Чтение онлайн

На території будови, неподалік від центральних споруд, була невелика, але глибока улоговина — справжнє урвище, яке використовувалось як звалище будівельного сміття. Проектанти розрахували, що за три роки будівельних робіт воно буде заповнене сміттям, засипане зверху землею і стане рівним, як аеродромне поле. Разом із сміттям у це урвище тепер потрапляли деталі дорогих механізмів і мішки з цементом найвищих марок, ящики з катушками мідного дроту, цвяхами, болтами, електродами для електрозварювання тощо. Усі ці дорогі матеріали разом з будівельним сміттям навіки осідали мертвим баластом на дні звалища, куди не здогадався заглянути жоден з німецьких спеціалістів,— може, ще й тому, що для тисяч в’язнів це звалище служило водночас і нужником.

Якось дядя Вася сказав: «Якщо попадемося, кара буде одна — шибениця! 1 за одну гайку, і за тонни обладнання. То ж яка нам різниця? Давайте будемо фугувати на всю котушку». І вони «фугували». А крім цього, ще й умудрялися насипати піску в букси вагонів, які надходили на будову і які доводилося розвантажувати.

Великим ентузіастом цієї справи став молодий парижанин Марсель Жіро, який опинився у таборі за участь у французькому русі Опору. Спершу він потрапив у заложники і чекав розстрілу. Багатьох заложників розстріляли, а йому випадково пощастило вскочити в колону, яку кудись відправляли. їх загнали у вагони-телятники і привезли в Освенцім. Марсель люто ненавидів гітлерівців. Стискуючи кулаки і гнівно зблискуючи очима, він казав: «Ми їм збудуємо таку електростанцію, що у Берліні від напруги згорять усі лампочки, а у Гітлера в очах засвітить, засвербить у носі і заколе в печінці!» Марсель був щирим і надзвичайно товариським хлопцем, для якого дружба — понад усе. Він любив усіх підпільників, але Жору — більше за всіх. Може, тому, що Жора знав і часто співав французькі пісні, а скоріше тому, що той добре молодів французькою мовою, і говіркий Марсель не почував себе одиноким. Більшість в’язнів називали юнака Георгієм або Георгом, а Марсель кликав його так, як і Володя, Жорою, вкладаючи в це ім’я особливу ніжність. Якщо доводилося нести важкий ящик, Марсель рішуче відсторонював Жору і підставляв свої плечі і навіть ображався, якщо той теж намагався взятися за ящик. Говорив він темпераментною скоромовкою, як кулемет, випускаючи в секунду десяток слів, і один тільки Жора міг уторопати, про що так жваво лопоче цей парижанин.

Поважали й щиро любили в підпільній групі літнього поляка Сильвестра Домбровського. Ще зовсім недавно він мав у Краківському воєводстві своє невеличке господарство, нажите невсипущою працею кількох поколінь Домбровських. Хтось із місцевих поліцаїв заявив у поліцію, що Сильвестр приховує від властей зерно та іншу сільськогосподарську продукцію. Представники окупаційної влади з жандармами вчинили обшук на його обійсті, перевернули, перетрусили все і таки знайшли кілька мішків збіжжя. Сильвестра заарештували, жорстоко побили на допиті, звинуватили в обкраданні німецької держави та в шкідництві і як «шкідника» запроторили в Освенцім, а потім в Явожно, де вій став шкідником справжнім, помщаючись ненависним гітлерівцям на кожному кроці.

Ще коли був під арештом у Краківській поліції, йому зачитали рішення прокурора про те, що його господарство і все конфісковане майно стало власністю німецької держави і передане в руки німцю-колоністу. Родину ж його, дружину і двох синів-підлітків, вивезли в Німеччину для «відбування трудової повинності аж до переможного кінця війни». Що буде з сім’єю після «переможного кінця війни» — про це не сказали нічого. Почувши таке, Сильвестр мало не збожеволів. «А при чому ж тут діти?» — гнівно вигукнув він. За це його знову жорстоко побили, вибили кілька передніх зубів. Разом із зубами Сильвестр Домбровський назавжди позбувся останніх наївних ілюзій щодо горезвісного «нового порядку в Європі»...

