Чтение онлайн

Після обіду з Гуляй-Поля приїхав уповноважений райвідділу міліції Микола Куриленко для перевірки всіх версій убивства. Несподіване розкаяння Марії Кравченко, про яке він тут дізнався, полегшило йому роботу. Тож він зі знанням справи склав протокол вилучення цінностей і відібрав у неї детальні пояснення. «Ото Мулука позаздрить», — задоволено думав він, повертаючись назад.

Пояснення Лепетченка про хрестини повністю підтвердилися, так що він залишався поза підозрою. Олексієнку з Прохватилом не залишалось іншого виходу, як зізнатись, що по одній золотій монеті одержали таки від вдови Кравченчихи за роботу, але вони всіляко божилися й клялися, що ніхто з них Буриму не вбивав. Ніяких доказів проти них, ані свідків трагедії знайти не вдалося, тому обох згодом відпустили. Так і залишилося це загадкове вбивство нерозкритим.

Повертаючись додому після бесіди з уповноваженим ГПУ, Лепетченко зустрів Скомського і розповів йому про вбивство Юхима Бурими.

— Давай пом’янемо товариша, — запропонував Андрій.

— Підемо до мене, — Іван виглядав засмученим і змореним, ніби його щось пригнічувало і потребувало виходу назовні, — посидимо, поговоримо.

Проходячи повз братську могилу в центрі Гуляйполя, він на мить зупинився і промовив:

— Цікаво, яка смерть чатує на нас?

— Рано про це думати, Іване, — обійняв його за плечі Скомський. — Жити треба.

Удома Лепетченко дістав з комори пляшку самогону, набрав із діжки у глибоку миску квашеної капусти, порізав, на польський манер, тонкими шматочками сало і цибулю.

— Нехай земля йому буде пухом, — коротко мовив Скомський.

Закусили мовчки. Потім випили ще по одній. Перехопивши задумливий погляд товариша, Андрій вирішив відволікти його від невеселих думок.

— Та не журися ти, — сказав він, — життя продовжується.

— Звісно, так, — погодився Іван. — Але я про інше думаю. Уявляєш, мене тільки-но уповноважений ГПУ Мулука про що найбільше розпитував? Знову про золото. Він підозрює, що Бурима знайшов сховані у Кінських Роздорах цінності, і його нібито за це вбили. Якась нісенітниця. Ніяк вони не заспокояться з цим золотом, ніби на ньому весь світ клином зійшовся. І мені не дають спокою.

— Та плюнь ти на них, Іване. Давай краще вип’ємо за наших друзів, які лишилися далеко за кордоном, і за батька Махна.

— Давай, — прояснішав обличчям Лепетченко. — Цікаво, як вони там? Відколи ми тут, нічого про них не чути — жодної звістки.

Випивши за далеких друзів, позгадувавши минуле, вони розійшлися аж надвечір. А через кілька днів, — мабуть, так вже розпорядилася доля або сам Бог, — Іван отримав листа. Його написав Павло Ісааков з села Новопавлівка, що неподалік від Бердянська. Він повідомляв, що недавно повернувся з Парижа і привіз Івану вітання від Махна.

Лепетченко жадібно вчитувався в кожне слово. «Нарешті хоч якась звістка від Нестора Івановича» — радів він. Перечитавши кілька разів коротенький лист, він відразу сів писати відповідь. Хотілося швидше домовитися про зустріч з цим Ісааковим, побачитися з ним і про все розпитати докладно. Відповідь не забарилася. «Приїздіть до мене в будь-який час, буду радий зустрітися», — писав Павло. І Лепетченко, не гаючи часу, поїхав на Бердянщину.

Павло Ісааков виглядав років на тридцять п’ять. Худорляве вилицювате обличчя з високим чолом і проникливим поглядом темно-карих очей, що випромінювали якусь незрозумілу внутрішню енергію, робили його молодшим і водночас якимось загадковим. Він зовсім не пив горілки, не їв м’яса і риби, був переконаним вегетаріанцем. Лепетченко щиро дивувався з цього, але не надавав особливого значення, бо його більше цікавила розповідь про Махна.

