Чтение онлайн

— З Нестором Івановичем ми домовилися таким чином, — Лепетченко вирішив казати правду, бо тут йому особливо нічого було приховувати, — якщо я знайду золото, цінності та документи, то привезу все йому. А якщо нічого не знайду, то повідомлю про це через дружину Черняка, яка живе в Умані. Вона регулярно підтримує контакти зі своїм чоловіком, котрий зараз знаходиться у Польщі. Він тоді розшукає Махна і все йому передасть. А я залишусь в Україні.

— Отже, з Катеринослава ви поїдете до Умані, — нібито розмірковуючи вголос, промовив Говлич, запалюючи цигарку. — Але спочатку ви напишете листа Махну, в якому опишете свої пошуки і попросите його вказати нові місця, де заховане золото.

Такого повороту подій Лепетченко не очікував. Адже якщо Махно надішле відповідь, в якій назве місця схованок, то її спершу прочитають у ГПУ, і тоді вже чекістів обманути буде важко. Цього не можна було допустити.

А Говлич, нібито вгадавши його думки, продовжував:

— Але не подумайте хитрувати. Листа напишете тут, ми його прочитаємо і законвертуємо. Ось вам папір і ручка. Зараз вас проведуть у камеру, там сядете і спокійно про все напишете. А через пару днів ми вам видамо тимчасові документи, і ви поїдете до Умані, передасте листа. Після цього можете повертатися в Гуляй-Поле.

Тільки зоставшись у камері наодинці зі своїми думками, Лепетченко чи не вперше збагнув, що ніколи його тепер ГПУ не залишить у спокої. Лише не міг вирішити, що чекістів більше цікавить: інформація про золото чи про Махна. Але в будь-якому випадку йому потрібно було попередити Нестора Івановича про небезпеку, і краще зробити це особисто, бо в листі про все не розкажеш. Та й невідомо, чи дійде до нього лист, чи не перехоплять його по дорозі. Він мав на увазі не той лист, про який йому говорив заступник начальника відділу ГПУ, а інший, в якому він збирався описати всі перипетії перебування на Україні і передати його окремо. Але як тільки він уявив собі, що цей лист може потрапити до рук ГПУ, дефензиви або навіть колишніх махновців, то відразу відкинув цю думку. Отже, потрібно самому знову їхати в Польщу і там вже розшукувати сліди Махна. Добре, якщо Спектор знайде золото і їм вдасться перейти з ним кордон. Тоді можна буде сюди вже й не повертатися. Всі інші можливі варіанти розвитку подій, над якими розмірковував Лепетченко, ні до чого втішного не приводили. Залишалося одне: чекати.

Вранці з воріт губернського відділу ГПУ виїхала вантажівка, у кузові якої сиділо кілька чекістів. Всі вони були озброєні. Крім того, на дні кузова лежали лопати. Спектор сидів у кабіні і вказував дорогу. Ці місця він знав непогано, тому Великої Михайлівки дісталися порівняно швидко. Ще здалеку він побачив за мостом два старі осокори. Навкруги нікого не було видно, і це йому сподобалося.

— За мостом повертай до тих дерев, — вказав він водієві.

Коли всі злізли з машини, Спектор взяв лопату, визначив приблизно відстань між деревами і встромив її в землю посередині. Суха, поросла травою земля, була твердою. Намітивши майбутню яму розміром два на два метри, почали копати. За невеликим шаром чорнозему відразу з’явилася руда глина. Вже заглибилися на півметра, тому удвох копати стало незручно.

— Давайте я, — запропонував Ісаак Теппер і сплигнув у яму.

Хвилин через п’ять, викидавши небагато землі, він зауважив, вказуючи праворуч:

— А тут легше копається, глина не така влежана.

За деякий час лопата саме в тому місці наштовхнулася на щось тверде. В яму відразу сплигнув Спектор і вже разом почали розкопувати навколо. Досить швидко стали вимальовуватися обриси дерев’яного ящика. Щоб його обкопати з усіх боків, розширили всю яму праворуч.

— Принесіть лом з машини, — попросив Спектор, — зараз ми його підковирнемо.

