Чтение онлайн

— А хто ховав найцінніше, знаєш? — запитав Карелін.

— В той час поряд з ним постійно перебував Ваня Лепетченко. Напевно, він усе знає.

— Льово, — раптом пильно і пронизливо, майже впритул уставився в нього Карелін, — можеш розказувати мені що завгодно, але я все ж не повірю, що тобі зовсім нічого не відомо.

— Дещо й мені відомо, — спокійно відказав Зіньковський, — але мало.

— Я слухаю.

— Ну, пригадую, як у 25-й німецькій колонії ми разом з Лепетченком залишили на зберігання у одного німця деякі особисті речі Махна. Там був портфель з книгами і якимись документами, хірургічний набір Нестора Івановича і ще щось. Я добре пам’ятаю, що той німець українською мовою ні бельмеса не розумів, а дружина йому все пояснювала.

— Показати, де він живе, зможеш?

— А чому б і ні.

— Гаразд, продовжуй, — Карелін в душі торжествував.

— А більше нічого продовжувати, — несподівано засмутив його Льова. — Хіба що можна пошукати у четвертій єврейській колонії, що неподалік від Гуляй-Поля. Я чув від самого Махна, ніби там закопано багато золота. Але ж мене з ними тоді не було, і я не відаю, де його ховали.

— Можливо, Махно при цьому називав якесь прізвище, умовне місце? — намагався вхопитися за найтоншу ниточку Карелін.

— Їй Богу, не пам’ятаю, — щиро відповів Льова.

Це було вже хоч щось. Від інших махновців взагалі не вдалося одержати ніякої цікавої інформації. На нараді заступник голови ГПУ Карлсон дав вказівку тримати всіх шістьох під вартою, аж поки не завершиться операція з Лепетченком.

— Зараз у Катеринославі заступник начальника губернського відділу Говлич разом зі своїми хлопцями трясе махновського ад’ютанта, — повідомив він. — Всі повинні бути готові в будь-який момент допомогти їм новою інформацією, яку можуть знати наші затримані. А взагалі я б не поспішав з їхнім звільненням. Вони нам можуть не лише в цій справі знадобитися.

Під час невеликої паузи, поки Карлсон перегортав якісь документи, всі уважно дивилися на нього, намагаючись відгадати хід його думок. Нарешті він підвів погляд і продовжував:

— Я сьогодні мав розмову з головою ГПУ України Балицьким і вислухав від нього не зовсім приємні, але цілком слушні зауваження. Ми дійсно слабо ведемо роботу по махновцях, особливо по закордонному контингенту. Які там у нас агентурні позиції? Практично ніяких. Що ми знаємо про самого Махна, його плани? На практиці — майже одну загальновідому офіційну інформацію. А погляньмо на останні події. Колишніх махновців, які осіли в Румунії, ворожі іноземні спецслужби почали залучати до антирадянської діяльності. Я впевнений, що вони й надалі намагатимуться використовувати їх у підривних цілях. Тому нам треба знайти можливість позбавити наших противників такої вербувальної бази. А для цього слід виводити махновців на територію СРСР, розповсюдити серед них інформацію, що тут їм нічого не буде за старі гріхи, показати успіхи і досягнення нашого вільного життя. Цими питаннями слід зайнятися негайно спільно з Одеським губернським відділом. Які будуть пропозиції?

— Дозвольте, — підвівся Карелін. — Я тут кілька разів допитував начальника махновської контррозвідки Льову Зіньковського, і у мене з’явилася думка: а що як залучити його до цієї роботи, тобто, до нашої роботи?

— Що ти маєш на увазі? — перебив його Бармінський. — Щоб колишнього ворога зарахувати до наших лав? А він потім підступно в спину…

— Не гарячкуй, — зупинив його Карлсон, про щось замислившись. — А може Карелін і має рацію. Зіньковський користується авторитетом у махновців, знає їх як облуплених. До того ж, він сам прагне вберегти своїх колишніх однодумців від халепи, в яку вони можуть потрапити за кордоном. Нам треба зіграти свою мелодію на цих благородних струнах. Якщо його вдасться схилити на наш бік, це буде великим успіхом. Так що, товаришу Карелін, вам і всі карти в руки. Заодно уважно вивчіть можливості всіх інших махновців: і тих, які повернулися з-за кордону, і які постійно проживають тут. Нікого не випускайте з поля зору. Вони нам ще можуть знадобитися.

