Чтение онлайн

Безкрила Птаха стала ще сумнішою. І одного ранку вона не втрималася. Вилізла зі свого зручного та теплого гніздечка, коли її Птах полетів на пошуки їжі. Стала на найвищу гілку, розправила те, що залишилося від крил, і… полетіла. У цю мить була найщасливішою, бо знову могла літати.

Коли Птах повернувся додому, то застав порожнє гніздо і тіло мертвої Птахи внизу під дубом…

Не дозволяй нікому обтинати тобі крила…

Так. Спомини. Якось після них наче легше стало. Кажуть, щоб зняти з душі тягар, слід виговоритися. А коли ти і є тим співрозмовником, який слухає себе самого? Хтозна, як воно називається за Фрейдом. Головне, що допомагає. Сергій глянув у небо. Там починало сіріти, зорі ставали невидимками. Світає. Час додому. Через кілька годин на цій галявині під обсерваторією з’являться люди. Чи хотів він зараз їх бачити? Напевне, ні.

Сергій ішов знайомою ґрунтовою дорогою. Нею рідко хто користується. Хіба що іноді проїжджають вози чи старі автівки. Дорога густо поросла травою. Очевидно, колись тут був жвавий рух… Чоловік спускається стежкою. Спуск доволі пологий. Довкола листяний ліс. Тому навіть узимку тут не сумно. Рай, а не місцина… Те, що треба для такого самітника, як він.

Коли переїхав працювати в цю обсерваторію на горі Кішка, що біля Кацівелі, почувався чужинцем. Але то було ліпше, аніж почуватися мертвим у рідному місті. Львів ураз перетворився на гіркий полин. Рідна домівка, робота, навіть друзі — все муляло, давило. Відстань лікує? Принаймні не ятрить рани. Звикав до чужини. Сергію відразу запропонували гуртожиток. Відмовився… Бо там завжди людно, та поки що не цього прагнула душа. Ще свого шефа та двох співробітників він витримає, а ось обзаводитися сусідами, новими знайомими чи навіть ворогами не хотілося. Кілька ночей провів в обсерваторії, спав на розкладачці в актовій залі. І тут-таки познайомився з пані Раєю, яка працює в обсерваторії прибиральницею. Вона йому нагадувала бабуню Ніну, і Сергій навіть із задоволенням слухав її розповіді про онуків-правнуків.

Пані Рая — татарка, її чоловік українець, колишній морський офіцер. Помер у минулому році, заснув і не прокинувся. Їй так не вистачає його. Тому і пішла працювати, щоб менше сумувати та згадувати. Прожили з ним душа в душу сорок літ. У вісімнадцять років на танцях у Будинку офіцерів познайомилася з вродливим юнаком і закохалася. У Сергія з пані Раєю було спільне горе — і він, і вона втратили коханих.

Пані Рая каже, що побачила у Сергієвих очах тугу і відразу її зрозуміла. Вона ж і запропонувала Сергію пожити в старому будинку її батьків, правда, то далеченько від місця роботи. Сорок п’ять — шістдесят хвилин пішої ходьби. Поруч ані ринку, ні крамниць. Зате там немає настирливих сусідів. І є електрика, криниця з водою. Вона може хоч сьогодні показати хату.

Говорили. Пані Рая розповідала про себе. Її звати за паспортом зовсім не Рая, а Руфіна. А щоб люди не ламали собі язики, то вона так сама себе назвала після того, як пішла до школи. Вона у класі одна була з таким дивним ім’ям, єдина татарка на весь клас. Народилася вже у сорок шостому. Її брати так і не повернулися з війни додому. Старшому було двадцять два, коли мама в березні сорок четвертого отримала похоронку. Він загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі в Чехії, менший у тому ж сорок четвертому, в квітні, пропав безвісти. Відразу двох синів забрала війна — отаке горе для батьків. Та мама ніколи не вірила, що її менший Валід загинув. Коли в травні сорок четвертого Сталін евакуював із Кримського півострова всіх татар, їхню родину не зачепили. Хтозна, чому? Пощастило? Чи тому, що сини служили в Радянській армії та загинули, захищаючи честь і славу Великої Держави? Чи, може, просто ліньки було бездоріжжям пхатися в таку глухомань, щоб забирати двійко людей, які жили так далеко від цивілізації? Руфіна народилася, коли родина вже й не думала про батьківство. Мамі виповнилося сорок п’ять. Дитя, напевно, і врятувало родину від розпачу. Бо ж рідних братів та сестер і татка, і мами з великими родинами вивезли бозна-куди, на чужину. І вони залишилися одні-однісінькі, хай і на рідній землі, але між чужими…

Ох, людина — не пальма. Вона звикає до всього: і до немилостивої спеки, і до крижаних завій. Призвичаїлися. І коли десь у п’ятдесят четвертому врешті віднайшлися брати батька та кликали їх до себе, мама категорично відмовилася. Та тут була ще одна причина — не їхати на чужину. Мама так і не замирилася зі смертю молодшого сина. У сповіщенні, не похоронці, було написано: «Пропав безвісти», — отже, син може будь-коли вернутися з війни. І що? Кого він застане в рідній оселі? Чужих людей чи взагалі, може, чужинці й хату розвалять? Ні, вона не поїде…

Отак вони й жили.

