Чтение онлайн

Він трохи покружляв залою в задумі, а коли виходив, зіштовхнувся з Анеттою і вперше не почервонів, дивлячись їй прямо в зіниці. Такого з ним не бувало в останні роки. Досі він завжди закипав, мов рак, від самого усвідомлення, що вона все помічає, сприймає як належне і не збирається нічого з ним робити.

— Ти вже бачив труп у п'ятій залі? — збуджено спитала вона і, як завше, не чекаючи відповіді, спрямувала свої стопи далі.

Романо кольнув дивний здогад: його любовне почуття підупало на силі, принісши йому відчутне полегшення. Він побрів до п'ятої зали. Крикливі однокласники цього разу стояли у гробовій тиші. Була тут і остовпіла Сарделька. Пронизана естетичним співпереживанням, вона забула дидактичний тон і викладацький обов'язок.

Романо мав звичку спочатку шукати очима назву твору, а потім — сам твір. Перфоменс називався «Самоусвідомлення плоті». Романо протиснувся ближче. На підлозі лежав скляний саркофаг. Те, що Романо побачив усередині, можна було назвати суцільним кишінням. Це кишіння помітно зростало, ніби пінилося чорною піною, аж доки розсипалося на порох. Та не минуло й кількох секунд, як воно відновилося в зворотному напрямку. Романо втомлено заплющив очі, порахував до десяти і розплющив їх саме тоді, коли у саркофазі стали помітні обриси людського тіла. Сліди тління поступово зникали з нього, сам його колір із темного ставав світлішим, і врешті випарувалися останні трупні плями. Романо знав, що буде далі. У саркофазі лежав голий мертвий чоловік. І він знову починав псуватися.

Анотація до об'єкта була доволі розлогою. Такий маятниковий «розвиток» трупа став можливий завдяки ноу-хау темпоральних танатологів. Вони виділили так званий анти-час, що нібито міститься в мертвих організмах. Зміною напрямку анти-часу в певних межах вдавалося досягти ефекту «старіння» й «омолодження» трупа. Дімон Хрест просто зациклив ці два процеси у своїй роботі.

Романо подумав, що наступним перфоменсом великого Дімона могло би бути творення зомбі — живих ходячих мерців. Шкода, що поєднати час і анти-час у межах одного тіла поки що нікому не вдавалося. Технології все ж відставали від естетичних запитів сьогодення.

Романо уявив Анетту в цьому саркофазі. Йому раптом сподобалося думати про неї саме так, у рамцях аналогічних коливань анти-часу. Доречно згадалося «Падло» Бодлера — чи не єдине з курсу світової поезії, на що Романо звернув увагу:

Знав би хворобливий Бодлер, що його візії можна буде так буквально втілювати в середині двадцять першого століття.

Романо вийшов із зали. Його свідомість бовталася на тонкій ниточці, як гелієва кулька. У туалеті, куди він зайшов помити руки й сполоснути лице, різало очі від різнобарвних пасмуг світла. Романо довго оглядав себе в люстрі, наче намагався знайти зовнішні ознаки своїх внутрішніх метаморфоз. Нічого не знайшов, але наприкінці збадьорився. Він не без зловтіхи відчув, як спорожнів у ньому цей міхур обтяжливої любові. Можливо, це можна було назвати побічним ефектом естетичної рецепції новітнього мистецтва. «Катарсис» означає очищення, — нагадав собі Романо.

Шеф скрутив купюру в трубочку, втягнув ніздрею доріжку, передав трубочку Шалаві. Вона теж втягнула доріжку.

— Тільки соплі в мою сотню не напусти, пилососка, — поплескав її по гузну.

Затріщала рація: дозорець з балкону доповів про наближення цілого загону терпил. Шеф зігнав з колін причмелену Шалаву, потрусив головою, гойдаючи дредами, і сам вийшов на балкон. Тут його пройняло піднесення. Душа розвернулася. Захотілося… Чогось невимовно сильно захотілося. Вулицею справді прошкували дев'ятеро голодранців. Терпили звичайні — визначив Шеф, глянувши в бінокль темпорального бачення. Жоден із них не мав при собі ні хрономата, ні хроножилета. Однак увагу привертав той, що йшов попереду в довгому чорному балахоні. Він не був терпилом звичайним. То був релігійний менеджер, як там його… о, «священик» — пригадав Шеф архаїчне слово. Він бачив таких у старих фільмах.

Шеф вирішив спуститися сам разом із братвою, тому дістав хрономат і запхав за пояс. Прихопив і пістолет про всяк випадок. Він зняв товстий золотий ланцюг із шиї, потім завагався і надів знову — поверх куртки. Так крутіше. Ліфт заскрипів, несучи вниз чотирьох головорізів — крім Шефа, до клітки влізли Реба, Ікарус і Соєр. Ще стільки ж у цей час збігали сходами у будинку навпроти — Педрун, Піма, Морж і Каліч.

Терпил перепинили якраз посеред вулиці, вискочивши з двох протилежних під'їздів. Шеф зупинився перед священиком, чия лиса голова й білосніжна борода не викликали в нього жодної поваги. До того ж біотайму в такому олдовому тілі було вочевидь не густо, проте Шеф у ці скрутні часи не гребував ніким.

— Як такого святенника занесло в нашу діру? — спитав, дістаючи хрономат.

— Господь послав, бо час прийшов, — відповів той спокійно.

— На нашій території увесь час — наш, а Господь курить бамбук! — глузливо кинув Шеф.

Він глянув в очі іншим терпилам — ті чомусь теж не виявляли жодних ознак страху і дивилися прямо, пускаючи теплу пару з ніздрів.

— Валіть їх, будем чистити! — різко скомандував Шеф і вдарив священика ногою в живіт.

Решту терпил теж позбивали з ніг без видимого опору. Шеф приставив хрономат до голови лисого, поклацав стартером — нічогісінько. Табло дівайса не виявляло ознак життя.

— У мене батарея здохла, — випрямився Шеф.

— У мене теж, — відізвався Реба.

— І в мене, — виматюкався Педрун.

— І в мене, — почулися голоси решти братків.

Вони стояли й кумедно трясли дівайсами, вдивляючись у згаслі табло. Такого за всю історію банди ще не бувало.

— Я — раб Божий Теодор. Прийшов спитати, де твій брат, Максимільяне? — підвівся священик.

У Шефа забігали очі, а рот розгублено розкрився.

— Я — Грегор… У мене нема брата, — витиснув він із себе.

— То поглянь, хто стоїть за мною.

Із-за спини священика виступив справжній Грегор, такий же, яким він був до братовбивства. І Шеф — він же Макс — раптом схопився за своє обличчя: борідка випарувалась, зникли дреди, натомість під носом висипали ті ж юнацькі вусики. Він знову став підлітком. Зойкнули й братки — Реба виявився пацаном, іще молодшим, ніж Макс, а Ікарус — плюгавим стариганом. Чужий біотайм випарувався з їхніх тіл, як піт.

— Діти мої, — мовив отець Теодор, — того часу, яким ви бавились у своєму злі, вже не існує. Той час мертвий.

У пам'яті Макса виник останній день зі старшим братом, у його домі. І скавуління пса. А потім сотні чисток на цій проклятій вулиці, у цьому проклятому кварталі. І якийсь навіжений босяцький голод до всього на світі. Жадоба, якій завжди всього мало, хоч би скільки його було. Тупе збагачення, безконечне, як генофонд орди, і помножене на дитячу жорстокість. Те, що Макс тепер відчував, було схоже на тотальний сором, від якого хочеться вмерти. Смертельний сором.