Чтение онлайн

— Ні, не сьогодні, — відповів Лепетченко. — Ми вже навідалися у Гаврилівку, Петропавлівку і в деякі інші села. Та про це поговоримо потім. Ви краще розкажіть, як тут живете.

При згадці про ці села у Каретникова всередині все похололо. Саме там вони з Фенею ще у 1921 році забрали сховані Махном цінності. «Але чи знають про це непрошені пізні відвідувачі? — думав він. — Судячи з усього, щось знають. Тому краще самому розповісти. Але не про все. По ходу розмови буде видно, що їм відомо».

— Живемо, як і всі, — почав Пантелеймон. — Загалом не бідуємо. Там щось купимо, тут продамо — так і крутимося, тримаємось торгівлі і ні в яку політику не втручаємося. Нас ніхто не чіпає, і ми нікому нічого поганого не робимо. Щоправда, був якось один інцидент з чекістами.

— Що за інцидент? — відразу запитав Спектор, який до цього сидів мовчки і лише слухав.

— Ще три роки тому, — почав Каретников, — коли Махно подався за кордон, ми повернулися до Гуляй-Поля. Згодом якось з братом Харитоном і нашими колишніми махновцями Шевченком і Сагайдаком ми домовились обікрасти млин на хуторі Решетилівському, що недалеко від Полог. Як зараз пам’ятаю, забрали тоді 19 мішків зерна і мішок борошна. А вже наступного дня на подвір’ї у Харитона на хуторі Марфополь чекісти все це знайшли і дізналися про нас. Сагайдака з Шевченком відразу заарештували і розстріляли. А нам з братом і Фенею вдалося втекти.

— Може, стіл накриємо? — перебила чоловіка Феня. — У нас і горілка добра є.

— Не треба, ми не голодні, — заперечив Лепетченко. — Краще так поговоримо. Лише попити щось принеси.

— Молоко холодне з погреба будете?

— Оце якраз те, що треба, — погодився Іван.

Коли жінка вийшла з хати, Спектор, який з професійною цікавістю слухав розповідь Каретникова, запитав у нього:

— Невже вас після всього цього залишили в спокої?

— Якби ж то так. За нами по всьому району ганялися ЧК і міліція. Утікаючи, ми випадково потрапили в Гаврилівку. Я знав, що в цьому селі живе дід Забудько, котрий симпатизував махновцям. У нього ми вирішили сховатися і переночувати. За вечерею дід розповів мені, що Махно залишив у нього на зберігання цінності і документи, але зараз він не знає, що з ними робити. І тоді в мене майнула думка податися за кордон, бо тут вже не можна було лишатися. Тому я взяв у діда всі цінності і документи, щоб передати їх Несторові Івановичу. Але зі своїми документами я побоявся їхати до кордону, бо мене по дорозі могли схопити, тож спочатку, аби перечекати, подався на Донеччину до свого далекого родича. Там згодом дізнався про амністію і вирішив повернутися до Гуляй-Поля.

— Ти про золото і документи розповідай, — увірвався терпець у Лепетченка.

— Не гарячкуй, Іване, все розкажу, — Пантелеймон залпом випив півкухля молока, бо аж в роті від хвилювання пересохло, і продовжував, — щоденник Махна, карти та інші документи я зарив там, за хатою у свояка, щоб не возитися. Боюся, що вони до цього часу вже й згнили у землі. А металеву коробку із золотими монетами забрав із собою. Але коли ми повернулися до Гуляй-Поля, за нами прислали міліціонерів, щоб заарештувати. Я схопив коробку із золотом, вискочив у вікно і почав втікати. А коли зрозумів, що мене все одно схоплять, то викинув її у річку. Відразу після цього я був поранений і здався. Півроку мене протримали у в’язниці і відпустили.

— А золото ти потім з річки дістав? — запитав Спектор.

— Якби ж то, — на цей раз щиро вигукнув Каретников. — Я те місце мабуть сотню разів обшукав уздовж і впоперек, але все марно.

Ще не вирішивши, наскільки можна вірити в цю історію, Лепетченко сердито мовив:

— Не треба було взагалі забирати у діда Забудька цінності. Не ти їх там залишав, не тобі було ними й розпоряджатися.

— Та я ж хотів зробити як краще, — виправдовувався Каретников. — Хто ж знав, що все так станеться.

— А де ти подів золото, яке забрав у вдови Долгаш у Петропавлівці, — повний сундук, оббитий залізом, зелений такий? — не змінюючи тону, раптово запитав Лепетченко.

— Про який сундук ти кажеш, Іване? — Пантелеймон зробив здивований вигляд. — Я нічого більше не брав.

— Тільки не бреши, — Спектор вихопив револьвер і націлив його на Каретникова. — Нам вдова все розповіла, як ти з дружиною приїхав до неї, набрехав, нібито Махно лежить поранений і прислав тебе по золото.

Аби розмова відбувалася вдень, вони б помітили, як зблід після цих слів Каретников, як руки у нього помокріли і почали тремтіти. Дивлячись на націлений на нього револьвер, він судорожно розмірковував: «Якщо розповісти всю правду, то треба буде віддати все золото, а його вже лишилося менше половини. Адже частину він витратив на купівлю коней і підвод, частину відібрали злодії, коли вони з дружиною якось пізно ввечері поверталися з Юзівки — тоді самі ледве врятувалися від смерті. Ні, краще мовчати, бо, чого доброго, ще й пристрелять друзі-махновці за те, що позаздрився на спільні цінності».

В цей час Феня, яка досі сиділа мовчки за столом і нервово кусала край хустки, нагло підскочила до Лепетченка, схопила його за руку і залементувала:

— Іване, і ти повірив отій сучці? Вона ще тоді в загоні постійно заздрила нам з чоловіком, бо чомусь незлюбила нас. То вона навмисне нас обмовила. Мені люди розповідали, з якою злістю вона говорила про те, що ми зараз із Пантелеймоном заможно живемо. А золото, мабуть, сама заховала і не хоче віддавати.

Каретников, який встиг взяти себе в руки, теж додав:

— Іване, ти ж знаєш, що ми не барахольники, нам чужого не треба. Хочеш — можеш обшукати всю хату. Якщо щось знайдеш, тоді можеш спокійно застрелити і мене, і мою дружину.

— Гаразд, — сказав на це Лепетченко. — Зараз ми тебе не чіпатимемо. А твою розписку, яку ти дав діду Забудьку про вилучення в нього цінностей, я передам батьку Махнові. Нехай вже він вирішує, що з вами робити.

— Тільки про нашу зустріч щоб нікому не говорили, — попередив на прощання Спектор, — інакше…

Він не закінчив фразу, сховав револьвер у кишеню і вийшов з хати. Відійшовши на деяку відстань від подвір’я, промовив:

— Ну що скажеш, Іване?

— Сам не знаю, що й думати. З одного боку, нібито правду каже, а з іншого — не все в’яжеться у його розповіді. Щось він приховує, але як з нього витягти всю правду, навіть не знаю.

— Ти сам такий, що нікому не довіряєш, — зауважив Спектор з натиском.

Лепетченко зразу на це нічого не відповів. Так вони деякий час йшли мовчки. Іван заговорив першим: