Чтение онлайн

На той час, коли, вимивши руки, Мері сиділа за столом, вона була така задоволена своєю вигадкою, що непомітно для себе з’їла величезний обід. Тітка Еліс, яка не переставала хвилюватися цілий ранок, відчула безмежну полегкість на душі. А коли Мері простягла руку із тарілкою по другу порцію рисового пудингу, на тітчиному обличчі з’явився такий щасливий вираз, ніби вона неждано-негадано одержала подарунок. Мері намагалася не дивитися на неї, вона поринула у змалювання її портрета: «Жахлива істота з довгим носом і темними очицями-намистинками». І саме тому лагідне тітчине обличчя, що сяяло від задоволення, трохи збивало її з пантелику. «Звичайно, вона намагається прикидатися доброю, — прошепотіла Мері, — щоб ніхто не міг здогадатися…»

— Ти щось хочеш сказати? — запитав дідусь.

— Ні, дідусю. — Мері глянула на нього невинними очима. Дуже важко розмовляти самій із собою, не ворушачи губами, але їй успішно вдавалося це робити. «Звичайно, дідусь у мене добрий, але він дуже старий і нічого не помічає. До того ж він сліпне й не бачить, коли тітка, наприклад, вибирає з печені найкращі шматки, а мені дає тільки жир і хрящі…»

— Ти впевнена, що нічого не хочеш сказати? — Проникливі дідусеві очі дивилися на неї пильно й здивовано.

— Може, вона засвоїла, що маленьким дівчаткам не слід розмовляти за столом, — знайшлася тітка Еліс.

Мері зміряла її зневажливим поглядом:

— Річ не в тім. Просто я розповідаю собі одну історію.

— Цікаву?

— О, дуже! — Мері ледь стримала сміх. — Можна мені піти погуляти?

Дідусь і тітка всміхнулися одне до одного. Тоді обоє всміхнулися до Мері. Кімната була залита сонячним світлом.

— Звичайно можна, люба. — Тітка була така щаслива від того, що Мері з’їла весь обід, що аж погарнішала. — А що ти збираєшся робити після обіду? Ми можемо піти у парк на прогулянку…

— Я була б дуже рада, — солодким голосом відповіла Мері, бо їй аніскілечки не хотілося йти з тіткою у парк, де гуляли переважно старі леді зі своїми собаками. — Та річ у тім, що я пообіцяла своїм друзям зустрітися з ними на пляжі. Я гралася з ними вранці, й вони сказали, що прийдуть після обіду.

На тітчиному обличчі з’явився стурбований вираз:

— Сподіваюсь, вони порядні діти, а не якісь там хулігани?

— Не думаю, що вона познайомилася із бандою розбійників, — сказав дідусь.

— Звичайно, ні. — І все ж у тітчиному голосі прозвучали нотки сумніву. — Знаєш, надвечір почнеться приплив, і на пляжі в цей час бути небезпечно.

Мері сиділа немов на голках. В голові в неї роїлися думки про злу тітку й сліпого немічного дідуся, і їй нетерпеливилося залишитися на самоті з цими думками.

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд, — сказала вона. — Вранці ми будували замок з піску, а після обіду збиратимемо черепашки.

Вона подумала, що навіть тітка Еліс не вважатиме таке заняття за небезпечне, і мала рацію. Тітка всміхнулася й наказала їй бути обережною, не підходити близько до молу під час припливу, бо минулого року там утопився хлопчик. А ще, переходячи дорогу, вона повинна подивитися ліворуч, потім праворуч і ніколи не заводити розмову з незнайомими людьми…

Мері так часто чула ці застереження, що могла б повторити їх слово в слово.

— Гаразд, я буду дуже обережною, — запевнила вона таким неприродно покірним тоном, що дідусь окинув її здивованим поглядом.

Щиро кажучи, Мері й сама була здивована собою. Та коли вона вже бігла до моря, то вирішила, що так чемно поводилася з тіткою Еліс тільки через оті свої негідні вигадки про неї.

Однак Мері й далі розвивала свою історію:

«На миснику в неї стоїть пляшечка з написом: «Отрута». Та пляшечка з темно-синього скла, й визначити, скільки в ній рідини, можна тільки тоді, коли тримаєш її проти світла. Зараз вона заповнена наполовину, й щоразу коли я проходжу повз мисник, то намагаюсь заглянути туди. Якщо отрути поменшало, я маю бути дуже обережною, бо її можуть підлити мені в їжу. Я постійно напоготові. Якщо всі ми беремо їжу з одної тарілки, наприклад картоплю або печеню, я знаю, що все гаразд. Проте, коли вона приносить щось кожному на окремій тарілці, я копирсаюсь у ній виделкою, але не їм, на той випадок…»

Цікаво, чи повірить в усе це Саймон? Його, здається, не так легко переконати. Та й чи є в цьому потреба, коли вони можуть і не зустрітися знову, а вона не дуже й прагне цієї зустрічі.