За допомогою лома дійсно вдалося швидко підважити ящик так, що тепер його можна було взяти руками.

— Важкий, — зазначив Теппер, — швидше підхоплюйте.

Кришка ящика була прибита великими гвіздками, так що довелося попотіти, щоб її відкрити. Всередині, як і розповідав Лепетченко, лежала чимала за розмірами металева коробка з тих, в яких звичайно зберігають інструменти. Замотана в промаслені ганчірки, вона навіть не поіржавіла. Защіпки з двох боків легко відкрилися і перед очима чекістів відразу постала картина, яку жоден з них у своєму житті ще не бачив. Коробка була поділена на три окремі частини. В одній з них насипом лежали золоті монети, в іншій — обручки, ланцюжки з кулонами і хрестиками, масивні браслети та інші вироби, про призначення яких присутні могли лише здогадуватися. У третій частині коробки, найбільшій за розміром, лежали золоті виделки, ложки, ножі і кілька свічників.

— Дайте хоча б у руках потримати, — попросив водій, у якого очі округлилися і аж блищали від вигляду такого багатства.

Він узяв браслет, ледве застебнув його і відвів руку, щоб подивитися на це диво збоку. На його великій, жилавій, засмаглій руці на фоні здоровенного кулака, збитих до крові під час ремонту машини пальців з почорнілими нігтями коштовна прикраса виглядала якось неприродно, навіть смішно.

— Що, не підходить? — з іронією запитав Спектор.

— Ні, розмір не мій, — вловивши жартівливий тон, відповів водій.

Повернувши все на місце, коробку закрили. Спектор сам підняв її і спробував приблизно визначити вагу.

— З коробкою кілограмів двадцять буде, — підсумував він. — Але тут одна коробка майже половину затягне.

Поставили її в машину, швидко загорнули яму і рушили назад. Надвечір були вже у Катеринославі. Говлич був задоволений результатами поїздки чи не найбільше від усіх. Він відразу зателефонував у Київ і доповів про знахідку. Потім вони зачинилися зі Спектором у кабінеті і почали обговорювати план майбутніх дій. Дізнавшись про зміст останньої розмови начальника з Лепетченком, Марк запропонував:

— Якщо він все одно прямуватиме до Умані, то можна буде організувати нам перехід кордону в районі Волочиська. Це там недалеко. Я особисто знаю начальника Волочиського прикордонного загону Генріха Люшкова. Він раніше разом зі мною в Одеському губернському відділі ЧК працював, і ми з ним товаришували. А щоб золото не потрапило за кордон, я придумав одну хитру комбінацію. Я нібито домовлюся з контрабандистами, в ролі яких виступатимуть наші люди, про переправу через кордон. А вони розіграють з себе бандитів: відберуть у нас в останній момент, уже по той бік кордону, наші речі, в тому числі й золото, а самі втечуть.

Говлич на мить замислився, аналізуючи пропозицію.

— А це ідея, — сказав він після паузи. — Потрібно лише добре продумати всі деталі, щоб не виникло непередбачених ситуацій. Бо якщо золото потрапить за кордон, із нас тут голови познімають.

— Я розумію, — погодився Спектор. — Але це, як на мене, найкращий вихід із ситуації.

— Гаразд, я переговорю з керівництвом у Харкові, — підсумував Говлич, — а потім будемо діяти далі.

— Тепер мені потрібно побачитися з Лепетченком, — нагадав Спектор.

— Це ми елементарно влаштуємо. Завтра я його викличу до себе і попрошу, щоб його потримали у приймальні. А ти в цей час нібито випадково зайдеш, щоб поставити печатку в документах перед від’їздом до Одеси. Підійдеш до нього попрощатися, шепнеш, що золото вже в тебе і домовишся про зустріч на вокзалі.

— Тобто, завтра ми з ним маємо вирушити до Умані? — перепитав Спектор.

— Так, завтра. Не будемо гаяти часу. Зараз я зв’яжуся з Харковом і, якщо наш план схвалять, відразу надішлю відповідні вказівки в Умань і Волочиськ, щоб готувалися до проведення операції.