— З Нестором Івановичем я познайомився відразу після його приїзду до Парижа, — почав розповідати Ісааков. — Тоді я працював складачем у друкарні, де видавалася анархістська література. А Махно в той час готував до друку другий том своїх спогадів. Ми часто з ним зустрічалися, розмовляли на різні теми.

— А як він там живе, як його здоров’я? — перервав співрозмовника Іван, воліючи скоріше дізнатися про всі новини.

— Здоров’я його кепське. При мені часто закашлювався і відхаркував кров’ю. Жалівся, що нерідко дошкуляє поранена нога. Недовго працював на заводі токарем. Потім звільнився і десь лікувався за містом.

— А дружина його?

— Галина з донькою живуть з ним. Вона працює у шевській майстерні, виготовляє верхню частину для жіночих туфель. З цього загалом й живуть.

— Що, бідують? — із сумом запитав Лепетченко.

— Ще й як. Буває, французькі анархісти щось підкинуть, чи у когось позичать грошей. Але хіба ж це життя? Інші теж не жирують. Аршинов раніше працював слюсарем на автомобільному заводі, тепер удома з дружиною теж шиють жіноче та дитяче взуття. Василь Харламов спочатку також в заводі щось по металу робив. Потім його звільнили. Коли я від’їздив, він сидів без роботи, хворів, збирався сюди. Василь Зайцев довго був безробітним, мабуть, через це й повісився. Тяжко там і безрадісно. Тому-то сам я й повернувся додому.

— Давайте все ж вип’ємо, — розчулений почутим, запропонував Лепетченко.

— Мені не треба, я не п’ю, — жестом зупинив Івана Ісааков. — Ви собі наливайте, скільки душа бажає.

Лепетченко перехилив чарку, утерся рукавом і потягнувся за капустою. Після розповіді про нужденне життя Махна та інших повстанців не полишало гірке відчуття провини. В основному через те, що не вдалося тоді вивезти за кордон золото. Але ж він зробив усе, що зміг. А може не все? Може, вони там і досі чекають на нього, як на Спасителя? А він тут змирився у ситості і сидить нишком, склавши руки.

— Закушуйте, — перехопив його задумливий погляд Ісааков. — Скуштуйте ось огірків.

— Дякую, — отямився Іван і після деякої паузи обережно поцікавився:

— А Нестор Іванович нічого мені особисто не передавав? Можливо, якісь прохання…

— Він просив, щоб ви розшукали фотографії Семена Каретника та інших товаришів, а також документи, листівки, газети. Все це йому дуже потрібно для книги.

Записавши паризьку адресу Махна і попрощавшись, Лепетченко відбув додому. Дивні почуття оволоділи ним і змішалися всередині: радість від звістки про бойових товаришів, тривога за їх долю, співчуття, безнадія. Приїхавши до Гуляй-Поля, він відразу почав пошуки фотокарток, про які просив Махно. Кілька штук вдалося знайти: Тарановського, Кожина — одного і з групою товаришів, Щуся. «Для початку цього достатньо», — вирішив він і засів за листа. Написав його швидко, одним подихом. Потім став укладати в конверт фотокартки і на мить замислився: «А що, як не дійдуть — десь загубляться по дорозі і пропадуть!» Він ще раз передивився їх і вирішив спочатку надіслати одну — Тарановського.

Через день він написав і відправив навздогін першому ще один лист. Іванові здалося, що він не про все розповів, не ті слова добирав, щоб краще висловити свої думки і побажання. Згодом надійшла довгоочікувана відповідь. «Одержав твої два підряд листи, — писав Махно, — і фотографію Тарановського. Дуже радий і листам, і фотографії, і тому, що ти відгукнувся».

Знайомий дрібний розмашистий почерк Махна Лепетченко упізнав відразу. Він його ще тоді, у двадцятому році, навчився швидко розуміти. Тому листа читав легко. «Ти радиш мені їхати до вас, — писав Нестор Іванович. — На це скажу одне — мені здається, що ще можна побути тут, до чогось серйозніше придивитися, у чомусь розібратися. Крім того, мені здається, що на батьківщині зараз дуже погано. Там, де б’ються між собою навіть володарі, там не може бути нормальним життя людей інших соціально-політичних поглядів і зв’язаних з ними мрій…»