Чтение онлайн

Лікар говорив, говорив… Мама з напіввідкритим ротом ловила кожне слово, а Зоряна стояла перелякана і прибита до землі почутим. Світ валився на очах, і чомусь її дитяче серце казало: це тільки початок, буде ще гірше…

Так, це був лишень початок. Коли батька вивели з запою, виявилося, що у нього цілий «букет» хвороб: офтальмопатія, нефропатія, гіпертензія, гіперліпідемія й ангіопатія. Як вона то все запам’ятала? Напевно, через страх. Правда, дорослому чоловіку того страху вистачило на кілька місяців. Довше не витримав, старі звички повернулися знову. Він не чув ані волань дружини, ні прохань доньки, ані порад друзів, приятелів. Спокійно всіх вислуховував і робив по-своєму… Тобто продовжував тихо вбивати себе. Якби то так легко було, не приставляючи пістоля до скроні, не ріжучи вен або не лізучи в петлю, вбитися. Безвільна людина просто робила все, щоб її не стало, — мордувала своє тіло…

За рік, Зоряна саме була в дев’ятому класі, батько опинявся в реанімації п’ять разів. І щоразу виживав, дивуючи і себе, і лікарів, і рідних… Мама зовсім змарніла, ледве зводила кінці з кінцями, перебування батька в лікарні потребувало грошей. Колись майже безкоштовна медицина перетворилася на дуже коштовну. Вони ще більше влізли в борги, а віддавати не було з чого… До них із Зірчиних колишніх подруг ніхто не заходив — кого батьки не пускали, вважаючи сім’ю неблагонадійною, а хто просто гидував. Та й Зоряні самій вдома стало гидко. Тож навіть робити уроки ходила до бібліотеки, сиділа там до останнього, щоб прийти додому, помити посуд, прибрати в квартирі та лягти спати. Не слухаючи та не чуючи сварок дорослих, маминих ридань і батькових п’яних скімлень.

Кажуть, що біда сама не ходить — вона діток водить. Так і тут сталося. Померла тітка Калина. Тихо вночі відійшла. Тільки два дні перед тим Зоряна її провідувала. Та наче щось відчувала, бо якось жалібно та гірко дивилася на дівчину:

— Пообіцяй мені, Зорянко, що вчитимешся, хай би що там сталося зі мною чи з батьками. Пообіцяй?

Обіцяла, жартуючи, що тітка ще на її весіллі танцюватиме. Та журливо махала рукою, ховаючи очі під сивими віями. І тут раптом така звістка… Це для юної Зоряни стало ще більшим ударом, ніж хвороба батька. Тітка Калина завжди була сонцем, до якого вона втікала з осоружного місця, де мешкали її батьки. Калина ніколи не скаржилася на свої болячки, старалася якнайменше бігати по лікарях. Серце не витримало, бо хвилювалася і через Валю, і через Назара, може, навіть більше, аніж вони за себе.

Сусідка вранці не побачила тітки Калини на подвір’ї, коза жалібно мекала, кури незадоволено перегукувалися. І сусідка запідозрила щось недобре. Тож коли виламали двері, то застали вже холодне тіло жінки. Калина наче спала й уві сні комусь усміхалася. Поруч на столику стояла фотографія сина Василечка, а в руках затиснутий знімок маленької Зоряни з лялькою Зіною в руках.

Сусідка дала фотографію Зоряні. П’ятнадцятирічна юнка, очі якою заволокло слізьми, навіть не стримувала їх потоку. Вона взяла той знімок до рук. Цю фотографію зробили у школі, де Калина працювала. У той день фотографували відмінників на дошку пошани. На знімку Зоряна дуже офіційна, як ті дітки, які перед нею фоткалися. Набурмосені брови, зведені докупи, смішні мишачі хвостики з червоними бантиками, красиве зелене платтячко, куплене тіткою, і червоні чобітки.

— Переверни, — прошепотіла сусідка баба Катя.

Перевернула. Там акуратним тітчиним почерком було виведено:

«Моя маленька Літавиця».

Тітку відспівали в церкві. Поховали між сином і чоловіком. Вона так хотіла. Горе так приголомшило батька, що він на похоронах і навіть на дев’ятинах був тверезий. Навіть промінчик надії в серці Зірки з’явився — може, кине пити. Тож, коли вони зібралися на нараду, що робити і тітчиною хатою та господарством, батько навіть запропонував наче мудре рішення: він залишиться хазяйнувати, а донька з дружиною будуть у місті, та… Горбатого справить могила. Через три дні телефонувала перелякана та збентежена сусідка пані Катя: «Валю, приїжджай, твій за фляжчину самогонки козу продав». Тож господарку тітки розпродали, хату поки закрили, а баба Катя обіцяла наглядати, щоб мародери не влізли.

