Чтение онлайн

У вас гарні мрії. Людина повинна завжди прагнути до знань і постійно удосконалюватися. Усе життя. На те вона і людина. Шкода тільки, що у багатьох можливості обмежені, а в декого взагалі їх нема. Це дуже прикра несправедливість будь-якого класового суспільства. Наприклад, узяти нашу Німеччину. Високорозвинена капіталістична країна, а скільки в ній темних, затурканих, неграмотних! А скільки бідних, голодних, нещасних і взагалі обездолених! — з гіркотою сказав юнак.

Ми пішки пройшли кілька кварталів. З розмови я дізнався, що моєму землякові лише 22 роки, а він уже закінчує медичний факультет. Як відмінник уже два роки працює помічником хірурга в приватній клініці якогось професора. Ось тобі й «білоручка»...

Куди ж ви тепер? — запитав він, коли я зупинився, щоб попрощатися.

Не знаю. Квартири нема, роботи нема, грошей нема. Піду знову па біржу — може, посміхнеться доля...

Ось що, друже. Ходімо до мене. Я наймаю кімнату на двох чоловік. Зі мною жив один студент, але він виїхав. Все одно я сплачую за двох. А роботу згодом підшукаємо, і все влаштується,— сказав він щиро і рішуче підхопив мій чемодан.

Невеличка кімнатка на горищі з двома койками, столом і шафою, набита книжками, здалася мені райським куточком. А юнак, який дав мені притулок, допоміг у скрутну хвилину, став для мене назавжди найдорожчим другом. Це був Ганс Максфельд — комуніст, підпільник, боєць годі вже підпільного Рот Фронту...

Ганса я бачив дуже мало. Додому він приходив після півночі. Страшенно стомлений, падав на ліжко і за хвилину вже спав як убитий. О шостій ранку біля його подушки деренчав будильник. Ганс підхоплювався, як по тривозі, п’ять хвилин робив фіззарядку, вмивався і біг невідомо куди. І так щодня — невтомно, без вихідних, без відпочинку, без скарг і хникання. Ясна річ, бігав він не на гулянки: крім роботи в клініці і навчання в університеті, Ганс виконував багато доручень підпільників.

А час був тривожний. У ніч з 27 на 28 лютого нацистські погромники під керівництвом Герінга підпалили будинок рейхстагу, щоб звинуватити в цьому комуністів, ввести в оману світову громадськість і, так би мовити, підкріпити «аргументами» виданий тоді ж «Декрет про захист народу і держави», що й стало початком жорстокого переслідування комуністів. Будинок рейхстагу ще й не встиг загорітися, а вже було заарештовано понад десять тисяч комуністів. Така «оперативність» поліції відразу ж впадала у вічі. Навіть дурневі стало ясно, що підпал рейхстагу — давно спланована і ретельно підготовлена провокація самих же нацистів. Услід за арештами комуністів, погромами настала черга профспілок. Замість «вільних» та «християнських» профспілок нацистський уряд створив «Німецький трудовий фронт» — скорочено ДАФ, який знаходився під контролем фашистів і в який зобов’язані були вступити всі робітники Німеччини. Керівництво попередніх профспілок було ув’язнено і піддано жорстоким тортурам аж до фізичного знищення. Так була проведена «уніфікація» профспілок, почався розгром Комуністичної партії Німеччини. Соціал-демократичну партію Гітлер спочатку не чіпав; адже вона не становила для нього ніякої небезпеки і навіть зробила величезну послугу своєю зрадою робітничому класу. Але пізніше, зміцнивши свої позиції, обрушився й на неї. Декретом від 24 червня року соціал-демократична партія була заборонена, усе її майно і гроші в касах та банках конфісковано, а всі керівники заарештовані...

Та повернемося в нашу з Гансом кімнатку на горищі. Уже місяць я жив там за рахунок Ганса. Він намагався влаштувати мене в університет або в клініку, де сам працював, хоча б двірником чи гардеробником, але вакантного місця не знайшлося. І я продовжував щодня ходити на біржу праці.

А тим часом хвиля безробіття почала різко спадати. Цим негайно скористалася геббельсівська пропаганда: вона невтомно трубила про «істинно батьківську турботу фюрера про добробут трудящих». Росла кількість робочих: місць, марка піднялася в ціні. В усякому разі, кваліфікованому чи дипломованому спеціалістові вже можна було одержати роботу за фахом, більш-менш забезпечити сім’ю. Але при наймі на роботу простого робітника насамперед запитували, чи він член нацистської партії. Якщо ні — шанси одержати пристойну роботу дорівнювали нулю. А якщо такий робітник ще й інвалід — тут уже не допомагало ніщо. Ні на які бойові заслуги перед батьківщиною в минулому, ні на які воєнні ордени ніхто не звертав уваги. Я якраз і належав до такої категорії: безпартійний, інвалід, некваліфікований. А тут ще й осколок у стегні, який колись військові хірурги не помітили...

Ганс прооперував мене, вийняв осколок, вилікував. Житло, харчування, лікування — усе за його рахунок. Шкода, що мій борг лишився несплаченим. Совість мучила мене: скільки можна бути утриманцем цього доброго, благородного хлопця? Я вже збирався піти від нього, але раптом знайшлася робота, та що й пристойна.

