Якщо на землі є пекло.
Шрифт:
Під вечір йому стало зовсім погано. Володя зрозумів, що він захворів. І невдовзі у нього справді пішла кров — бацили проникли і в його організм. Аж до вечірнього апелю просидів він над вигрібною ямою, корчачись від нестерпного болю в животі і в усьому тілі. Жорі доводилося підтримувати його, щоб не впав у яму, довкола якої навпочіпки сиділи сотні таких же хворих. Гострі болі не припинялись. Володя втрачав останні сили...
У таборі за день не сталося ніяких змін. Живі в’язні, як і раніше, похмурими привидами бродили по табору, механічно переставляючи ноги і боячись зупинитися, місили й місили грузьку, в’язку, липку кашу, і цьому не було кінця. А мертві дубіли в грязюці в неприродних позах. Здавалось, умирає життя на землі, умирає все людство — і ніщо не спроможне зупинити фатальний процес умирання...
І все ж таки Володя з Жорою дотягли до апелю. А потім упали на нари, тремтячи так, що аж зуби вицокували, і втішалися тим, що не опинилися сьогодні в трупарні. На апелі з’ясувалось, що це був рекордний день смертності у цьому таборі.
А вранці ударив мороз. Поземка несла з голих полів колючий сніжок, замітаючи приземкуваті бараки.
Уранці Жора і Петро під пахви ледь виволокли Володю на роботу. Команда «Гаст», як і всі інші, помітно зменшилася. А звір-капо раптом став шовковим, бо сам тяжко захворів і ледве плентався в хвості команди. До місця роботи якось дійшли. Рудий гермайстер дав розпорядження на цілий день і зник — пішов зустрічати дружину, яка мала приїхати з Німеччини. Скориставшись цим, капо розклав невеличке багаття і безжально обсмалював себе на вогнищі, намагаючись зігрітися і вбити невидимі мікроби. Однак його трусила лихоманка. «Невже тиф?» — у розпачі бурмотів він. Вчорашній вовк раптом став ягням. Його вже не цікавила ні робота, ні в’язні — ніщо на світі. Тим часом хлопці знайшли між штабелями затишне місце, кинули туди кілька оберемків стружок і пакувального паперу. Володя заповз у той барліг, і його закрили ящиками.
Він ніяк не міг зігрітися. В голові тьмяною вервечкою снувалися важкі думи, а серце ятрила пекуча туга. Крізь щілину він дивився затуманеними очима на холодне небо, ніби благав у нього допомоги. Та небо було байдужим до його страждань. Володі здавалося, що безнадійна боротьба за життя уже програна — лишилося тільки ждати кінця.
Тим часом друзі-підпільники за інструмент виміняли у одного форарбайтера з сусідньої команди пайку хліба. Хліб засмажили на вогні, майже перетворивши його на вугілля, і дали з’їсти Володі, сподіваючись, що це допоможе зупинити кровотечу. Однак хворому стало ще гірше. Так і пролежав він на холоді до вечора — мокрий, знесилений, напівживий. А як ударив гонг і почалося загальне шикування, його віднесли і поклали на сніг у кінці апельплацу поміж трупів. У померлих було одне право — право на транспортування.
Біля трупарні у таборі ми тебе заберемо. А зараз закрий очі, не ворушись і удавай, буцім ти мертвий, бо коли побачать, що живий, доб’ють як симулянта,— попередив Жора.
Начальником конвою сьогодні був Боксер, біля якого увесь час крутився Зепп. Вони ж і перераховуватимуть живих і мертвих перед відправкою в табір.
Володя нерухомо лежав поміж трупів, з усіх сил удаючи мертвого. І раптом виявилось, що не всі тут мертві. Коло нього двоє «трупів» неголосно перемовлялися між собою — значить, ще живі. Із почутих фраз Володя здогадався, що то греки.
