Чтение онлайн

— Пан Растуаль дуже багатий, — знову почав Муре, простеживши, в якому напрямку дивиться абат. — Садок дорого йому коштує; фонтан, — вам його за деревами не видно, — обійшовся йому в триста франків. І ніяких овочів, самі квіти. Якось дами хотіли навіть зрубати всі фруктові дерева, але це був би справжній злочин, бо груші в нього напрочуд гарні! А втім, кожен може планувати свій садок, як йому подобається. Коли маєш кошти…

Абат усе мовчав.

— Ви, певно, знаєте пана Растуаля, — провадив Муре, повернувшись до нього. — Щоранку, між восьмою і дев’ятою, він прогулюється під своїми деревами. Огрядний чоловік, трохи присадкуватий, лисий, без бороди, з круглою, як куля, головою. Здається, на початку серпня йому минуло шістдесят. Вже близько двадцяти років він у нас головою цивільного суду. Кажуть, що він добрячий чоловік. Я у нього не буваю. Добридень, добривечір, — оце й усе.

Він замовк, побачивши, що кілька чоловіків спустилися з ганку сусіднього дому і попрямували до альтанки.

— Ах, так, — провадив він далі, притишивши голос, — це ж вівторок сьогодні… У Растуалів званий обід.

Абат не зміг стримати легкого руху. Він перехилився з вікна, щоб краще бачити. Особливо, здавалось, зацікавили його двоє священиків, що йшли з двома високими панночками.

Ви знаєте, хто це такі? — спитав Муре.

І у відповідь на невиразний рух Фожа він повів далі:

— Вони переходили через вулицю Баланд у ту хвилю, коли ми з вами зустрілися. Високий, молодий, що йде між панночками Растуаль, — це абат Сюрен, секретар нашого епіскопа. Кажуть, симпатичний хлопець. Влітку я часто бачу, як він грає з цими панночками у волан… А старий, що йде трохи позаду, — один з наших старших вікаріїв, абат Феніль. Він і ректор семінарії. Жахлива людина, шучка й колюча, як гостра шабля. Шкода, що він не обернувся, ви побачили б його очі… Дивно, що ви не знаєте цих панів.

— Я рідко виходжу, — відповів абат, — і ні в кого у місті не буваю.

— І даремно! Ви частенько, мабуть, нудьгуєте. Ах, пане абат, вам треба віддати належне — ви не цікавитесь нічим. Як же так! Місяць, як ви живете тут, і навіть не знаєте, що у пана Растуаля по вівторках звані обіди! Цього не можна не помітити, коли дивишся з вашого вікна.

Муре засміявся, він глузував з абата. Потім конфідентальним тоном провадив далі:

— Бачите отого високого худорлявого старого чоловіка в крислатому капелюсі, що йде за пані Растуаль? Це пан Бурде, колишній префект у Дромі, префект, якого висунула революція тисяча вісімсот сорок восьмого року. Ладен побитись об заклад, що ви не знаєте і його. А пана Мафра, мирового суддю, отого зовсім сивого добродія з банькатими очима, що йде останнім з паном Растуалем? Ну вже щодо пана Мафра, то вам ніяк не можна пробачити, що ви його не знаєте, він-бо почесний староста церкви святого Сатюрнена. Між нами кажучи, йдуть чутки, що своєю жорстокістю і скнарістю він вкоротив життя дружині.

Він спинився, глянув на абата і раптом сказав насмішкувато:

— Пробачте мені, пане абат, але я не дуже побожний.

Абат знову зробив невиразний рух рукою, рух, який на все відповідає і дозволяє не висловлюватися точніше.

— Ні, я не дуже побожний, — глузливо повторив Муре. — Треба ж дати кожному свободу переконань, правда ж?.. От Растуалі ходять до церкви. Ви, певно, бачите і матір, і двох доньок у церкві святого Сатюрнена. Вони ваші парафіянки. Бідолашні панночки! Старшій, Анжеліні, добрих двадцять шість років; другій, Аврелії, оце буде двадцять чотири. І до того ж негарні на вроду, обличчя жовті, похмурі. Найгірше те, що першою треба видати заміж старшу. Але вони зрештою знайдуть собі чоловіків з їхнім посагом. А мати, ота низенька огрядна жінка, що має вигляд ласкавої овечки, добре-таки допекла сердешному Растуалеві.

Він підморгнув лівим оком, як завжди, коли пускав якийсь рискований дотеп. Абат опустив очі, чекаючи продовження розповіді, а що Муре мовчав, він знову підвів їх і подивився, як товариство в сусідньому саду сідає за круглий стіл під деревами.