Мій знайомий з біржі праці знайшов для мене місце скарбничого у місцевому відділенні соціал-демократичної партії. Це сталося десь у середині червня, тобто за якийсь тиждень до розгрому партії. Робота оплачувана добре, але щоб її отримати, необхідно було вступити в соціал-демократичну партію. Тоді я подумав, що не буде нічого поганого і ганебного, якщо я вступлю в цю партію, яка, як мені здавалось, була найнейтральнішою на світі. Вона нібито не провокувала ніколи ніяких ексцесів, ніяких страйків, бунтів, революцій і контрреволюцій, не підбурювала робітників до повалення уряду, нікого не грабувала і не вбивала. За один день я пройшов усі формальності, приступив до роботи і навіть одержав аванс! Як на крилах летів увечері додому і не міг дочекатися Ганса, аби похвалитися доброю новиною. Вперше на столі з’явилася зготована мною багата вечеря і пляшка шампанського, а на видному місці лежали гроші — решта авансу. От зрадіє Ганс!

Але, всупереч сподіванням, Ганс сприйняв усе це байдуже.

Ну що ж, хай буде так, Франц, але все одно життя зробить з вас комуніста. Рано чи пізно,— сказав він.

Навіщо мені ваш комунізм, вічна війна з експлуататорами? Мені з вами не по дорозі. Я не борець. Я людина тиха, мирна, люблю тільки ось такі постріли,— пожартував я, вистреливши пробкою шампанського, і налив у склянки.

Спасибі, Франц, за частування, вип’ємо за все найкраще, але запам’ятайте, будь ласка, мої слова: з нами вам по дорозі!

Я не став розпалювати дискусію. Через п’ять хвилин стомлений Ганс міцно спав, а я вперше задумався над його словами, хоч уже й не раз їх чув.

Уранці я йшов на роботу, як на свято.

За тиждень я довів до ладу усю досить заплутану документацію. Ось де знадобилися математичні знання і практичний досвід, набутий колись на складах військового заводу! Начальство задоволене, я — теж. Через тиждень — перша зарплатня! Після роботи зайшов до книгарні, щоб вибрати Гансові подарунок. Купив величезний двотомник кольорового анатомічного атласу і тритомник «Загальної хірургії». З важкеньким пакунком повернувся додому і знову мучився до півночі, чекаючи свого друга. 1 дуже зрадів, побачивши, що Гансу сподобався подарунок. У нього від утоми злипалися очі, але він ще з півгодини перегортав сторінки подарованих книжок. Ганс щиро подякував, але й трошки покартав, щоб я не витрачав гроші. «Невідомо, — сказав він, — скільки ти протримаєшся на тій роботі». Його передчуття швидко справдилися...

24 червня 1933 року в приміщення, де я працював, вдерлася поліція. «Іменем закону» були заарештовані усі керівники місцевого відділу соціал-демократичної партії, накладено арешт на всі гроші, цінності й майно. До мене підійшов якийсь поліційний фюрер і «іменем закону» зажадав ключі від сейфів та всю документацію. Набравшись духу, я чітко доповів йому, що для мене як для колишнього солдата і ветерана війни закон і наказ — понад усе, а тому всю документацію і цінності я здам до останнього пфеніга. Це сподобалось фюрерчику.

Я бачу, ви чесний німець, і обіцяю вам, що за чесну роботу одержите відповідну нагороду. Складіть детальний фінансово-бухгалтерський звіт.

Для цього потрібен тиждень,— зауважив я.

Працювати по дві зміни. Строк — три дні. Це — наказ!

З ранку до ночі я напружено трудився, фіксуючи в актах усе — аж до віників. Цього разу поліція дотримала слова: за усі відроблені години я одержав належну зарплату. Моя ретельність, Залізний хрест і гарне враження, яке я справив на фюрерчика поліції, врятували мене від арешту. Довелося заповнити й підписати стандартний бланк про те, що я більше не вважаю себе причетним до соціал-демократичної партії, оскільки вона ворожа ідеям націонал-соціалізму і німецькому народу, що я «зобов’язуюсь ніколи не вступати ні в які партії, угрупування, організації, ворожі націонал-соціалізму і народу, і визнаю тільки партію фюрера як керівну силу німецької держави і німецького народу, в чому й розписуюсь».

Спустошений, повернувся я додому. Переді мною знов постало тривожне питання: як жити далі? Ось що сказав мені тоді Ганс: «Я чекаю арешту. Це може статися в будь-який день. Але поки цього не сталось, тобі, Франц, краще було б перебратися на іншу квартиру і більше зі мною не зустрічатися, щоб не постраждати даремно. Навіщо тобі йти в тюрму? Я дам трохи грошей — з місяць проживеш, а за цей час знайдеш якусь роботу. Зараз із влаштуванням трохи простіше: масові арешти звільнили багато робочих місць, а згодом буде ще більше. Все йде до того, що скоро виникне навіть нестача робочих рук, бо Гітлер взявся за створення масової армії, за розвиток військової промисловості і за будівництво стратегічних доріг».

Я погодився з Гансом, почав шукати роботу й житло. Пошук не увінчувався успіхом, та це мене й не засмучувало, бо ж так не хотілося розлучатися з Гансом... А тут ще двірник будинку, в якому ми жили, погодився взяти мене собі в помічники, правда, за мізерну плату, але все ж таки не безробіття. Одне слово, я залишився з Гансом, який, власне, й не наполягав, щоб я його покинув.

Так тривало до листопада 1933 року. Па всяк випадок я відвідував біржу праці, і 30 листопада мені повезло: одержав направлення на роботу в зоопарк — там потрібен прибиральник. Я любив тварин, птахів і звірів — звичайно, не тих, що носять емблеми з черепами на кашкетах — і того ж дня приступив до роботи. Адміністрація зоопарку, дізнавшись, що я інвалід і одинак, пообіцяла місце вахтера і скромне житло — комірчину в тому ж таки зоопарку. Про краще годі було й мріяти. «Вахтери живуть непогано, робота не тяжка, спокійна. Як порадіє Ганс! Та й зустрічатись зможемо завжди, бо кому ж спаде на думку стежити за вахтером якогось зоопарку»,— подумав я, повертаючись з роботи додому.