Чтение онлайн

Коли вони, нарешті прийнявши запрошення, пішли нагору, Муре довго буркотів, пояснював, чому він програв. Він лютував.

— Стара грає гірше за мене, я певен у цьому, — казав він дружині. — Тільки, ой, які в неї очі! Можна подумати, що вона шахраює, слово честі!.. Завтра треба буде простежити.

Відтоді щодня абат Фожа з матір’ю спускалися вниз провести вечір з родиною Муре. Між господарем і старою панією починалася запекла баталія. Здавалось, вона глузувала з нього, давала Муре виграти рівно стільки, щоб не довести його до відчаю; це викликало в ньому глуху лють, тим більше, що він хвалився, ніби дуже добре грає в пікет. Він мріяв про те, щоб день у день побивати її, не дати їй виграти жодної партії. Вона зберігала свою надзвичайну холоднокровність, її грубе селянське обличчя лишалося завжди непроникним, великі руки тасували карти з силою і розміреністю машини. Щовечора, о восьмій годині, вони сідали обоє на своєму боці стола і поринали в гру.

На другому кінці столу, біля грубки, абат Фожа і Марта лишалися ніби на самоті.

Абат почував до жінок зневагу і як мужчина, і як священик; він відкидав їх як ганебну перешкоду, не гідну сильних натур. Мимоволі ця зневага часом виявлялася в занадто суворому слові. І тоді Марта, охоплена якоюсь дивною тривогою, підводила очі з таким раптовим страхом, з яким людина іноді обертається назад — чи не сховався там якийсь ворог, готовий підняти на неї руку. Іноді, засміявшись, вона раптом спинялася, глянувши на його сутану, збентежена тим, що отак розмовляє з людиною, такою не схожою на інших. Багато часу треба було, щоб між ними виникла невимушеність.

Абат Фожа ніколи прямо не питав Марту про її чоловіка, про дітей, про домівку. Помалу-малу, однак, він дізнався про найменші подробиці їхнього минулого й теперішнього життя. Щовечора, поки Муре і пані Фожа одчайдушно різались у карти, він довідувався про щось нове. Одного разу він звернув увагу на те, що Марта і її чоловік дуже схожі одне на одного.

— Це правда, — відповіла всміхаючись Марта, — коли нам було по двадцять років, нас вважали за брата й сестру. Це до певної міри і було причиною нашого шлюбу; завжди нас садовили поруч і жартували, кажучи, що з нас буде дуже гарне подружжя. Схожість була така разюча, що шановний абат Компан, який нас до того ж знав, не зважувався нас вінчати.

— Але ж ви двоюрідні брат і сестра? — спитав священик.

— Так, — відповіла вона, ледь червоніючи, — тільки мій чоловік з Маккарів, а я з Ругонів.

Вона на хвилинку замовкла, догадуючись, що абат Фожа знає історію їхньої родини, відому всім у Пласеані. Маккари були позашлюбною паростю Ругонів.

— Найдивовижніше в цьому, — знову почала вона, намагаючись приховати своє збентеження, — що ми обоє схожі на нашу бабуню. Мій чоловік успадкував цю схожість від своєї матері, а в мені вона проявилась через одне покоління, обминувши мого батька.

Тоді абат навів подібний приклад з своєї родини. У нього була сестра, яка, за його словами, була живим портретом діда по матері. Схожість в цьому разі передалася через два покоління. І сестра його нагадувала старого вдачею, звичками, аж до рухів і голосу.

— Отак і в мене, — сказала Марта, — коли я була маленька, то раз у раз чула, як говорили: «Викапана тітка Діда!» Бідолашна бабуся тепер у Тюлеті. Вона завжди була не сповна розуму. Коли я виросла, то стала зовсім спокійною, поздоровішала, але, як я згадаю себе в двадцять років, здоров’я міцного у мене не було. У мене бували запаморочення, якісь химерні ідеї. Знаєте, я сміюся тепер, коли думаю, яка з мене була кумедна дівчинка.

— А чоловік ваш?

— О! Він успадкував від батька-шапкаря натуру розважливу і спокійну… Ми схожі обличчям, що ж до душевного складу, то ми завжди були зовсім різними людьми… З часом ми зробилися зовсім подібними. Нам жилося так спокійно в нашій крамниці в Марселі. І я провела там п’ятнадцять років, які навчили мене бути щасливою у своїй родині, серед своїх дітей.

