Чтение онлайн

— Ах, пані, — сипав їй компліменти мировий суддя Мафр, — у вас не помічаєш, як лине час.

— Тільки ви одна вмієте приймати гостей у цьому дикому краї, — воркувала гарненька пані де Кондамен.

— Ми чекаємо вас завтра на обід, — казав пан Делангр, — але вже чим бог послав, ми не можемо вас так прийняти, як ви…

Марта мусила переждати всі ці похвали, щоб підійти до матері. Вона поцілувала її і вже хотіла йти, коли Фелісіте затримала її, шукаючи когось очима коло себе. Помітивши абата Фожа, вона сказала всміхаючись:

— Пане абат, ви галантна людина?

Абат вклонився.

— Тоді, зробіть ласку, проведіть мою дочку, ви ж живете в тому самому будинку. Сподіваюсь, це не обтяжить вас, а там є така темна вуличка, якою страшно йти самій.

Марта, як завжди, спокійно запевняла, що вона не маленька дівчинка і не боїться. Але мати так наполягала — мовляв, вона тоді буде спокійніша, — що Марті довелося скористатися люб’язністю абата. Проводжаючи їх обох до площадки сходів, Фелісіте, усміхаючись, шепнула на вухо абатові:

— Пам’ятайте, що я вам сказала… Старайтесь сподобатися жінкам, коли хочете, щоб Плассан був ваш.

Того ж вечора Муре, який ще не спав, коли Марта прийшла додому, закидав її запитаннями, бажаючи знати всі події вечора. Вона відповіла, що все було, як і завжди, вона не помітила нічого незвичайного. Додала тільки, що абат проводжав її додому і по дорозі розмовляв з нею про зовсім незначні речі. Муре був страшенно незадоволенні! отою, як він її назвав, «млявістю» своєї дружини.

— Коли б хтось заподіяв собі смерть на вечорі у твоєї матері, — сказав він, сердито ховаючи голову в подушки, — то, напевно, не ти принесла б мені цю новину.

На другий день, повернувшись додому на обід, він зразу ж, тільки-но побачив Марту, закричав їй:

— Я так і знав, ти маєш очі, щоб нічого не бачити, моя люба… Ах, як я тебе в цьому пізнаю! Просидіти цілий вечір у вітальні і навіть не помітити, що кажуть і що роблять навколо тебе… Та ціле ж місто говорить про це, чуєш ти? Я не міг і кроку ступити, щоб не зустріти когось, хто не розповів би мені про це.

— Про що ж, мій друже? — спитала здивована Марта.

— Про великий успіх абата Фожа, хай йому всячина. Його виставили за двері з зеленої вітальні.

— Та ні бо, я запевняю тебе, я нічого такого не бачила.

— Ет! Я ж тобі сказав, що ти не бачиш нічого… Чи ти знаєш, що наш абат накоїв у Безансоні? Він чи то задушив якогось священика, чи то зробив якийсь підлог. Напевно невідомо… В усякому разі, йому добре перепало. Він аж позеленів. Тепер він пропаща людина.

Марта опустила голову, даючи своєму чоловікові волю тріумфувати з приводу провалу абата. Муре був у захваті.

— Я лишаюсь при першій своїй думці, — провадив він далі, — твоя мати робить з ним якісь махінації. Мені розповідали, що вона прийняла його дуже люб’язно. Правда ж, це вона попросила абата провести тебе? Чому ти мені цього не сказала?

Марта злегка знизала плечима, не відповідаючи нічого.

— Ти справді якась дивна! — скрикнув він. — Всі ці деталі дуже важливі. Адже пані Палок, яку я тільки що здибав, сказала мені, що вона лишилася з кількома дамами, щоб побачити, як абат виходитиме з вітальні. Твоя мати використала тебе, щоб прикрити вихід попа, невже ти цього не розумієш?.. Постарайся лишень пригадати, що він говорив тобі, проводжаючи тебе додому?

Він сів перед дружиною і допитливо дивився на неї своїми маленькими очима.