По-перше, він любить командувати, а по-друге, знає, що вона вкрала ті шоколадки.

Від цієї думки Мері відчула себе якось незатишно і, щоб відігнати її, почала голосно насвистувати.

Погода знов змінилася: стало тепліше, заголубіло небо. Приплив уже почався, але вітер ущух і хвиль не було; вода омивала стінку набережної м’яко й нечутно, як чай омиває чашку, коли його помішуєш.

Мері поминула пірс і пішла далі, туди, де вишикувалися в ряди високі будиночки, утворивши цілі вулиці з назвами на зразок: «Сі-Віста» або «Вотер-ейдж». Мері неквапливо проходила повз ті будиночки, насвистуючи й удаючи, ніби її нічого тут не цікавить.

«Харбор-в’ю» містився на краю вулиці. Він був незавидний, обідраний і потребував ремонту. Замість охайного моріжку з клумбами квітів і вимощеної доріжки, перед парадним входом був лише клаптик витоптаної трави.

Тут стояв дитячий манеж, а в ньому, чіпляючись за поруччя, радісно гугукав опецькуватий малюк. Він повикидав з манежу всі свої іграшки й тепер вони валялися на траві поряд з триколісним велосипедом, що лежав боком, тенісною ракеткою, в якій не було половини струн, двома відрами на сміття й подертим м’ячем. А біля сходів, що вели до парадних дверей, стояв старий дитячий возик з піднятим верхом. Поки Мері дивилася на все це безладдя, у возику заплакала дитина, а за мить відчинилися двері, й сходами збігла вниз невеличка жінка із сивим волоссям. Мері поквапливо відвернулася й побігла геть.

Вона бігла, задихавшись, аж поки її раптом пронизала страшна думка: а що, коли Саймон саме тієї миті виглянув з вікна й помітив її? Ще вирішить, нібито вона прийшла, щоб побачити його. Від цієї думки Мері зненавиділа Саймона.

Вона повернулася до дідусевої кабіни. Відтоді, як Мері з’явилася в цих краях, погода тут стояла погана, й через те вона за ціле літо ще жодного разу не побувала тут. Але ключ висів на своєму місці, під сходами, на шматочку дроту. Пововтузившись з іржавим замком, Мері відімкнула його, штовхнула двері, й вони зі скрипом відчинилися. На неї війнуло холодною вільгістю і затхлим повітрям. Мері зморщила носа й ширше розчинила двері, щоб провітрити приміщення. Скрізь було чисто прибрано, все стояло на своїх місцях: в бляшанці з написом «цукор» був цукор, а в бляшанці з написом «чай» був чай. До стіни навіть прибили гачок для її відерця й лопатки, а на столі стояли дві коробки: одна з черепашками, а друга з камінцями, що їх Мері зібрала минулого літа. Серед них були і блискучі камінчики, і тьмяно-голубі, а деякі мали дивну шишковидну форму — такими їх зробило море. Мері перебрала всі камінчики, згадуючи, якими вони були на дотик і на вигляд минулого року, їй ураз спало на думку, що більшість дорослих, прибираючи кабінки на зиму, обов’язково викинули б камінчики й залишили б тільки черепашки. Мабуть, тітка Еліс так само не любить розлучатися з речами, як і вона, Мері, яка завжди берегла старі іграшки і навіть взуття та одяг, з яких давно вже виросла. Ця її звичка дуже дратувала маму. «О господи, Мері, це ж не крамничка лахмітника. І Для чого ти тримаєш увесь цей мотлох?»

Мері присіла навпочіпки на сходинці, повільно пропускаючи камінчики крізь пальці.

«Моя тітка повикидала більшість моїх іграшок, — вигадувала далі вона, — а ті, що залишилися, тримає під замком і дає мені гратися тільки тоді, коли приходить адвокат, який захищає моє право на успадкування мною грошей. Тоді вона дає мені іграшки, чистий одяг і звертається до мене улесливим голосом: «Мері, любонько моя…» Звичайно, якби я розказала адвокатові, як вона знущається з мене, він забрав би мене від неї, а її посадив би в тюрму, але я боюсь це робити, бо він може не повірити мені, і після його від’їзду мені дістанеться від неї…»

Мері розморило на сонці і, прихилившись до одвірка, вона дивилася на море. Воно було таке спокійне, що здавалося густим і гладеньким, немов сироп. Далеко на обрії повільно плив корабель, в кільватері в нього звивалися чайки, схожі на клаптики паперу, а ближче до берега, курсом до пляжу, плив човен, і його мотор приглушено пихкотів, навіваючи сон.

Мері позіхнула. На неї знову найшла нудьга. Початок історії завжди легко придумати, однак довести її до кінця, коли нема слухачів, важко.