Чтение онлайн

Хлопці коротко розповіли про свої зустрічі з Гансом, про те, як Максфельд, ризикуючи власним життям, рятував Володю та й багатьох інших.

Так зав’язалася задушевна розмова. Францу важко було говорити, але все ж він попросив їх вислухати його:

Я помираю... Мені просто необхідно вилити душу людям, які можуть мене зрозуміти. Я повинен сказати все, поки е хоч крапля сил і не погасла свідомість. І дуже добре, що ви з’явилися саме в такий момент. Дякую долі, що послала мені вас...

І Франц Норден почав свою сповідь.

10

Народився я у 1892 році. Батько — простий робітник, мати — прачка. Вони мали п’ятеро дітей, тяжкою працею заробляли шматок хліба. Наша тісна, вогка квартира в робітничому кварталі Кельна скорше нагадувала пральню, а не квартиру, оскільки мати змушена була щодня приносити тюки білизни, прати, сушити, прасувати, розносити її клієнтам і знову приносити брудне. І так без кінця. Ми, діти, змалку допомагали матері. Ми мали кількох постійних заможних клієнтів, в тому числі обслуговували й сім’ю одного професора математики. Роботи у нас вистачало. Бракувало тільки грошей, щоб прогодувати таку велику родину... В дитинстві я тягся до книжок, до знань, найбільше захоплювався математикою. Та після закінчення початкової школи навчання довелося припинити, треба було заробляти шматок хліба. Професор математики, якому я відносив пакунки з білизною, нерідко використовував мене як посильного. Я бігав на пошту, по магазинах, робив різні покупки для сім’ї професора. Найчастіше доводилося ходити в книжкові магазини та м бібліотеки і одержувати для професора різні книжки. Моя пам’ять чіпко тримала десятки різних рахунків, цифр, адрес, номери телефонів, суми витрачених грошей. Мені не треба було записувати все це, бо я все пам’ятав і блискуче звітував професорові про всі фінансові операції, які мені доручались. Професора дивувала чіткість і точність моїх усних звітів. Він влаштував мені екзамен і сказав: «У тебе феноменальна математична пам’ять і здібності. Якби тобі дати систематичні знання й освіту, ти б став добрим математиком». На різдвяні свята він подарував мені кілька підручників. Це були задачники для різних класів середніх загальноосвітніх та комерційних навчальних закладів. Я самотужки студіював їх, потай мріючи стати вчителем математики. Син професора, студент математичного факультету, під час канікул потроху зі мною займався. Він, як і професор, вважав, що я математично обдарований хлопець.

Минали роки. В сімнадцять літ я мав дворічний стаж пакувальника на картонній фабриці, не кажучи вже про гори перепраної і перепрасованої білизни — чужої білизни! А згодом мене забрали в армію. Солдатська служба и німецькому війську ніколи не була легкою. Вона завжди грунтувалася на дикій, отупляючій муштрі, на приниженні людської гідності, на виснажливих фізичних перевантаженнях. Усе це мало сприяти «залізній дисципліні, військовому духу і прагненню перемоги». Мене виручало тільки неабияке фізичне загартування. Мріялось: відслужу, повернуся в Кельн, здам екстерном на атестат зрілості, працюватиму і вчитимусь далі. І нехай там що, але доб’юся свого — стану вчителем математики. Та якраз почалася війна, усі мої плани і надії рухнули, я відразу ж попав на Західний фронт...

Серпень 1914 року, перша світова війна. Під Льєжем гримотять німецькі важкі гармати, з гуркотом лопаються броньовані ковпаки французьких польових укріплень під ударами важких снарядів. 18 серпня правий фланг німецьких військ почав навальний наступ. Французи та англійці цинічно відступали, німці блокували Антверпен. Почалася вирішальна битва на Марні, в якій довелося взяти участь і мені. Обстановка склалась так, що здавалось: перемога не за горами! Але французи, мобілізувавши всі автомобілі Парижа, у вирішальний момент підкинули свіжі сили і вперше зупинили німців. Битва на Марні залишилася в пам’яті, як суцільне криваве побоїще...

Я був витривалим солдатом, вихованим у дусі німецького патріотизму й відданості Гінденбургу. Воював, мабуть, непогано, бо 8 вересня мене нагородили Залізним хрестом. Таку нагороду в нашому полку одержали тільки три чоловіки: один унтер і двоє рядових. Увечері, коли стих гуркіт бою і припинилась артилерійська канонада, ми зібралися в бліндажі оберфельдфебеля Шульца, щоб відзначити що подію. Шнапсу було в достатку, консервів — теж, а тут ще й роздобули десь дві пляшки справжнього рейнвейну. Настрій у всіх піднесений. Серед нас, нагороджених Залізним хрестом, був солдат Адольф Шікльгрубер. Ми з ним були майже однолітки, чи не наймолодші в полку, отож трималися купи. За імпровізованим столом із снарядних ящиків ми сиділи поруч. Мій новий знайомий не палив, не пив, не вживав вульгарних слів у розмовах, та й взагалі був дуже мовчазний. Оберфельдфебель Шульц, сп’янівши, сказав, звертаючись до мого приятеля: «Послухай, Адольфик, ти тепер кавалер Залізного хреста і повинен бути справжнім лицарем. Але лицарського в тобі нема ні на пфеніг: сидиш, як непорочна гімназистка, не куриш, не п’єш і взагалі навіть не схожий на солдата, який пройшов крізь вогонь війни. Невже усі австрійці отакі ганчірки?»