Кожного разу, коли абат звертав розмову на цю тему, він відчував у словах Марти якусь гіркоту. Безперечно, вона була щаслива, як казала; але він угадував дивні поривання цієї нервової натури, утихомиреної наближенням сорокалітнього віку. Він уявляв собі цю драму між дружиною і чоловіком, такими схожими обличчям, що всі знайомі вважали їх створеними одне для одного; а тим часом у глибині цих істот суперечність двох різних темпераментів весь час загострювалася непереборною ворожнечою близької і завжди збуреної крові, ферментом їхнього кровозмісного шлюбу. Потім він зрозумів, як розмірене життя ослабило цю ворожнечу, їхні вдачі згладилися щоденним клопотом торгівлі, як вгамувало їх надбане протягом п’ятнадцяти років багатство, що його вони тепер скромно проживали в глухому куточку маленького міста. І нині, хоч вони обоє були ще досить молоді, від колишнього вогню, здавалося, у них залишився самий тільки попіл. Абат старався вивідати у Марти, чи скорилася вона своїй долі. Він вважав її дуже розсудливою.

— О так, — сказала вона, — мені добре у себе вдома, мені досить моїх дітей. Я ніколи не була дуже веселою. Я трохи нудилася іноді, от і все; мені треба було б мати якусь розумову працю, якої я не знайшла… Та й навіщо? Моя голова, напевно, не подужала б того. Я не могла прочитати роман, щоб у мене не почалася страшенна мігрень; протягом трьох ночей усі його герої не йшли мені з думки. Тільки шиття ніколи мене не втомлювало. Я сиджу вдома, щоб не чути навколишнього шуму, отих пліток, отих дурниць, що втомлюють мене.

Іноді вона замовкала, дивлячись на Дезіре, що спала, поклавши голову на стіл і всміхаючись уві сні своєю дурнуватою усмішкою.

— Бідолашна дитина! — шепотіла Марта. — Вона не може навіть шити, у неї зразу ж починає паморочитись у голові… Вона любить тільки тварин. Коли вона їде на місяць до своєї мамки, то цілі дні товчеться там у пташнику і вертається додому поздоровіла, з рожевими щічками.

Марта часто поверталась до розмови про Тюлет, і почувалося, що її мучить невиразний страх перед божевіллям. Абат Фожа відчув якусь дивну розгубленість у цій такій мирній на вигляд оселі. Безперечно, Марта любила свого чоловіка спокійною любов’ю, але до її почуття домішувався страх перед його жартами і безнастанним кепкуванням. Її ображав також його егоїзм і те, що він часто лишав її саму. В ній жило невиразне незадоволення тим спокоєм, яким він її оточив, тим добробутом, який, як сама вона казала, робив її такою щасливою. Говорячи про свого чоловіка, вона повторювала:

— Він дуже добрий до нас… Ви, напевно, чуєте, як він іноді кричить. Це тому, що він любить, щоб у всьому був лад, аж до смішного; він гнівається за переставлений на інше місце вазон у саду, за іграшку, що лежить долі. А втім, він має право робити все по-своєму. Я знаю, що проти нього настроєні за те, що він нажив гроші і тепер укладає ще час від часу вигідні угоди, незважаючи ні на які плітки… З нього ще сміються і через мене. Кажуть, що він скнара, що він тримає мене вдома, не дає мені грошей навіть на пару черевиків. Це неправда. Я зовсім вільна. Звичайно, він воліє бачити мене тут, коли повертається додому, ніж знати, що я десь гуляю чи роблю візити. А втім, він знає мої звички. Та й чого б я стала шукати поза домівкою?

Боронячи Муре від Плассанських пліток, вона вкладала в свої слова якийсь дивний запал, наче їй треба було боронити його також від обвинувачень, які йшли від неї самої; і вона з якимсь нервовим неспокоєм знову поверталась до розмови про це життя поза домівкою. Здавалось, вона шукала захисту в цій тісній їдальні, в старому садку з великими буксами, охоплена страхом перед незнаним, невір’ям у свої сили, боячись якоїсь катастрофи. Потім вона сама сміялася з цього дитячого страху, знизувала плечима і починала знову не поспішаючи плести панчоху або лагодити якусь стару сорочку. Тоді абат Фожа бачив перед собою тільки холодну міщанку із спокійним обличчям і невиразними очима, яка наповнювала будинок запахом свіжовипраної білизни або скромного букета, зірваного в куточку саду.

Так промайнули два місяці. Абат Фожа і його мати стали постійними гостями родини Муре. Увечері кожен мав певне місце за столом, лампа стояла на тому самому місці, ті самі вигуки партнерів порушували тишу, вривалися в ті самі приглушені розмови священика і Марти. Коли пані Фожа не дуже обігрувала Муре, він казав, що його пожильці «цілком пристойні люди».

Вся його цікавість, цікавість нічим не зайнятого буржуа, вгамувалася в турботах про вечірні партії в пікет; він уже не стежив за абатом, казав, що тепер він його добре знає і вважає людиною порядною.