Чтение онлайн

–  Психолог!
– кричить, - я зараз до вас зайду, приведу одного! Ви ж психолог - може, зробите щось із цим жахом!

Що i з ким маю зробити - не второпала. Звiдки жах, теж не зрозумiла. Ольга Вiкторiвна щойно взяла перший клас. Дiти як дiти. Я намагалася з ними працювати, проводити уроки розвитку з цiлим класом - нiчого не вийшло. Розбiгаються в усi боки, як мурахи, пищать, задають купу питань, висять на рукавах, - аж голова паморочиться. Почала збирати невеличкi групки (по 5-10 вередунiв) - нормально, вже й лад можна навести. Ольга Вiкторiвна завжди вражала мене своїм органiзаторським вмiнням. Дiти слухаються її з першого слова, з першого погляду, i кiлькiсть учнiв не має значення.

Спостерiгаючи за нею, я вiдчувала себе в казках Кiплiнга. Цiлий клас метушливих пташенят завмирав перед гiпнотичним поглядом грацiйної Нагайни. Слово - i в повiтрi висить тиша, рух - i дитячi погляди звертаються в потрiбному напрямку, ще рух - шарудять аркушi абетки - клас вчиться. Цiкаво, що сталося, що нажахало всесильну володарку класу?

А стався звичайний бунт. У класi з'явився такий собi Рiкi-Тiкi-Тавi! Маленький герой-одинак, що вирiшив повстати проти численних правил i заборон класного життя.

Iван Голенко потрапив у клас Ольги Вiкторiвни випадково. Запитаєте, як це? Поясню. Спочатку невелика преамбула. Ольга Вiкторiвна у школi та за її межами користується великого повагою i авторитетом. Щоб влаштувати власне дитя до неї у клас, батьки домовляються заздалегiдь i навiть погоджуються вiддати дитину до навчання на рiк ранiше або пiзнiше, аби лишень до омрiяної вчительки. Чим вона їх так приваблює, для мене й досi секрет. Може, i справдi щось гiпнотичне. Так от, Iванчина мама принесла документи в останнi днi прийому, коли класи були вже сформованi i, за iронiєю долi, малий бешкетник втрапив до класу вчительки, про авторитет i найкращiсть якої вiн анiчогiсiнько не знав.

Ольга Вiкторiвна з'явилася в моєму кабiнетi, ледве я встигла сховати у шафу куртку та зачесати волосся.

–  Ось, це вiн, це просто жах, це ж не дитина, це катастрофа!
– кричала авторитетна вчителька, тягнучи за червоне вухо перелякану «катастрофу».

Перш за все я спробувала вiдiрвати хлопчика вiн чiпкого захвату побiлiлих пальцiв. Пiсля кiлькох спроб - вдалося. Iванко дивився на нас як на схиблених i, гадаю, хлопець мав рацiю. Усвiдомивши весь абсурд ситуацiї, Ольга Вiкторiвна дозволила йому пiти в клас, де вiн мав «сiсти за парту, нi з ким не розмовляти i чекати, доки вона не прийде». Наперед сумнiваючись в тому, що цей «просто жах» виконає iнструкцiї, я мовчки провела хлопчика до класу - просто не знала, що сказати. Iванко заговорив першим.

–  Ти ж психолог? Ти приходила до нас, гралася.

–  Так, - кажу.

–  Забери мене з урокiв, пограймося, я тобi загадки позагадую.

Так ми i домовились. Я подумала, що i Ольга Вiкторiвна буде вдячна, якщо я заберу хлопчика на деякий час.

Повернувшись до кабiнету, я почула iсторiю стосункiв мiж «найкращим вчителем» i «катастрофою». Жодні спроби вплинути на Iванка не мали успіху. Вiн робив що i коли заманеться. Мiг витягти бутерброд посеред уроку, почати наспiвувати собi пiд нiс, встати i вийти в туалет або сказати: «Ви це вже розповiдали i менi не цiкаво». Великих зусиль коштувало Ользi Вiкторiвнi навчити його звертатися до неї на «Ви» та по iменi i по батьковi. Ще одна проблема - Iванчина мама, яка теж нiяк не могла зрозумiти нi вимог вчительки, нi її праведного гнiву. Вона обстоювала думку про те, що дитину не можна нi до чого примушувати, а тим паче терпiти голод або контролювати iншi нагальнi потреби.

