Чтение онлайн

–  Не плутайте мене вашими психологiчними питаннями. Не могла. Хiба Юля мала право так поводитись? Хiба батьки не повиннi виховувати власну дочку? Я вчинила правильно, а то вже їхнi сiмейнi проблеми, як із власною дитиною розбиратись.

–  Ви у цьому впевненi?

Iрина Iванiвна впевнена не була, iнакше б не розпочала нi зi мною, нi з iншими колегами цю розмову. Проблема полягала в тому, що iншi включилися в гру «вчитель завжди правий» i не ставили «психологiчних запитань».

…або порожня розмова без сенсу…

–  Вiкторiє Валерiївно! Зачекайте хвилинку. Хочу поговорити з вами, - гукає Ромульда Борисiвна, колишня завуч з виховної роботи, стаж на посадi - двадцять п'ять рокiв (подумати страшно).
– Я дуже люблю психологiю.

–  Слухаю вас, - одповiдаю, а сама міркую: «Цiкаво, за що?»

–  Я багато читаю, Карнегi поважаю.

«Це ж треба!» - думаю про себе, але посмiхаюсь увiчливо.

–  Запитати хочу. Менi собаки сняться, до чого це, як ви гадаєте?

Ну що сказати? А я ж психолог, маю вiдповiсти щось розумне й психологiчне, iнакше - ляпас по авторитету.

–  Може, ви гуманiст, тварин любите? Побачили якихось голодних собачок з вечора, от i наснились?
– видушую з себе, ледве стримуючи посмiшку.

–  Ви ж психолог, скажiть щось конкретнiше, проаналiзуйте. Може, до мене друзi приїдуть?

–  А ви їх запрошували?

–  Звичайно.

–  Тодi обов'язково приїдуть. Вибачте, але на мене чекають, - безбожно брешу та рушаю коридором, ледве стримуючи бiг i смiх.

Не знаю, що подумала Ромульда Борисiвна про мою здатнiсть до психоаналiзу, проте цю iсторiю я часто розповiдаю студентам, намагаючись продемонструвати усю безглуздiсть того, як iнколи сприймають психологiв у школах: мiнiмум - як штатних екстрасенсiв.

…або багато iншого, такого, що не має жодного стосунку до конструктивного прагнення розв'язати проблему.

Проблема, яку повинен розв'язати для себе кожен без винятку шкiльний психолог - якi функцiї i обов'язки виконувати. Звiсно, уся наша дiяльнiсть регулюється вiдповiдними мiнiстерствами та вiдомствами. Є «провiднi напрями» справи, яких слід чiтко дотримуватися, та види робiт, якi повиннi сумлiнно виконувати. До таких належать психологiчнi дiагностика, корекцiя, профiлактика, консультування й просвiта. Однак, як i в будь-якому колективi, у кожнiй школi кожен працiвник, окрiм писаних та затверджених, має неписанi права й обов'язки. Саме тут пiдстерiгають юних психологiв найнебезпечнiшi небезпеки.

Добре, якщо правило молодого спецiалiста дiє, - тодi тебе не навантажують, зайвими перевiрками не напружують, дають можливiсть роззирнутися, зметикувати, що до чого. Менi пощастило: нi мiський методист Руслана Богданiвна, нi шкiльна директорка Iнга Iванiвна жорстко регламентувати мою дiяльнiсть у перший рiк не збиралися.

Методистцi й без нас, молодих та зелених фахiвцiв унiверситетського ґатунку, клопоту вистачало. Усi бувалi спецiалiсти здебiльшого отримали освiту за схемою «злiт-посадка»: дев'ять мiсяцiв переквалiфiкацiї - i росiйськi мовники стають українськими психологами. Цього часу, звiсно, цiлком достатньо, щоб народити здорову доношену дитину, а от справжнього фахiвця за такий термiн навряд чи пiдготуєш. Тому Руслана Богданiвна, замiсть того, аби опiкуватися молодим поповненням, була вимушена пiдтягувати хвости експрес-освiти.

