Чтение онлайн

— Не думаю, що це сподобається Еліс, — сказав дідусь. — Вона завжди намагається підтримувати добрі взаємини із сусідами. Але ти можеш завести собі якусь іншу тварину. Тільки не собаку. Еліс якось укусив собака.

— От якби крокодила, — мрійливо сказала Мері. — Коли я була маленька, моя няня тримала в себе у ванній крокодила на ім’я Джеймс.

— Я мав на увазі щось менш екзотичне, — зазначив дідусь. — Скажімо, кролика. Коли я був хлопчиком, у мене завжди жили кролики.

Мері похитала головою:

— Кролики нудні, — сказала вона. І тут їй здалося, що дідусь розчарований такою відповіддю, а тому враз перемінила свою думку: — Та ну їх, не хочу я заводити ніяких тварин. Правду кажучи, я й додому не хочу. Просто я хочу знати, коли поїду.

Дідусь поколупав ціпком у клумбі і знайшов ще одну бур’янину.

— Не знаю. — Він сумно глянув на неї. — Пробач, Мері, але я й справді не знаю.

Вона так і прикипіла очима до кущів троянд:

— Ви хочете сказати, що вони за мною не приїдуть?

Дідусь виводив ціпком на землі якісь візерунки. Мері глянула на його руку, що тримала палицю, і побачила на ній вени, схожі на синіх черв’яків.

— Ще нічого не вирішено, — сказав дідусь.

Мері стало сухо в роті. Язик немов задерев’янів.

— Вони збираються розлучитися? — запитала вона.

І раптом зрозуміла, що знає про це вже давно, багато тижнів, ще з середини липня, коли мама привезла її до дідуся й тітки Еліс, але тільки тепер, сказавши про це вголос, вона чомусь злякалася.

У дідуся вуха зробилися червоні, немов помпон на його плетеній шапці, обличчя обвисло і вкрилося зморшками. В нього був такий нещасний вигляд, що Мері захотілося підбадьорити його чимось, але вона не могла нічого придумати.

— Бідна моя дитино, — сказав дідусь. — Боюсь, що так.

Слова «бідна моя дитино» викликали в Мері якесь дивне відчуття. Досі вона ненавиділа, коли люди її жаліли, але дідусь вимовив ті слова з такою ласкою, з такою любов’ю — немов вона й справді «його бідна дитина» і його непокоїть те, як вона почуває себе тепер, як вона житиме далі, — що вона ледве стримала сльози.

І все-таки Мері не заплакала. Вона взагалі рідко плакала, навіть коли їй було боляче.

— Тоді вони мене не люблять, — промовила вона рівним, байдужим голосом.

— Що за дурниці? Звичайно, люблять. — У дідусевому голосі прозвучали нотки обурення, і Мері скорчила міну, але відвернулася, щоб він не побачив. Вона знала, що він так скаже. Дорослі всі однакові: говорять не те, що правда, а те, ідо треба сказати. — Вони обоє дуже тебе люблять, — провадив далі дідусь. — Просто… Просто вони більше не люблять одне одного. — Він тихо зітхнув. — І не дивно, твоїй мамі було лиш вісімнадцять років, коли вона вийшла заміж. Ще дівчинкою. З лиця була гарненька, але ще дурненька.

Він ледь усміхнувся, наче уявив маму дівчиною. Відтак усмішка його згасла, він знову зітхнув і сказав, що люди з віком змінюються й іноді — не завжди, а іноді, — коли вони одружуються надто молодими, то з часом стають чужими і розлучаються. І ніхто не може їм допомогти. От так і в тата з мамою. І ніхто не винен.

Мері перестала слухати. А для чого? її дідусь має таку лагідну вдачу, що в нього ніхто ніколи не буде винен.

Вона втупилася в простір і завмерла, немов статуя. З нею часто таке бувало, коли траплялося щось неприємне: застигла нерухомо і, вп’явшись поглядом удалечінь, не тільки ставала схожою на статую, а й, коли старалася по-справжньому, то можна було повірити, що вона холодна, мов камінь, і не відчуває нічого. Вона, звісно, чула, що відбувалося довкола, чула розмови, але все, що люди говорили й робили, здавалося, не стосувалось її зовсім.

