Чтение онлайн

— Твоя Дженні надзвичайна, — сказав Мак. — Я зробив їй гніздечко на вікні в ящику з землею і травичкою, і вона сидить там. От тільки нічого не хоче їсти. Просто біда!

— Це нічого, — заспокоїла його Галинка. — Адже черепахи можуть не їсти місяцями. Справді! Коли підемо на луки, я тобі покажу, які корінці вона любить і яких комашок можна їй ловити.

Діти вийшли в садок, де улюбленець діда — розкішний рододендрон здіймав догори своє лапчасте листя. Раптом якийсь метелик майнув над квітами, і Муха стрибнула за ним. Галинка, як кішка, кинулася за метеликом, але, придивившись, розчаровано спинилась.

— Я думала, що це «метеор»! — сказала вона. — Я їх дуже люблю — такі меткі, з хвостиком і крильцями, як у пташки.

— Метеор? — перепитав Мак. — Що це?.. Невже це метелик? Метеори — це небесні тіла. А метеликів таких я не знаю.

— О, — сказала Галинка, відчувши себе спеціалістом справи, — ти, мабуть, щодо комах і метеликів великий неук. Ходімо, я покажу тобі мою колекцію.

У кімнаті Мак побачив під склом чудову колекцію жуків і метеликів. Це були Галинчині гордощі. Дівчинка з запалом почала називати Макові метеликів, розповідати про особливості кожного з них.

— От тільки «мертвої голови» нема, — з жалем говорила Галинка, — ніяк її не впіймаєш! А «білого парусника» мама привезе з Кавказу. Вона там відпочиває у санаторії.

Мак був вражений. Світ комах дуже зацікавив його. Хлопчик умів захоплюватися всім швидко й гаряче. Разом з Галинкою він уже озброївся сачком.

— А тепер ходімо до діда на луки! — запропонувала Галинка.

Високо-високо над луками пливли легенькі хмарки-баранці. Сніжно-білими кучерявими отарами вони блукали у насиченому спокоєм блакитному небі.

І здавалося, наче велике дзеркало відбиває в собі краєвиди землі, бо на безмежних просторах лук теж кучерявились білосніжні отари.

Це були колгоспні вівці, незвичайні племінні вівці, викохані орденоносцем дідом Омельком. А трохи далі яскравими плямами бродила пасучись велика рогата худоба.

Але пасовисько було невеселе. Сонце безжально пекло. Воно витягало всю вологу із соковитих ніжних травинок. Не рятували навіть захисні смуги — листя на деревах було жовте, як восени. Сонце загрожувало перетворити пишні луки на пустиню. Баранці в небі були легкі, як мереживо, і не обіцяли дощу.

Головний начальник отар, дід Омелько, приїхавши на луки мотоциклом, робив огляд своїм рогатим вихованцям. Він розмовляв з ними, як з примхливими дітьми.

— Філько, — гукав він величезному круторогому баранові, — ти чого крутиш носом — трава не дуже соковита? А що буде, коли посуха попалить її на солому?

— А що, дідусю, невже-таки попалить? — перепитав діда його супутник — білявий, кирпатий хлопець. Це був один з чабанів колгоспної отари, Івась — великий приятель завжди жвавого діда-начальника.

— Ну от, — усміхнувся дід. — Ти ж не Філька, щоб тебе лякати для апетиту. Чув он — прилетіла станція дощування. Зробить нам дощ!

— Та вже як ви кажете, значить буде діло! — повеселішав Івась.

— Аякже! Підуть дощі, і Філька мій повеселішає — правда?..

Дід погладив барана між рогами, і хитрі вогники заблищали в його очах.

— А що, Івасю, коли я відгодую Фільку своєю речовиною? От буде красунь. І ти тоді, як індійський раджа на білому слоні урочисто їздитимеш на Фільці.

— Ха-ха-ха! — зареготався Івась, уявивши собі цю картину. Гладкі вовкодави Бреф та Гавка, дивлячись на хлопчика, вишкірили зуби, немов теж сміялися.

Дід розправив свої широкі плечі. Він був бронзовий і міцний, як статуя. Величезний солом'яний капелюх-парасолька колихався на його голові, як блискуча куля сонця.

— А що, думаєш, не зроблю з Фільки слона? Зроблю! Нема такого, чого б ми у нашій країні не змогли зробити! Коли он хмари загнуздуємо!

Омелько мрійно подивився на тихе, спокійне небо.

— Пограйте, дідусю, пограйте трошки! — попрохав Івась. Він дуже любив музику. Хлопець знав, як прекрасно грає старий Омелько у хвилини піднесення.

Дід звичайно охоче погоджувався і йшов до намету для чабанів. Такі намети, легкі, наче китайські пагоди, оточували пасовище. Там він діставав з польової сумки флейту і, сівши на порозі намету, починав грати.

Ледь колихались сухі вусики травинок, а повітря пашіло жаром…

Івась сідав серед ягнят і, притуливши до овечої шерсті засмагле обличчя, починав мріяти.

Хороше грав дід Омелько, ой, хороше!..

Почувши здалеку прозорий звук флейти, Галинка і Мак попростували на нього.

Діти весело сміялись, пересікаючи квадрати ланів, їх смішила Муха, яка, впіймавши польову мишку-малишку, кумедно гралася нею. Інколи на межах зустрічалися колгоспники у зелених комбінезонах — вони поливали лани, рятуючи їх від посухи. Прилади механічної поливки розсипали на велику відстань фонтани водяних бризок. Бавлячись із Мухою, Мак спіткнувся на межі об трубку приладу, і колгоспник, що керував поливкою, докірливо похитав головою.

— Можете не поливати! — жартівливо-весело закричав йому Мак. — Завтра буде дощ! Справжній дощ!..

Колгоспник, очевидно, зрозумів, про який дощ іде мова, бо, повернувши обличчя до неба, засяяв веселою усмішкою.

Вовкодави понюхали повітря і помчали до дітей. Дід і собі пошкутильгав за ними, виблискуючи своєю парасолькою.

— Ой, як же хороше, що ви до нас прийшли, — привітав він Мака, — я вже вас знаю, ви з станції дощу!..

Він запросив хлопчика до намету і так і вп'явся в нього своїми на диво молодими очима.

— Я ото і ніч не спав, як Галинка від вас повернулася. Хотілося дізнатись докладно. Я вже давно читав про дослідну станцію дощування, та ніяк не думав, що вона працюватиме в наших краях. Таки діждемося дощу!

— Ну, зрозуміло, — поважно відповів Мак. — Це ж справа вирішена.

— Ох, — радісно зітхнув дід, — дожив і я до такої перемоги. Правда, я таки завжди вірив у те, що радянські вчені візьмуть дощ за роги!

До намету ввійшов усміхаючись Івась і сів, прислухаючись до розмов.