— Боже мій, — терпляче відповіла вона, — він говорив зі мною про зовсім незначні речі, про які кожен може говорити… Про погоду, що дуже холодно, про те, що вночі місто таке спокійне; потім, здається, сказав, що дуже приємно провів вечір.

— Ах, лицемір! А не розпитував він тебе про твою матір, про людей, яких вона приймала?

— Ні. Та й дорога недовга від вулиці Банн сюди, ми не витратили на це й трьох хвилин. Він ішов поруч зі мною, не запропонувавши мені навіть руки, і ступав так широко, що я змушена була майже бігти… Я не розумію, чого це ви отак накинулись на нього. Вигляд у нього досить жалюгідний. Він тремтів від холоду, сердешний, у своїй старій сутані.

Муре не був лихою людиною.

— Це таки правда, — промовив він, — відколи почалися морози, йому не тепло.

— Потім, — вела далі Марта, — нам на нього нема чого скаржитися: платить він справно, не робить ніякого шуму… Де б ти знайшов такого хорошого пожильця?

— Ніде, я знаю… Те, що я тобі оце сказав, я зробив для того, щоб показати тобі, як ти ні на що не звертаєш уваги, коли куди-небудь ходиш. По-друге, через те, що я надто добре знаю ту кліку, яку приймає твоя мати, щоб надавати значення тому, що виходить з її чудової зеленої вітальні. Завжди плітки, брехня, якісь неймовірні історії. Безперечно, абат нікого не задушив і нікого не зробив банкрутом. Я так і сказав пані Палок: «Чуже під лісом бачимо, а свого й під носом не добачаємо». Тим краще, якщо вона прийняла це на свій рахунок.

Муре казав неправду: нічого такого він пані Палок не говорив. Але Мартина добрість вплинула на нього; йому стало трохи соромно, що він так радіє з невдач свого пожильця. В наступні дні він став цілком на бік священика. Зустрічаючись з деякими людьми, яких він терпіти не міг, — паном де Бурде, паном Делангром, лікарем Порк’є, — він вихваляв абата Фожа тільки для того, щоб сказати їм щось наперекір, здивувати їх і роздратувати. За його словами, абат був людиною надзвичайною, людиною неабиякої мужності, що з великою гідністю терпить свою бідність. «Подумати тільки, які, справді, лихі люди!» Він натякав на осіб, яких приймали Ругони, цю зграю лицемірів, святенників, пихатих дурнів, що ненавидять блиск справжньої чесноти. Через деякий час усі невдачі абата зробилися ніби його власними, він користався його іменем, щоб громити зграю Растуаля і зграю із супрефектури.

— Хіба не жахливо, — казав він іноді дружині, забуваючи, що вона чула інше з його уст, — бачити, як люди, що накрали собі багатства не знати звідки, отак накидаються на людину бідну, що немає двадцяти франків, щоб купити візок дров!.. Ні, знаєш, такі речі мене обурюють.

Щодо мене, нехай їм біс, то я можу поручитися за нього. Я знаю, що він робить, я знаю, який він, бо він живе зі мною під одним дахом. Отже, я їм кажу правду в вічі і, коли зустрічаю їх, поводжуся з ними так, як вони заслуговують… І я не спинюся на цьому. Я хочу, щоб абат став моїм другом. Я хочу прогулюватися з ним під руку на бульварі: нехай усі бачать, що я, чесна і багата людина, не боюсь, щоб мене зустріли з ним. Раджу і тобі бути дуже ласкавою до цих бідних людей.

Марта непомітно всміхнулась. Вона дуже раділа, що її чоловік тепер так прихильно ставиться до їхніх пожильців. Розі дали наказ бути послужливою. Їй дозволили в дощові дні виконувати доручення пані Фожа. Але та завжди відмовлялася від допомоги куховарки. Проте вона вже перестала бути такою стриманою і мовчазною, як на початку. Одного ранку Марта, сходячи з горища, де зберігалися фрукти, здибала її; після короткої розмови вона навіть погодилась узяти дві чудові груші. Оці дві груші поклали початок ближчим стосункам.