Чтение онлайн

Роза вже якийсь час тинялася без діла по їдальні, чекаючи, поки господарі підуть спати, щоб позачиняти вікна і двері.

— А я знаю, де вони їли, — сказала вона.

Муре вмить обернувся до неї.

— Я пішла ще раз нагору спитати, чи не треба їм ще чогось. У них було зовсім тихо, тож я не наважилась по стукати і зазирнула в замкову щілину…

— Але це ж погано, дуже погано, — перепинила її Марта. — Ви добре знаєте, Розо, що я цього не люблю.

— Облиш, не заважай! — крикнув Муре, який за інших обставин сам би розгнівався на служницю за її цікавість.

— Ви зазирнули в замкову щілину?

— Так, пане, але ж я турбувалася про них.

— Певна річ… І що ж вони робили?

— Вони, пане, їли. Я побачила, що вони їли, сидячи на краєчку ліжка. Стара розстелила серветку. Наливши вина, вона щоразу знову затикала пляшку і притуляла її до подушок.

— Що ж вони їли?

— Не знаю, що саме, пане. Мені здається, там були рештки пирога, загорнутого в газету. У них були ще яблука, маленькі, зовсім поганенькі яблучка.

— А між собою вони розмовляли? Ви чули, про що вони говорили?

— Ні, пане, вони не розмовляли. Я простояла там, дивлячись на них, не менш як чверть години. Вони нічого не говорили, вони все їли і їли.

Марта підвелася і, розбудивши Дезіре, зібралася йти нагору. Цікавість чоловіка дратувала її. Нарешті він теж підвівся, а старенька Роза, що була дуже побожна, вела далі вже лагідніше:

— Сердешний абат, він був такий голодний. Мати весь час подавала йому найбільші шматки і з такою втіхою дивилася, як він їх поїдає. Зате він засне тепер на чистій постелі. Аби тільки йому не заважав запах фруктів. У кімнаті такий важкий дух. Ви ж знаєте, якою кислятиною тхне від груш і яблук. І ніяких меблів, нічого, крім ліжка в кутку. Мені було б моторошно, я б не гасила світла всю ніч.

Муре взяв свічник. На хвилинку він затримався коло Рози, резюмуючи все пережите за вечір словами буржуа, якого вирвали з кола звичних для нього понять:

— Дивно все це!

Він догнав дружину коло сходів.

Вона вже лягла й заснула, а Муре все ще прислухався до ледве чутних звуків, що долинали з третього поверху. Кімната абата містилася якраз над його кімнатою. Він почув, як той тихенько відчинив вікно. Це його дуже зацікавило. Він підвів голову, перемагаючи сон. Йому хотілося знати, скільки часу простоїть священик біля вікна. Але сон здолав його, і скоро Муре вже голосно хропів, так і не почувши, як знову глухо цокнув шпінгалет.

А нагорі, край вікна, стояв з непокритою головою абат Фожа і пильно вдивлявся в темряву ночі. Довго стояв він отак, щасливий, що нарешті лишився на самоті і може віддатися думкам, які робили таким суворим його обличчя. Внизу під собою він почував безтурботний сон цієї оселі, в якій перебував уже кілька годин. Він чув легке сопіння дітей, чисте дихання Марти, голосне рівномірне хропіння Муре.

Зневажливим рухом він випростав свою міцну шию і почав вдивлятися вдалину, оглядаючи маленьке заснуле місто. Великі дерева в саду супрефектури зливалися в темну масу, груші пана Растуаля простягали свої тонкі покручені віти, далі було ціле море непроглядної темряви, звідки не долинав жодний звук. Місто спало, мов та невинна дитина в своїй колисці.

Абат Фожа простяг руки вперед з іронічним викликом, ніби хотів охопити весь Плассан і задушити його на своїх могутніх грудях.

Він прошепотів:

— А ті дурники ще й посміхалися сьогодні ввечері, коли я проходив вулицями їхнього міста.