Греків привезли в цей табір зовсім недавно — з останнім транспортом. Із свого сонячного міста Салоніки вони одразу ж потрапили в обійми тутешніх страхіть, та ще й тоді, коли люта епідемія косила усіх підряд — і виснажених в’язнів-старожилів, і грецьких новачків, що ще не втратили навіть свого південного загару. Не дивно, що вони дуже швидко майже всі перемерли. Серед них переважну більшість складали грецькі євреї. Вони зовсім не готові були — і морально, і фізично — Переборювати тяжкі випробування і нелюдські страждання, бо майже всі новачки з Греції — з багатих сімей, звикли жити в розкошах, непристосовані до фізичної праці, а тим більше — до голоду, холоду, епідемій, терору і тяжкої неволі. Це були типові представники зманіженої буржуазії — купці, торгаші, бізнесмени, власники магазинів і фабрик, фруктових плантацій і багатих угідь, торговельного і риболовного флоту, банків, фешенебельних санаторіїв тощо. Гітлерівська окупація Греції майже не позначилася на їхньому добробуті. Деякі з них хвалилися, що мали вдома кількох слуг, які подавали їм перший сніданок прямо у ліжко і в ліжку ж робили педикюр, масаж. А тут — кирка, лопата, над головою — залізний кий жорстокою капо. Зрідка, правда, траплялися й бідняки — прості робітники. Саме вони й змогли перебороти усі труднощі і жахи концтабору.
В’язні Освенціма знали багато такого, що стало відомо світові лише через декілька років, та й то завдяки історичному Нюрнберзькому процесові. Освенцімці, особливо підпільники, спілкуючись із громадянами майже сорока країн, звезеними в Освенцім на винищення, скрупульозно збирали інформацію, знали все, що відбувалося в різних країнах Європи. Чимало чого розпатякували й самі есесівці, вважаючи, що таємниці помруть разом з в’язнями в газових камерах. Однак сталось не так, як гітлерівцям гадалося...
Гітлерівці вивезли з Греції 70 тисяч чоловік. їх привезли в Освенцім тридцятьма ешелонами і трьома партіями: взимку 1942—-1943 років, навесні і наприкінці 1943 року. Вони й розповіли, що гітлерівці, окупувавши Грецію, відразу ж розгорнули там шалену агітаційну компанію по вербуванню греків та грецьких євреїв для «переселення на нові землі». «Новими землями» гітлерівці називали територію Радянського Союзу, нібито вже завойовану ними. Ці землі треба освоювати, тож з цією метою, мовляв, і вербують людей ділових, заповзятливих, ініціативних, спритних, здатних вдихнути життя в торгівлю, ремесла, економіку. Спішіть, поки не пізно,— аж захлиналися нацистські та ейхманівські пропагандисти,— інакше ми заселимо нові землі іншими, як в свій час європейці заселили Америку. На східні землі пожадливо дивиться уся Європа, так що бажаючих досить. Ось чому фюрер дав вказівку вирішувати це питання належним чином — серйозно, організовано, на найвищому рівні. Тому ми й створюємо наші вербувальні бюро, видаємо солідні документи на придбання земель, а також монопольне право на виробництво промислових товарів та сільськогосподарських продуктів, на торгівлю. Німецькі банки допоможуть нам, бо фюрер кревно зацікавлений в освоєнні східного простору. Але за землю треба платити, бо вона завойована кров’ю солдатів фюрера. Гроші у вас є, ми це знаємо, бо ви ж ділові, заможні люди. Ми пропонуємо вам благородний бізнес, бо добре знаємо, кому пропонуємо. Адже євреї і греки здавна славились своїми діловими якостями, особливо ви, євреї іспанського походження [23]. Тих, хто ухилятиметься від пропозицій, німецька адміністрація розглядатиме як злісних саботажників і симулянтів, котрі хочуть зірвати реалізацію епохальних накреслень геніального фюрера...»