Муре почав знову свої пояснення:

— Вони отак сидітимуть до обіду на свіжому повітрі. Щовівторка завжди те саме… Абат Сюрен має великий успіх. Чуєте, як він регочеться з панною Аврелією?.. А-а! Старший вікарій нас помітив. Ну що? Які очі! Він мене не любить, бо у мене був конфлікт з одним його родичем… Але де ж це абат Бурет? Ми ж його не бачили, правда? Це дуже дивно. Він ніколи не пропускає вівторків у пана Растуаля. Мабуть, занедужав… Цього ви, напевно, знаєте? Яка лагідна людина! Справжня овечка!

Але абат Фожа вже не слухав. Його погляд раз у раз схрещувався з поглядом абата Феніля. Він не одвертав голови і спокійно витримував це випробування. Він умостився зручніше на підвіконні; здавалось, очі його розширились.

— А от і молодь, — провадив далі Муре, побачивши, що в сад прийшло троє молодих хлопців. — Старший з них — син Растуаля; його нещодавно прийняли до адвокатури. Двоє інших — діти мирового судді, вони ще вчаться в колежі… До речі, чому ж моїх пустунів ще немає?

Саме в цю хвилину Октав і Серж з’явилися на терасі. Спершись на поруччя, вони дражнили Дезіре, яка тільки-но сіла біля матері. Побачивши батька на третьому поверсі, хлопці притишили голоси, стримуючи сміх.

— От і вся моя маленька родина зібралася, — сказав Муре. — Ми сидимо у себе вдома, в гості не ходимо і нікого не приймаємо. Наш садок — це рай, закритий для сторонніх, і я не боюсь, що який-небудь диявол прийде нас спокушати.

Він засміявся, кажучи це, бо в глибині душі все ще глузував з абата. А той повільно перевів погляд на дружину і дітей свого хазяїна, що сиділи під самим його вікном. Сковзнувши по них очима, він поглянув на старий садок з грядками овочів, оточеними кущами буксу, потім знову подивився на вигадливі алеї пана Растуаля і, наче бажаючи зняти план місцевості, став оглядати сад супрефектури. Тут у центрі була лише велика галявина, вкрита, як килимом, м’якою хвилястою травою; купки вічнозеленого чагарника та високі, з пишними верхівками, каштани перетворювали цей затиснутий між двома сусідніми будинками куточок землі ніби на парк.

Тим часом абат Фожа пильно вдивлявся в каштани. Нарешті він нерішуче промовив:

— Дуже весело в цих садах… І в садку ліворуч є люди.

Муре підвів очі.

— Як і кожного дня по обіді, — сказав він спокійно. — Це найближчі друзі пана Пекера де Соле, нашого супрефекта. Влітку кожного вечора вони збираються навколо фонтана, отам ліворуч, вам його не видно… А-а! Пан де Кондамен повернувся. Бачите, отой гарний на вроду старий чоловік; він виглядає ще добре з своїм свіжим кольором обличчя; це наш старший інспектор лісного відомства, молодчага, якого часто можна побачити верхи на коні, в рукавичках і лосинах. І при всьому тому страшенний брехун! Він нетутешній, нещодавно одружився з зовсім молоденькою. А втім, на щастя, це мене аж ніяк не стосується.

Він знову нахилився вниз, почувши, що Дезіре, граючись з Сержем, сміється, як маленька дитина, але абат, трохи почервонівши, навів його знов на розмову:

— А то не супрефект, — спитав він, — отой товстий пан з білою краваткою?

Це питання дуже розвеселило Муре.

— Ні, ні, — відповів він сміючись. — Зразу видно, що ви не знаєте пана Пекера де Соле. Йому нема ще й сорока років. Це високий, вродливий чоловік, дуже добре вихований. А цей товстий пан — то лікар Порк’є, який лікує все плассанське високе панство. Щаслива людина, скажу я вам, одне тільки у нього горе — то його син Гільйом… А тепер дивіться на тих двох, що сидять спиною до нас на лавці. Це суддя Палок з дружиною. В усьому краї не знайдете потворніших людей, важко сказати, хто з них бридкіший. Добре, що у них немає дітей.

І Муре засміявся ще голосніше. Він розпалився і, стукаючи кулаком по підвіконню, провадив далі, киваючи головою то на сад Растуаля, то на сад су префектури:

— Я не можу без сміху дивитися на обидві ці компанії.

Ви не цікавитеся політикою, пане абат, а то я б і вас потішив. Уявіть собі, справедливо чи ні, але мене вважають республіканцем, я багато ходжу по селах у своїх справах, я друг селян, ішлося навіть про те, щоб обрати мене до міської ради, одно слово, ім’я моє відоме. І от маєте, праворуч, у Растуалів, цвіт легітимізму, а ліворуч, у супрефекта — підпора Імперії. Хіба це не смішно? І мій старий, спокійний садок, цей мирний і тихий куточок, вклинився поміж двох ворожих таборів. Я завжди побоююсь, що вони почнуть жбурляти одне в одного камінцями через мій паркан. Ви розумієте, їхні камінці можуть влучити і в мій город.