Сильвестр дуже важко переживав своє нещастя, а страшна освенцімська дійсність потрясла його ще більше, зробила похмурим, мовчазним і замкнутим. Навіть на всі запитання друзів відповідав лише «так» або «ні», з нього важко було витягти бодай одну-дві фрази. Однак таємну підривну роботу на будові виконував з величезною охотою і навіть насолодою. В члени підпільної групи його завербував Антек, який умів підбирати ключі до людських сердець. Сильвестр ніколи не гарячкував, не метушився і, здавалося, навіть не здатен хвилюватися. Усе робив з чисто селянською неквапливістю й спокоєм, неначе орав поле чи підмітав обійстя. Він носив сміття на звалище, а разом із сміттям — відгвинчені деталі агрегатів та механізмів. Сильвестр вражав усіх своєю витримкою. Якось, порпаючись у стосах матеріалів, ускочив у халепу: на ногу йому звалився важкий ящик. Сильвестр навіть не зойкнув, а лише підпер плечем нахилений стос, щоб не впали інші ящики, і спокійно мовив: «Зніміть». Ящик зняли і побачили, що ступня Сильвестрова геть закривавлена...

Зовні Сильвестр скидався на огрубілого, похмурого відлюдька, здавалося, ніщо й ніколи не може його зворушити. Та це тільки здавалося. Одного разу біля них зупинився віз із запряженою гнідою конячкою — добре доглянутою, красивою і дужою. На ній під блискучою шерстю так і вигравали м’язи. їздовим був молодий поляк з місцевих вільнонайманих, котрі щойно прибули на будову. Він ще не орієнтувався тут і почав розпитувати, як проїхати до якогось складу. Гніда зупинилася за два кроки від Сильвестра. Вгледівши її, він раптом розхвилювався геть-чисто перемінився. Білі, пухнасті брови заворушилися радісно, все лице засвітилося тихим, лагідним світлом. Він заворожено дивився на гарну конячку, на її великі, з фіолетовим полиском очі, і губи його шепотіли щось ніжне і лагідне... Поки Антек пояснював їздовому, куди і як проїхати, Сильвестр ніжно гладив тугу, гарячу шию гнідої, розчісував шкарубкими пальцями хвилясту, м’яку, як шовк, гриву і... раптом заплакав. Це було настільки несподівано, що хлопці, щоб не бентежити розхвильованого Сильвестра, відвернулися. А він ще довго дивився услід підводі, поки вона не зникла за поворотом, потім розпачливо, глухо пробурмотів: «До чого ж схожа!..» Мабуть, ця конячка була схожа на його власну, тому й стала тією краплею, що переповнила гірку чашу...

Зовсім іншою людиною був Серьожа Серебров — двадцятитрьохрічний юнак з Ленінграда. Він дуже кохався и поезії — особливо любив Єсеніна. До війни сам писав вірші, мріяв стати поетом. Вдачу мав вразливу, а тому важче за інших сприймав освенцімські жахи і удари власної долі. На початку війни під час бомбардування загинула його мати, а через кілька днів — наречена. Він до б довільно пішов на фронт, сподіваючись помститися ворогові. Ходив в атаки, ніколи не кланявся ворожим кулям, ніби сам шукав собі смерті. Але ворожі кулі обминали його, ніби цей тендітний поет і безстрашний юнак був зачаклований. Провоювавши кілька місяців, він був нагороджений орденом, двома медалями, став уже помічником командира стрілецького взводу. Ніколи, навіть у думках не допускав можливість полону, але доля ніби навмисне познущалася з нього: Серьожа потрапив у полон, а потім — в Освенцім. Хлопці зустрілися з Серьожею тоді, коли він уже подумував про самогубство, у чому сам їм признався. Володя й Жора допомогли йому подолати душевну кризу, ввели його в підпільну організацію.

4

Сорокарічний польський єврей Яша Фуксман з Катовіце до війни працював шахтарем і, як усі рядові робітники в буржуазно-поміщицькій Польщі, встиг сьорбнути горя й страждань навіть у мирні, довоєнні часи. Безробіття, голод, безпросвітні злидні, расова дискримінація для Яші Фуксмана були не книжними поняттями, а самим життям, живою долею бідного, безправного і приниженого єврея, що звідав усе те на власній шкурі. Ось як він про це розповідав сам.

«Я мав дружину і дві дочки. Наші батьки були дуже бідні, а бідність, як і багатство, передається в спадщину. Батьки не дали нам ні гроша, бо й самі нічого не мали. Доводилося розраховувати на власні мозолі. Виручало міцне здоров’я, яким, на щастя, бог мене не обділив. З допомогою кайла й лопати добував черствий шматок хліба, та й то не завжди.

