а руйнував їх остаточно. Турбіна без компенсаційної дії перетворювалася на чисте знаряддя вбивства. Це був провал як з моральної, так і з наукової точки зору, але, з другого боку, — зметикував Фред, — замовникам це може навіть сподобатись…

Він ковтнув віскі, почекав, доки розвіється потужний післясмак. Підійшов до вікна, прочинив його навстіж і вдихнув протухле повітря ночі. Ось так пахнув його перший кар'єрний злет. Треба було звикати. Він сам наказав прислузі не прибирати під пальмами. Завтра прибуде урядова інспекція, і ця газова атака допоможе наочно продемонструвати, на що здатна турбіна. Жертва садівника не була марною. Науки, як відомо, без жертв не буває.

Звісно, попереду ще чекають польові дослідження: належало з'ясувати максимальну дальнобійність машини, глибину пластів ґрунту, у які здатне занурюватися її поле, випробувати її на морі, в повітрі, глибоко під землею. Побутове застосування темпоральної турбіни було можливе, наприклад, у сфері винищення каналізаційних щурів, очищення приміщень від паразитів і т. д.

Фред перестав боятися уряду. Він був потрібний і незамінний. Знав, що зможе догодити й офіційним лялькам від влади, і їхнім неофіційним ляльководам. Проте зараз у його душі народжувався інший, досі ще не знаний, метафізичний страх. Річ у тім, що харизматичний професор устиг таки прищепити йому кілька своїх забобонів. Скажімо, те, що кожна дія породжує протидію.

Фред усвідомлював: із винайденням хрономата і хронотурбіни у світ впущено таку нечисть, якої тут ще не водилося. Зрештою, кожен людський винахід є порушенням універсальної рівноваги. Сама планетарна природа в цій ситуації опирається, вона змушена відповідати на виклик. І передбачити, у якій формі це проявиться, ніхто неспроможний. Тому невдовзі можлива яка-небудь епідемія темпоральних хвороб, якийсь новий мор, нова війна чи інші катаклізми. Незабаром усе стане ясно. Треба бути готовим до всього. Треба запасатися мужністю або, як мінімум, нахабством.

Фред набрав номер прислуги і, попри четверту годину ночі, замовив собі чаю. Заспана офіціантка увійшла до його апартаментів з ватно-марлевою маскою на обличчі. Маска була для певності ще й полита парфумами. Служниця мовчки поставила підноса на столик, завважила смердючий протяг.

— Може, зачинити вам вікно? — спитала вражено.

— Не треба, — відрубав Фред із владною незворушністю садиста.

Чаю йому зовсім не хотілося. Хилило на сон. І ще він подумав, що треба б дати назву своєму дітищу. Наректи на свою честь — Фредеріком? Ні, надто примітивний підхід. Краще Хароном! Хронотурбіна першого покоління «Харон» — уявив Фред товарний ярлик на контейнері й на тому задрімав, пишаючись собою.

Церковний морок свердлили кілька тоненьких променів. Отець Теодор виплив із дрімоти, облизав губи. Він спав сидячи, притулившись до колони, тому шия тепер нестерпно боліла, хоча біль цей не засмучував його. Останній місяць завідувач церкви-музею харчувався лише хлібом і водою, відмовився від домашнього ліжка і ковдри, поступово умертвляючи плоть. Загалом він жив десь поміж міркуваннями і мареннями, що надходили почергово.

«Скільки відбереш у тіла, стільки ж додаси душі», — напучував колись грецький святий Василій Великий. Однак чи є душа у темпогібридів? — запитав себе отець Теодор. Де про це сказано? Можливо, така негативна еволюція людини якимсь чином згадана в Об'явленні Івана Богослова. Були там чотири тварини, повні очей, і в кожної по шість крил. Але всі четверо безперервно славили Бога! Лев, тілець, орел і ще одна — з людським обличчям. Вважалося, що то четверо євангелістів… Астрологи ж думали інакше, і ту істоту, що з людським лицем, ототожнювали зі знаком Стрільця, тобто фактично кентавра. Так його малювали принаймні — четверо копит, двоє рук із натягнутим луком… Потім Іван Богослов описує коней. Кінь білий… Кінь червоний… Кінь чалий і його вершник Смерть… Ні, все не те. Може, гібриди є смертоносною сараною з Апокаліпсису?.. Ставитись до них як до людей, чи як до звірів? Однак навіть якщо це звірі… Преподобний Серафим Саровський годував своїм хлібом дикого ведмедя, бо ж і тварина варта любові. Може, даремно я вигнав тих кентаврів? Може, треба було вінчати їх, Господи? Чи кропити святою водою?

Згадка про воду пробудила спрагу. Отець Теодор устав, підійшов до металічного дзбана, зачерпнув пластиковим кухликом води, спроквола надпив. Рипнули церковні двері, до храму хтось увійшов, але не просунувся далі притвору. Отець Теодор бачив, як постать ступила кілька кроків і завалилася на підлогу. Мірою своїх сил він поспішив до неї, на ходу промовляючи молитви.

То була стара і дуже виснажена жінка, рідковолоса, чомусь одягнута в тісний спортивний костюм. На поясі у неї висів медіа-плеєр, а в навушниках, що сповзли на шию, ще гриміла якась жорстка синтетична музика. Лежачи, жінка кліпала очима, проте чи бачили ті очі що-небудь, отець Теодор визначити не міг. Але ці спортивні, з лампасами, штани… Ці навушники… І раптом він зрозумів…