На другий день Муре цілий ранок тільки те й робив, що підглядав за своїм новим пожильцем. Це шпигунство мало тепер заповнити ті порожні години, в які він займався всякими дрібницями, прибираючи речі, коли вони були не на місці, присікуючись до дружини і дітей.

Тепер він знайшов собі заняття, розвагу, які повинні були відірвати його від звичайного розпорядку життя.

За своїм власним висловом, він не полюбляв попів, тому перший священик, який трапився на його шляху, дуже його зацікавив. Цей абат вносив в їхнє життя якийсь таємничий дух, щось незнане, хвилююче. Хоч Муре і був вільнодумцем і видавав себе за вольтер’янця, проте зустрівшись з абатом, він відчув подив і острах буржуа, — острах, до якого долучалася грайлива цікавість.

З третього поверху не чути було ані звуку. Муре уважно прислухався, стоячи на сходах, зважився навіть піднятися на горище. Коли він повільно проходив коридором, йому здалося, ніби за дверима хтось легенько човгає пантофлями. Це його дуже схвилювало. Не помітивши нічого особливого, Муре зійшов у садок і почав походжати по альтанці, пильно придивляючись, чи не побачить він у вікно, що діється там, у кімнатах. Але навіть тіні абата не помітив. Пані Фожа, певно, за браком завісок, позапинала вікна простирадлами.

За сніданком Муре, здавалось, був чимсь роздратований.

— Повмирали вони там, нагорі, чи що? — сказав він, нарізуючи дітям хліб. — Ти не чула там ніякого руху, Марто?

— Ні, мій друже, я не звернула уваги.

Роза крикнула з кухні:

— Та вони вже давно пішли; якщо вони ще, не повернулися, то, певно, зайшли десь дуже далеко.

Муре покликав куховарку і засипав її запитаннями.

— Вони вийшли, пане: спочатку мати, а за нею абат. Я б їх не помітила, так тихенько вони йшли, якби не їхні тіні, що промайнули по підлозі в кухні, коли вони відчиняли двері. Я виглянула на вулицю, але їх уже не було, так швидко вони побігли.

— Це дуже дивно, а де ж я був тоді?

— Мені здається, що ви були десь далеко в саду — оглядали виноград на альтанці.

Це остаточно зіпсувало настрій Муре. Він почав лаяти священиків: всі вони потайні, замишляють усілякі махінації, що їх і сам диявол не зрозуміє; вони вдають страшенно скромних, так що ніхто ніколи й не побачить, як священик умивається. Він шкодує, сказав Муре наостанку, що здав помешкання цьому абатові, якого він не знав.

— В цьому й ти винна, — промовив він до дружини, встаючи з-за столу.

Марта хотіла заперечити, нагадати йому їхню вчорашню розмову, але тільки глянула на нього і нічого не сказала. Муре тим часом не наважувався вийти з дому, як звичайно робив, ходив туди й сюди з їдальні в садок, скрізь нишпорив, бурчав, що все валяється в безладді, що в домі все розкрадається. Потім розгнівався на Сержа і Октава, які пішли до колежу на півгодини раніше, ніж треба.

— Хіба тато сьогодні нікуди не йде? — спитала Дезіре пошепки у матері. — Він нам дуже набридне, якщо залишиться вдома.

Марта звеліла їй мовчати. Нарешті Муре сказав, що має справу, яку треба закінчити сьогодні. У нього нема й хвилинки, і дня одного він не може відпочити, коли це йому потрібно. Він пішов засмучений, що не може лишитися вдома і підглядати за своїми пожильцями.

Повернувшись увечері, він весь аж тремтів, так його цікавили нові пожильці.

— А як там абат? — спитав він, ще не скинувши навіть капелюха.

Марта працювала на терасі на своєму звичайному місці.

— Абат? — перепитала вона здивовано. — Ах так, абат… Я його не бачила, мабуть, він якось улаштувався. Роза мені казала, що привезли меблі.