Це було нечуване шахрайство, але, як не дивно, шістдесят тисяч євреїв іспанського походження, які «здавна славилися своїми діловими якостями», і десять тисяч греків охоче клюнули на цей страхітливий обман. Вони вибрали дорогу у вербувальні бюро штандартенфюрера Адольфа Ейхмана, віддавши їй перевагу перед дорогою н партизани. А партизани в Греції діяли з перших днів окупації, бо цьому сприяли кліматичні і природні умови, незначна кількість окупаційних військ,— Гітлер змушений був майже всі збройні сили рейху кинути на Східний фронт. Отже, була можливість влитися в партизанські загони, повести боротьбу за визволення. Але ці 70 тисяч торгашів і бізнесменів, охоплені жадобою наживи, вибрали шлях, запропонований гітлерівцями. «Навіщо нам партизани, навіщо ризикувати життям — ми ж бізнесмени! Нехай ідуть в партизани ті, хто хоче опинитися па шибениці. Гітлер пройшов Європу — це ж сила! А наша справа — торгівля. Німці пропонують вигідне діло — поїдемо!»
І поїхали. Але потрапили не на обітовані землі, а в газові камери Освенціма. Про все це жертви обману — грецькі євреї і греки — розповідали освенцімським в’язням щиро, і гіркі, пекучі сльози розпачу і каяття текли по їхніх змучених лицях. «Якби ж ми знали, якби ж ми тільки знали, що збираються з нами зробити! Яка підлість!» — вигукували вони, ридаючи.
Адольф Ейхман діяв за принципом Адольфа Гітлера: чим більше брехні і чим більший обман, тим більше шансів, що простачки повірять у цей обман. І справді, 70 тисяч грецьких простачків повірили. Проводячи в Греції операцію «переселення», гітлерівці сподівалися, по-перше, пограбувати евреїв і багатих греків, по-друге, знищити тих і тих, не допустити, щоб вони влилися в партизанські загони, по-трете, зміцнити свій тил, а по-четверте, за вилучені у жертв коштовності закупити через швейцарські банки в різних країнах дефіцитні стратегічні матеріали, необхідні для ведення війни. І справді, їм удалося одним пострілом убити одразу кількох зайців...
За гроші, золото і діаманти обмануті жертви купували у вербувальних бюро земельні ділянки на «нових землях». Обмежень, ясна річ, не було ніяких, і хто мав золото, той міг «купити» будь-яку ділянку — хоч сто тисяч гектарів. Взамін за коштовності видавалися солідні документи на гарному гербовому папері з водяними знаками і залізничний квиток на проїзд. Усе це була «липа», за винятком хіба що квитка на проїзд. І коли завербовані добровольці, опинившись в Освенцімі, показували ці документи, есесівці сміялися мало не до сліз, знущалися з греків як хотіли, навіть придумали пісеньку про грецько - єврейських ослів. Із Салонік у Берлін безпечно летіли шифровки, а з Головного імперського управління безпеки в Освенцім — вказівки Рудольфу Гессу: мовляв, зустрічай дорогих гостей, та не забудь гарненько їх потрусити — бо ж гості при гаманцях. Ясна річ, освенцімські есесівці про це не забували. Із одежі й речей, привезених з Греції, із тисяч низок сушеного інжиру «канадці» [24] без кінця витрушували золото. І на землю до ніг есесівців сипалися й сипалися золоті монети усіх чеканок світу, як казковий золотий дощ. За це золото грецько-єврейські гешефтмахери збиралися поскуповувати усі східні, тобто радянські землі, і розгорнути на них бурхливу діяльність. Ці плани лопнули, як мильна булька.
В Освенцімі більшість греків і грецьких євреїв відразу ж потрапили в газові камери, а решта — відправлені в арбайтскоманди. Незнання німецької мови і концтабірних порядків ускладнювало їхнє становище, а суворий клімат, голод, епідемії, нестерпні умови і непристосованість зніженого організму — усе це прискорювало їхню загибель. За два тижні їх не стало. Тільки ліченим одиницям пощастило пережити освенцімське пекло, та й то лише тим, хто на дні цього пекла зумів знайти шлях до антифашистського підпілля, до колективної, організованої боротьби за життя.