— Коли мама у вісімдесят п’ять років помирала, то наче стратила глузд і раз по раз все шепотіла: «Руфінко, доню? Хтось стукає у вікно. То, може, Валід повернувся». Але то був тільки вітер, який торохкав у шибу вікна дощем. А коли настав її час відходити, обличчя раптом просвітліло і вона з щасливим усміхом на вустах умирала. Наостанок прошепотіла: «Синку, ти таки прийшов. Дочекалася, синку». Батько довго не протримався після кончини неньки, надто він її кохав. За півроку пішов слідком. Юрко, чоловік, каже, що від туги. Тато був від мами на десять літ старший, тож коли тобі дев’яносто п’ять, то вже і смерть на порі. Юрко моїх тата з мамою любив, наче рідних. Своїх він втратив на війні. Тож не дивно, що батьківську хату він відмовився продавати. І ми, і наші діти живемо в місті, то мови про те, щоб переїжджати назад, не було. Юрко просто хатинку відремонтував, поміняв вікна, двері, підлогу, всередині почистив. Обгородив. І завжди підтримував довкола порядок. Коли життя у місті надто набридало, він просто ховався там від цивілізації.

Юрко з Руфіною-Раєю нажили аж п’ятеро доньок. Величенька родина. Жодна з дівчат не поділяла батькового захоплення глушиною. Зяті також не дуже, просто з ввічливості час від часу допомагали біля хати. Тож, коли Юрко помер, довго думала, що робити з домівкою. А зараз і вихід знайшовся — може, добрій людині стане в пригоді.

Отак брели дорогою, розмовляючи, точніше, говорила здебільшого пані Рая, Сергій — слухав. Хвилин сорок п’ять спускалися вниз некрутим схилом. З дороги повернули вліво, пройшли ще хвилин десять неширокою, але добре втоптаною стежкою, по обидві сторони від неї росли ожина та малина. Раптом ліс наче розступився, і перед ними відкрилася широка галявина. Невелика дерев’яна хата дивилася на них низькими дверима та великими вікнами. Подвір’я обгороджене невисоким дерев’яним перелазом. Загорожа виглядала швидше декоративною, бо доросла людина при бажанні могла легко через неї переступити. Подвір’я було викладено камінням і виглядало не гірше від львівської бруківки. Очевидно, за ним також доглядали. Двері хати дивилися на південь. Пані Рая пояснювала це так: за традицією, татарин, коли виходить із хати, першим, що має побачити, — то сонце.

— Це і є будинок моїх батьків. Зруб складений із дубових дощок та поставлений на кам’яному фундаменті. Я ще пам’ятаю ті часи, коли дах у нас був пласким. Юрко його трохи осучаснив.

Пані Рая відчинила важким ключем висячий замок на дверях хати. Прочинила їх, запрошуючи гостя досередини. Сергій мусив зігнутися, щоб зайти, бо двері дуже низькі. Невеличкий коридор. Двері наліво, двері прямо. Пані Рая прочинила ті, що прямо. Хата всередині виявилася доволі просторою. Із коридору потрапили до світлої кухні. Справжнісінький камін, змонтований так, щоб обігрівати ще одну кімнату, через стіну. Очевидно, спальню. Двійко величеньких вікон. Пані Рая сказала, що то Юрко їх збільшив, набагато розширивши для них прорізи в стінах. І тому вони пропускали в світлицю багато світла, хоча виходили на північ і ніколи не бачили сонця.

За вікнами відкривався прекрасний краєвид. Великий сад: вишні, черешні, абрикоси, персики, яблуні, груші. Дерева акуратно підбілено та старанно обгороджено, подекуди колючим дротом. За садом доглядали.

— Батьківський сад завжди нас годував. Мені інколи здавалося, хай би що мій тато встромив у землю — воно в нього обов’язково родитиме. Може, тому, що він все робив із любов’ю, яку він передав онучці, моїй найстаршій доні. А та своєму сину, моєму онуку Рустему. Цей доглянутий сад — то його рук справа. Він його лікує, чистить, доглядає, забирає старі дерева, садить нові… — Рая ніжно всміхнулася. — Рустем так схожий на мого батька, на свого прадіда. І я тішуся, що татова праця не змарніла. І до того ж то справді непоганий заробіток. Наш сад так мудро посаджено, що навіть у найдошкульніші морози рідко коли яке дерево пошкодиться. Принаймні на моїй пам’яті такого не траплялося. На жаль, мешкати тут ніхто з моїх рідних не хоче, хоча садовий урожай люблять усі. Тож, пане Сергію, очевидно, єдиним недоліком цього глухого місця є те, що мій онук інколи навідуватиме сад та ще ми збиратимемо врожай. Правда, урожай збирається не так часто, а Рустем… Рустем вам не заважатиме. Він глухонімий.