Iнга Iванiвна до свого колективу ставилася дбайливо. Професiоналiв на той час поменшало, кожен шукав спосiб вижити - вчительська зарплата, еквiвалентна п'ятнадцяти доларам, цього нiяк не дозволяла. Зi шкiльних аудиторiй цвiт нацiї потроху перемiщувався у базарнi палатки. Щоб хоч якось зупинити плиннiсть кадрiв, директорка у школi проводила полiтику «створення умов» для молодих фахiвцiв. Iншими словами, нас намагалися не смикати, принаймнi, через дрiбницi. Працюєш - от i добре.

Не весь керiвний осередок шкiльної адмiнiстрацiї погоджувався з Iнгою Iванiвною. Були й такi, що вважали: молодь має скуштувати важкого хлiба, тож нiчого їй розслаблятися. Таке ставлення спонукало нас міркувати про несправедливiсть соцiального устрою. Було б набагато рацiональнiше йти на пенсiю рокiв у двадцять i добряче вiдпочити: тодi до сорока-п'ятидесяти ми б устигли наледарюватися i самi просилися б на роботу.

Найбiльшим заповзяттям вирiзнялася завуч з виховної роботи. Кожен, хто потрапляв до її чiпких рук, вiдразу знайомився з усiма принадами громадського обов'язку: «Не розумiю, як можна вiдмовляти у допомозi рiдному колективу?
– щиро дивувалася Капiтолiна Михайлiвна з наших пручань.
– Ми ж їх (тобто невдячну молодь) прийняли, як дiтей рiдних, з чистою душею, а вони?!»

Попервах я намагалася чесно нести тягар громадськостi: збирала кошти на рiзнi свята, купувала подарунки «вiд усього колективу», пiдмiняла (абсолютно безоплатно) вчительок продовженого дня, виписувала талони на безкоштовне харчування i навiть водила старшокласникiв на екскурсiю у тюрму. Усвiдомлення того, що на мене сiли й поганяють, прийшло, немов осяяння. Капiтолiна Михайлiвна, вкрадливо посмiхаючись, зайшла до мене в кабiнет.

–  Вiкуля, - терпiти не можу такого звертання, бо воно нагадує собаче прiзвисько. До того ж, хiба так можна звертатися до психолога?
– Тiльки ти можеш менi допомогти. Як психолог.

–  Авжеж, - фiзично вiдчуваю, як напружуюсь. Не люблю цю її посмiшку, точно знаю: за нею - чергове громадське доручення «рiдного колективу».

–  У нас цього року велике недофiнансування, треба допомогти соцiальному педагоговi шукати спонсорiв для школи. Хто це може краще за тебе? Нiхто! Ти можеш знайти пiдхiд до будь-якої людини.

–  Тiльки не це!
– вихопилося без жодного свiдомого контролю.

–  Не зрозумiла?
– Капiтолiна Михайлiвна пiдняла брову. Це було настiльки красномовно, що я ледь не вдавилася власною вiдмовою.

–  Не можу, - почала я виправдовуватись, що вiдразу надало завучцi фори.

–  Ти ж будеш не одна, з тобою цим займатиметься Оксана, вона тебе навчить.

–  У мене багато своєї роботи, я не встигаю обробляти результати тестiв… - Моє лепетання вже мало що могло змiнити.

I раптом я зрозумiла: якщо не зможу вiдмовити твердо i безапеляцiйно - так i залишатимусь психологом на побiгеньках. Опiкуватимусь рiзними дурницями замiсть виконувати свої безпосереднi обов'язки.

–  Капiтолiно Михайлiвно, - кажу смiливо, сама вiд себе не чекаючи такої впевненостi, - я не можу шукати спонсорiв, я маю власнi обов'язки i вiдповiдаю за їхнє вчасне i якiсне виконання. Ось мiй рiчний план, ось посадова iнструкцiя, ось розподiл годин, - викладаю на стiл перед ошелешеною завучкою рятiвнi папiрцi.
– Я радо допоможу, якщо матиму час, - додаю тихо i обережно.

–  Ти добре подумала?
– остання спроба натиснути на мене.

–  Добре, а тому вибачте, я маю працювати.