Вона знала, що тітка Еліс у саду, бо чула, як вона тихо й збуджено звертається до дідуся, як той спокійно відповідає, але не дивилася на них і не поворухнула жодним м’язом, поки тітка Еліс доторкнулася до її плеча.

— О, Мері, любонько моя!.. — сказала вона.

Мері враз ожила, перетворившись із статуї на злого червонолицього демона, і, стиснувши п’ястуки, так різко обернулася до тітки, аж та відсахнулась, наче боялась, що Мері вдарить її.

— Не називайте мене любонькою! Не смійте!

Так її називали мама з татом. Мері любонька. Любонька Мері. Можна подумати, що вони любили її.

— Ненавиджу, коли мене називають любонькою, коли сюсюкають! — закричала Мері й помчалась через моріжок у чагарник з такою швидкістю, що в неї аж щоки трусилися.

Тут вона впала на землю. І хоча Мері заплющила очі, перед нею усе ще стрибало стривожене дідусеве обличчя і по-кролячому простакувате — тітчине. Мері качалася по землі, скреготала зубами, гребла пальцями листя. Вона ненавиділа себе. Вона просто жахлива дівчинка, через те її й покинули тато з мамою — місіс Кревер відверто сказала їй про це, — а тепер вона так по-свинському поводиться з дідусем і тіткою Еліс. Тітка Еліс, звичайно, дурепа, зі жмутком волосся на підборідді, і в шлунку в неї бурчить, і говорить вона дурниці на зразок «тільки між нами», але тітка бажає їй тільки добра, а вона, Мері, так бридко поводиться з нею. А найгірше те — Мері цього просто витерпіти не може, — що ні дідусь, ні тітка Еліс не сердяться на неї, не винуватять її. Хоч би що вона зробила, вони тільки й кажуть: «Бідна Мері, то не її вина».

— Бідна Мері! — повторила вона, відчуваючи відразу до себе. А тоді: — К бісу все! Пропади все пропадом! — І, набравши повну пригорщу опалого листя, змішаного з землею, стала натирати ним собі обличчя й голову. Кілька грудочок землі потрапили до рота, і це спинило її. Мері сіла, виплюнула землю і, скорчивши міну, голосно сказала: — От якби… якби скоїти щось по-справжньому погане.

Мері кинулася тікати. Вона вибігла із саду, промчала головною вулицею міста, спустилася на набережну й подалася до пристані. В голові у неї стугоніло, а від холодного повітря ломило зуби й, немов ножем, шпигало в горлі.

Дув холодний вітер. Вранішнє сонце сховалось за хмари (як і передбачала тітка Еліс), і на пляжі було майже безлюдно; над вкритою рінню прибережною смугою, що положисто спускалася до сяючої блакиті морського простору, з криками кружляли чайки.

Порожньо було не лише на пляжі. Більшість кав’ярень на набережній позабивали дошками, атракціони закрили. Цього літа відпочивальників було мало, через те що берег забруднився мазутом; біля моря можна було побачити переважно старих людей, пенсіонери, закутавшись у шарфи й пальта, сиділи на набережній і вдивлялися у морську далечінь, немов чекали чогось.

Пробігаючи пляжем, Мері засунула до рота два пальці й пронизливо свиснула, але ніхто із присутніх тут не підстрибнув від несподіванки, ніхто навіть і не глянув на неї. Лише кілька чайок з криками зірвалися з місця.

Мері зсутулилася й перейшла на крок. Біля самої пристані стояла ятка, де продавали солодощі, морозиво й пухнасту цукрову вату на паличках. Біля ятки красувалося величезне опудало ведмедя. Якщо опустити шестипенсовик у підвішену в нього на шиї коробку, то можна сісти на нього верхи й сфотографуватися. Досі цей ведмідь здавався Мері грізним, майже живим з його вишкіреною червоною пащекою і гострими жовтими зубами, але сьогодні, коли тут нікого не було, він стояв якийсь жалюгідний, був поїдений міллю — і справді, у боці в нього зяяла велика діра, з якої проглядала набивка. Мері засунула туди палець й виколупала жмуток вати, але тут із ятки висунув голову продавець і накричав на неї.