Конфлiкт, що загрожував крахом вчительського авторитету, досяг точки кипiння сьогоднi зранку. Справа в тому, що вчора пiсля урокiв Ольга Вiкторiвна написала на дошцi слова, які, на її думку, мали присоромити i Iванка, i його маму: «Шановнi батьки, звернiть увагу на поведiнку Iвана Голенка. Учень першого класу не може так поводитись. Це - ганьба». Вчителька розраховувала, що батьки, забираючи дiтей зi школи й ознайомившись iз написом, забезпечать «народний осуд». Але ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Зайшовши вранцi у клас, Ольга Вiкторiвна побачила на дошцi iнший напис. Незугарним дитячим почерком без жодної помилки там були старанно прописанi (правильнiше сказати, виправленi в необхiдних мiсцях) такi слова: «Шановнi дiти, звернiть увагу на поведiнку Ольги Вiкторiвни. Вчителька не може так поводитись. Це - ганьба».

Iсторiя з Iванком Голенком була набагато глибшою, нiж видавалося на перший погляд. З кожною нашою зустрiччю цей першокласник дивував мене дедалi бiльше. Його пам'ять - просто феноменальна, обсяг знань виходить далеко за стандарти, фантазiя - не знає меж. Стандартнi тести на визначення iнтелектуальних здiбностей хлопчик брав легко i з першої спроби.

Нашi зустрiчi з професiйних консультацiй непомiтно перетворилися на дружнє й взаємно цiкаве спiлкування. Ми розглядали дитячi енциклопедiї, якi малий приносив з дому, розв'язували задачi на кмiтливiсть, читали, малювали, iнодi пили компот та їли кренделики, якi я купувала в їдальнi.

Головним героєм Iванчиних розповiдей був його тато, - найкращий у свiтi. Хлопчик розповiдав про те, як вони проводять вихiднi: їздять за мiсто або до Києва у цирк, театр чи зоопарк. Казав, що кожного вечора вони з татом читають книжки або дивляться телевiзор. Цi iсторiї були яскравi, сповненi рiзноманiтних деталей. Насторожувало те, що мама й бабуся в розповідях малого майже не згадувалися. Проте я довго не звертала на це увагу, як i на окремi дрiбнi суперечностi. Думала, фантазує дитина i нехай. Насправдi я заслуховувалася тим, як Iванко говорить, як красиво добирає слова, будує речення. Важко вiрилось, що так розповiдає семирiчна дитина.

–  Чим займався на вихiдних? Я за тобою скучила.

–  А я нi! Ти не повiриш, - ми були на «ти» з першого знайомства, - ми з татом їздили в лiс. У лiсi холодно, але ми не змерзли, бо пили гарячий чай з шоколадом.

–  А що ж ви робили у лiсi в таку пору?
– за вiкном листопад, але вже впав перший снiг.

–  Ходили дивитися, де снiг починається.

–  Як це?

–  Хiба ти не знаєш? Снiг починається в самiй гущавинi. Там величезнi замети. Вони все лiто ховаються пiд землею, а потiм збираються в центрi великої галявини, у самiй гущавинi лiсу.

–  Як же вони потрапляють на небо? Снiг же з неба падає!

–  Як ти не розумiєш? Їх туди приносить вiтер, сильний вiтер! Невже ти гадаєш, що снiг починається в небi?! Як би вiн втримався на хмарах? Га? Нi, снiг живе в лiсi. Влiтку - пiд землею, взимку - на галявинах. Вiтром пiднiмається у небо, а вже потiм падає на нас, на мiсто. Зрозумiла?

Я розумiла, що це дитячi фантазiї, тому не непокоїлась. Навпаки, думала, наскiльки чудово, що дитина вмiє так фантазувати: виросте - буде письменником. Бити на сполох почала Ольга Вiкторiвна. Вона перестрiла мене в коридорi (до мого кабiнету не заходила жодного разу пiсля випадку з дошкою).