Перед війною в Польщі заворушилися різні єврейські релігійні секти, синагоги, сіоністські організації. Усі вони намагалися втягти євреїв у свої общини. Моя мати, темна, затуркана, змучена злиднями жінка, просила мене зробити так, «як роблять усі євреї». Та виявилося, що для вступу в сіоністську організацію, яка нібито бореться за права євреїв, потрібно спершу внести чималу суму грошей, а потім платити регулярно щось із двадцять процентів від усіх своїх прибутків чи заробітку. Я послав під три чорти усі ці аферистські контори. Одного нахабного сіоністського функціонера, який занадився в наш дім і не хотів розуміти моїх делікатних натяків, довелося просто виставити за двері. За це мене почали цькувати свої я; сіоністські паскуди, що охрестили мене «скаженою собакою» і «зрадником». Через це почалися сварки з дружиною. Вона продовжувала відвідувати синагогу, а я— ні, тому дружба з сіоністами у мене не витанцювалась. І тут я помітив, що всі більш-менш помітні сіоністські верховоди,— а це були багатії,— почали потихеньку збувати своє майно; лавки, магазини, аптеки, перукарні тощо, аж до заводів і фабрик,— і виїжджати за кордон. Мені стало ясно: у повітрі запахло війною.

І справді, скоро почалася війна. За три тижні Польща була розтрощена. Коли прийшли гітлерівці, у Польщі не лишилося жодного відомого сіоністського діяча — усі вони завчасно втекли, прихопивши з собою усі власні капітали, а водночас і кошти громадські, зібрані до війни сіоністськими організаціями серед єврейського населення. Якщо врахувати, що в Польщі до війни проживало три мільйони триста тисяч евреїв, неважко уявити, який капітал випорснув разом з сіоністськими верховодами за кордон — у Швейцарію, Англію, Сполучені Штати Америки. А тим часом окупанти в Польщі ретельно реєстрували усіх євреїв, що залишилися. Це здійснювалось під суворим наглядом спеціальних референтів поліції безпеки і СД, які займали посади уповноважених з єврейського питання. Розповсюджувалися чутки: кожен єврей може вільно виїхати в Радянський Союз (сам або з сім’єю), якщо заплатить відповідне мито німецькій владі і купить візу та проїзний квиток. Віза і квиток коштували шалених грошей, та, крім того, треба було давати ще й хабарі сіоністським керівникам, яким німецька влада надала «ініціативу» складати списки, оформляти «клопотання» тощо. Оскільки всі сіоністські лідери ще до війни разом з касами вислизнули з Польщі, то новоспеченим діячам довелося затіяти новий збір грошей і коштовностей — цього разу вже «для евакуації усіх євреїв до Радянського Союзу». Більшість євреїв ненавиділи Гітлера, тому й вирішили за будь-яку ціну емігрувати в Радянський Союз, де нехай і нема приватних лавок, контор, магазинів, зате немає й расової дискримінації. Але для виїзду потрібні були гроші, тому все, що тільки можна було продати, перекочувало на чорний ринок. Сіоністські організації, заохочувані окупаційною владою, розгорнули бурхливу діяльність. В єврейську масу кинули лозунг: «Усі євреї — брати. Бідних кидати напризволяще не слід. Тому заможні євреї повинні фінансувати еміграцію бідних євреїв, а розрахуємося потім». З цією метою провадився так званий еміграційний збір, який мав іти па покриття витрат, пов’язаних з еміграцією бідних євреїв. Але знову сіоністи повернули справу так, що в першу чергу виїжджала єврейська буржуазія: торгаші, підприємці, власники лавок, ресторанів, кафе, перукарень, учені, юристи, лікарі, артисти, спекулянти, валютчики, аферисти і всяка наволоч. З їхніх листів ми скоро дізналися, що прийняли їх у Радянському Союзі як рідних, розмістили и містах України і Білорусії, забезпечили житлом, пристойною роботою, видали безвідплатну допомогу грішми як таким, що постраждали від фашизму.

Усіх нас охопила еміграційна сверблячка — виїхати якнайскоріше! Я продав усе до крихти, навіть кофту з дружини, але цього виявилося замало, щоб одержати візу. Того ж вечора ми посварилися з дружиною. Вона докоряла мені за те, що я колись не вступив у сіоністську організацію, і тому, мовляв, ми лишилися в дурнях. На другий день я відніс останнє — шлюбні каблучки, знаючи, що той, хто віддає золото, можете розраховувати на прихильність і підтримку сіоністів. Але вони, прийнявши дарунок і пообіцявши поклопотатися, усе ж таки пригадали мені, що я колись відмовився від їхньої общини.