Безвихідь та безгрошів’я змушували прогинатися. І тоді мама повернулася думками до своєї старої ідеї — човникування. Позичила грошей, залишила доньці кілька гривень на хліб та молоко і…

Бідному женитися, то й ночі мало, кажуть мудрі люди. Так і тут. Гроші в Туреччині разом із документами вкрали, товар, поки сиділа у в’язниці до уточнення, хто така і звідки, — привласнили свої ж. Через місяць повернулася додому ледве жива, втомлена та вбита. Відразу кинулася шукати гроші, щоб віддати борги. Бо ті, у кого позичала, жартувати не вміли. Могли і повісити. Вихід бачився один. Довелося продати тітчину хатинку… Хоча Зоряна навіть на колінах просила матір не продавати, та не послухалася. Після Туреччини у Валі всередині наче щось зламалося. В очах з’явився сталевий блиск. Турботлива та ніжна Валюша так і залишилася десь там, за тисячі кілометрів, натомість повернулася інша — байдужа та зачерствіла.

Зоряна стала мовчазною. Мовчки ходила до школи, щоб не думати про те, що відбувається зараз із ними. Була налякана, була стривожена і думала тільки про те, що мусить дотримати слова, даного тітці Калині. Як? Вона має просто добре вчитися.

Одного ранку мати накинулася на неї ледве не з кулаками, коли дівча попросило у неї кілька копійок на обід у шкільній їдальні.

— Що? На шию мою всілися та ноги звісили, троглодити прокляті! І тобі, рідненька, час починати думати про хліб насущний, а не зазирати мамці до рота. Дівулі вже майже шістнадцять, а вона віршики пише. Думаєш, мені тітка не розповідала про твої чудацтва? Теж мені, Ліна Костенко! Твої книжечки тебе не прогодують. Нормальну роботу треба мати.

Мама Валя роздратовано підбігла до полиці з книгами. Але не встигла нічого зробити, бо Зоряна перехопила її руку.

— Тільки спробуй. То єдине, що залишилося від тітки, коли ти продала її хату. Що в тих теплих краях із тобою зробили? Матусю, рідненька, що відбувається з нами?

Валентина, сердита та знічена, пішла з дому, гримнувши дверима так, що аж шиби задзвеніли. Батька також удома не було, запив. Мати повернулася наступного вечора п’яна та весела. Витягнула з кишені палку ковбаси, з другої — пляшку прозорої рідини.

— Ходи, дочко, вип’єш із мамкою.

Зоряна стояла в дверях кухні розгублена та здивована:

— Мамо, ти ж не п’єш… Хіба ти не бачиш, що горілка з батьком зробила?

— А що зробила? Йому хороше. Він нап’ється і забудеться. І я так хочу. Забутися. Сідай-сідай, мала.

Зоряна невпевнено всілася навпроти матері. Та дістала стограмівку, налила в неї чогось до огиди смердючого. Зоряна скривилася від самого запаху.

— Що, гидуєш? Нічо’, звикнеш…

Зоряна накрила долонею стакан матері:

— Не пий, мамо, благаю!

Валентина з розмаху вдарила Зоряну по обличчі. Та аж зі стільця злетіла.

— Що? Ти хто така, щоб матері наказувати? Хто ти така, потороче?

Валентина дістала з холодильника квашених огірків, наклала їх до тарілки. Сіла.

— Слухай мене, мала. П’ю за нас — за тебе і за мене. Будь! І мамці більше не наказуй, бо мамка може і з дому вигнати, а куди підеш? О!

Валентина перехилила стакан і залпом випила, навіть не скривилася. Зоряна встала з підлоги і дивилася на матір переляканими очима. Та ж продовжувала говорити:

— А я п’ю, дочко, бо спадковість маю паскудну. І в тебе вона також паскудна. Знаєш, чому померли твої дід із бабою? Не від старості. Нє! Алкоголіками вони були закінченими. Тож одного разу так напилися, що батько заснув із цигаркою в роті. Недопалок упав на ліжко, воно почало тліти і… Згоріли всі — і хата, і вони. А мені пощастило. Бо мене тоді в хаті не було. Я коли чула їхні п’яні розборки, то ховалася в стайні, у коров’ячому жолобі. Боялася попасти під роздачу. Батько коли напивався, то гамселив усіх підряд — направо і наліво. Тож коров’ячий жолоб був для мене порятунком, а взимку, коли ставало холодно, доводилося сутужніше. Тоді я нишком залазила у шафу або під ліжко, хоч тоді доводилося чути і крики, і лайку, і ще дещо, коли розпашілі батьки, мов двійко голодних звірів, накидалися одне на одного з тваринними любощами. А в той страшний день надворі стояв липень і було спекотно. І я ночувала в хлівці. Корову батьки вже давно пропили, а стайня та жолоб лишилися. Рано-вранці мене розбудили крики сусідів, що гасили пожежу. Батьків ховали в закритих трунах, бо дуже обгоріли їх тіла. А тітка Калина, добра душа, оформила наді мною опіку та забрала до себе. Тобі про це ніхто не розповідав. Бо чим тут хвалитися?