Я бачив, як спалахнули щоки у мого колеги, як нервово пересмикнулося його обличчя. Але він узяв себе в руки і не обмовився й словом, лише нервово тарабанив пальцями по ящику. Акцент видавав у ньому австрійця, це й стало причиною уїдливих кепкувань пруссака Шульца. Я вирішив стати на захист Адольфа.

Гер оберфельдфебель, хіба лицарство полягає в грубощах і в тому, хто більше випив? Навпаки, лицарство — у благородстві, честі й гідності людини,— сказав я голосно, сам злякавшись своєї сміливості.

Мовчати! — гаркнув Шульц і передражнив: — «У бла-го-род-стві»... Що ви, жовтороті, розумієте в тому благородстві? Цвірінькаєте, як горобці, та ще й намагаєтесь повчати старших! У цьому корінь усіх наших бід. Мабуть, по ваших сідницях не гуляв ні батьківський, ні солдатський ремінь, а шкода!.. Пропоную тост за справжнє, німецьке, залізне лицарство, щоб ніщо ніколи нас не зігнуло! Прозіт!

«Справжні лицарі» напилися, як свині. У бліндажі стоим галас, висів цигарковий чад, а ми з Адольфом немовби усамітнилися. Ми обмінялися десятком фраз, з яких я дізнався, що до війни він мріяв стати художником, вчився у Віденській художній академії, яку не встиг закінчити, і що у нього нема нікого, хто міг би допомогти матеріально. Я зрозумів, що він бідний, як і я. Це ще більше потягло мене до цього хлопця. Імпонувала мені і його стриманість, мовчазність. І навіть очі — якісь зеленкуваті, грішки нібито вирячені, — здавалось, випромінювали душевно тепло, заспокоювали і приваблювали. Одне слово, мені він тоді дуже сподобався. «Адольф, що думаєш робити після війни?» — запитав я його. «Не знаю... там буде видно...» — якось невпевнено відповів він.

У бліндажі п’янка була в розпалі, на нас ніхто не зверши уваги. Ми ще довго говорили б, але несподівано пролунала команда: «Усім по місцях!..» Вилетіли з бліндажа, неначе викинуті вибухом. Потім виявилось, що це була помилкова тривога. Уже в своєму окопі, перебираючи в пам’яті події дня, я згадав, як гаряче потиснув мені руку Адольф після того, як я став на його захист перед знахабнілим Шульцом. І навіть засумував, що ми і Адольфом не встигли попрощатися та обмінятися адресами.

На другий день зовсім несподівано припинився наступ німців. Навіть гірше: почали відступати до річки Ене. Це був прорахунок нашого командування, яке неправильно оцінило обстановку. Цим скористалися французи та англійці й розпочали переслідування. Але німецькі війська, швидко отямившись від паніки, зарилися в землю й зуміли створити міцну оборону. Після жорстоких боїв, які велися з поперемінним успіхом, фронт стабілізувався на всьому просторі від Альп до Північного моря.

Саме тоді, 9 вересня 1914 року, під час відступу до річки Ене я був поранений, і мене відправили у тиловий госпіталі.. А коли вже видужував, раптом захворів на тиф. (омилося пройти ще через кілька госпіталів, аж поки по виписали в команду видужуючих, а через деякий час підправили на формувальний пункт. Так я знову опинився на фронті. І в січні 1916 року, в першому ж бою, знов був поранений. Найбільше дісталось правій руці: вона вся була потрощена осколками, відбило два пальці. У тиловому госпіталі в місті Вюрцбург мене гарно позаштопали й підлікували.

Наприкінці березня я з радістю попрощався з лазаретом, де так багато надивився людських страждань, і, одержавши одяг, документи, продукти й гроші, вийшов у госпітальний двір. На душі було радісно і водночас сумно. Радісно — від усвідомлення, що вцілів у тій кривавій м’ясорубці, сумно — від усього пережитого. Але все це уже позаду, а попереду — зустріч з вітчизною. Війні, боям, атакам, траншеям, бліндажам і окопам, вошам, тифу і госпіталям, генералам, офіцерам і грубим унтерам — усьому й усім можна було сказати «прощай!» Я більше не вояка! Я інвалід, і плювати мені тепер на всіх генералів і унтерів, разом узятих! Я відвоювався і знову вільний, я сам собі пан! І хоча в країні розруха, майбутнє мене не лякає, адже я молодий, повний енергії, надій і оптимізму...

Я закурив у дворі госпіталю, постояв з хвилину, солодко затягуючись димом. В цей час у двір заїхав цілий санітарний обоз: привезли поранених. Десятки санітарів снували з ношами, переносячи важкопоранених у будинок госпіталю, ходячі ж хворі самі злазили з санітарних возів і дибали до приймального пункту. Лице одного з них здалося мені знайомим. Поки він злазив з воза, я дивився на нього, намагаючись пригадати, де і коли я міг його бачити. Якраз був похмурий березневий день, сніг ліпив разом з дощем, тож і цей чоловік, як і всі поранені, був обкутаний промоклою ковдрою і скидався більше на полоненого, ніж на солдата. Права його рука, уся в бинтах, висіла на марлевій косинці, підв’язаній до шиї. Я підійшов ближче і пильно подивився на бліде, стомлене, заросле щетиною лице.