Нарада закінчилася пізно ввечері. Махновці в камері теж ще не спали. Вони жваво обговорювали події дня, що минув. Несподівана для всіх тема допиту породжувала нові питання. Але чому все так раптово повернулося, залишалось лише здогадуватися. Ніхто з них не міг і передбачити, що сидіти їм у в’язниці ГПУ доведеться саме стільки, скільки триватиме вся епопея пошуків Лепетченком махновського золота.

Теплого погожого осіннього дня Андрій Скомський повертався до Гуляй-Поля. Від залізничної станції він ішов пішки, і ці кілька верст здавалися йому безкінечністю, так хотілося якнайшвидше потрапити додому. Кожен знайомий з дитинства вибалок, пагорб, вигін він відмічав з величезною радістю, ніби старих добрих приятелів. Степ у цей час виглядав надзвичайно мальовничим. Осінь його ще тільки ледь-ледь позолотила, і він умиротворено відігрівався під лагідним сонцем. До перших приморозків було ще далеко. Легкий ніжний вітерець лише ворушив кущик перекотиполя, а згодом пронизливий суховій його розгойдає, вирве із землі і пожене безмежними степовими просторами аж за обрій, і воно більше ніколи сюди не повернеться.

Андрій в цю мить зрозумів, що він сам як те перекотиполе. Революційна буря підхопила його, вісімнадцятирічного юнака, з батьківського гнізда і понесла спочатку степовими шляхами України, а потім викинула на чужину. Але ось він повертається додому, щоб уже більше нікуди не від’їздити. Щоправда, у нього й досі не виходили з голови слова, сказані на прощання в ГПУ Кареліним: «У будь-який момент будь готовий знову поїхати до Румунії з нашим завданням». Та запах чебрецю й полину поступово відганяв сумні спогади і наближав його думки до Гуляй-Поля, над яким вже виднілися високі труби заводів Лорнера і Крігера.

Першою Андрія угледіла сестра Марійка і зі сльозами на очах припала до його схудлих грудей. Потім на ридання дочки з хати вискочила мати і ледве не зомліла від несподіванки. Увечері зібралася майже вся сім’я: сестра Антоніна, брати Іван, Олександр і Феофан. Лише Григорія з Павлом не було. Пом’янули батька, який помер ще в 1914 році, а потім з величезною цікавістю в очах слухали розповідь Андрія про життя за кордоном.

— А хто зараз із наших є в Гуляй-Полі? — запитав він у Феофана, який теж свого часу воював у махновській армії, командував загоном.

— Та тут наших багато, — відповів Феофан. — Брати Шаровські, Василь та Влас, Зуйченко Назар, Карпенко Євлампій — всіх і не перелічити. Ось сам походиш, то з усіма й побачишся.

Згодом до Гуляй-Поля повернувся й Іван Лепетченко, поселившись у будинку своєї матері Тетяни Дементіївни, що стояв неподалік братської могили на вулиці Жертв революції.

— Іване, невже це ти?! — зустрівши його, зрадів, мов дитина, Скомський.

— А що, хіба так сильно змінився? — обхопив його руками-лещатами Лепетченко.

— Та мовби ні, — ледве вирвався з його обіймів сухоребрий Андрій. — А ми про тебе нещодавно з Льовою Зіньковським згадували.

І Скомський з подробицями, але скачучи з одного на інше, розповів йому про своє життя в Румунії, про перехід кордону і перебування під арештом в ГПУ. Іванові теж було про що розказати. Так вони гомоніли допізна, згадуючи спільних друзів і знайомих.

— Послухай, Андрію, ти обмовився, нібито ви з Льовою щось про мене говорили, — пригадав Лепетченко.