Чтение онлайн

— Нікого немає. І дах місцями провалився… Я там тиждень тому був.

— Чудово, туди ми й подамося. Іди, Мефодію, скажи Гапці, нехай збирається. Щойно зійде сонце, виїжджаємо…

І знову неосяжні простори Великого Лугу… Як легко загубитися людині в цьому шаленстві природи! Скільки незвіданого приховують у собі дикі землі цих просторів! Що пам’ятають вони? Хто ходив ними колись, у сиву давнину? Безстрашні й непереможні амазонки, дикі сармати, кочівники-скіфи, а тепер-от — козаки — такі ж нескоримі й зухвалі у діях своїх навіть перед самим султаном османським; такі, що над усе ставлять волю свою та січове своє товариство. Тому-то й оселилися вони тут, де й сам чорт їх не дістане, — у диких, неозорих степах і безкрайніх просторах Великого Лугу.

На просторах Великого Лугу розкидано безліч невеличких круглих острівців-лісочків, що їх козаки називають «кругляками». На одному з таких кругляків і був згаданий Андрієм козацький зимівник. Зроблений він був на совість, хоча покрівля вже місцями й обвалилася, а паркан-частокіл подекуди погнив. Проте навіть зараз із ним годі було й порівнювати інші зимівники, більшість з яких — це всього-на-всього вириті землянки, обкладені зсередини колодами і сяк-так облаштовані. У зимівники зазвичай перебиралися зимувати козаки-втікачі, яким у містах залишатися було небезпечно, або ж просто ті, кому була мила-люба самотність. А бувало, селилися й козаки з родинами. Таких козаків називали «сиднями», і таким колись був Явтух, — він і збудував цей зимівник. Правда, покинув він його давно. Жінка його вмерла ще молодою, а двоє синів загинули десь під Трапезонтом. І перебрався дід спершу на Січ, а відтіля, пораненого, перевезли його на хутір Дніпровий, де він і залишився старість доживати.

Ох, як давно вже ніхто не запалював у цьому зимівнику каганця! Але цієї ночі, ночі перед Купалою, тьмяне світло каганця знову освітило старі, запліснявілі стіни.

Ще коли в зимівнику жив дід Явтух, тут було не так щоб аж, але доволі затишно, а зараз обстановка була більш ніж убогою: піч, дві лавиці та стіл. За столом сиділи троє: характерник Андрій, знахарка Гапка та упир Мефодій. Їхні обличчя освітлював імпровізований каганець — мисочка з олією та вмочена в неї мотузка. У землянці панувала напружена тиша, і лише час від часу її порушувало виття вовків, що блукали десь болотами у пошуках їжі.

— Господи, скоріше б уже почалося, — прошептала Гапка.

Упир і козак мовчали; було чути, як потріскував гнотик каганця.

— Який дивний збіг, — порушив нарешті тишу Андрій, — ця тварюка повернеться на землю саме на Купала.

— Та ніякий це не збіг, — прошептав Мефодій, — цієї ночі усяка погань волю на землі має, і демона викликати — простіше простого. Тому-то ми з Гапкою і зробили це на Купала, рівно рік тому.

— Зрозуміло, — сказав Андрій. — Чуєш, Мефодію, а як же він сюди прийде, коли ми його не викликали?

Замість Мефодія відповіла Гапка:

— Він тепер прийде будь-куди, де є я, адже я його вже викликала, і тепер кровно зв’язана з ним. Я його провідник у цей світ…

І знову запала гнітюча тиша. Андрій стиснув рукоять шаблі.

— Ми мусимо його покінчити, — сказав він і сам здригнувся від цих слів.

— Мусимо, друже, мусимо… Інакше ходити нам упирями по цій землі, без надії на порятунок і відраду, аж до самого Страшного Суду… — невтішно мовив Мефодій.

Раптом надворі почувся тяжкий, повний болю і розпачу жіночий стогін. Усі глянули у вікно. Крізь мутний риб’ячий міхур проглядало чиєсь обличчя.

— Ох, без відради… — простогнав той-таки жіночий голос, і обличчя — явно жіноче — наблизилося впритул до міхура.

Андрій, Мефодій і Гапка закам’яніли.

— І без порятунку! — крикнув той же голос і за якусь мить жіноче обличчя різко змінилося: воно витягнулося, рот розкрився, і два гострих ікла розпороли міхур. Затим мара зникла, і в ту ж хвилину в провалі даху мигнула якась тінь. Гапка вигукнула заклинання, і каганець яскраво спалахнув, освітивши всю землянку. У кутку, біля купи сухого очерету, що обвалився з даху, стояла красива чорноволоса жінка. Великі виразні карі очі швидко зміряли поглядом присутніх і зупинилися на Мефодію. З огляду на зовнішність, вона була татаркою: загострені вилиці, продовгуватий ніс, тонкі й темні, як сама ніч, губи.

— Це не він! — вигукнула Гапка.

У відповідь жінка так моторошно розреготалася, що в Гапки мурашки по спині забігали.

— Це та сама відьма, — прохрипів Мефодій.

— Відьма? Я? — знову розреготалася жінка. — А колись же була коханою, єдиною!.. Може, обіймеш мене, Мефодію?.. Стільки літ не бачились… Сто, а мо’ й більше?

— Будь ти проклята! — крикнув Мефодій, а жінка хижо ощирилася, зблиснувши іклами.

— Це така твоя подяка, Мефодію? Я дала тобі вічне життя!

— Ти дала мені вічні муки! — Мефодій зробив кілька кроків уперед. — І я розірву тебе на шматки!

Відьма розсміялася.

— І ти зможеш підняти на жінку руку?

— А ти не жінка! — просичав Мефодій і відразу ж перетворився на упиря.

Він кинувся на відьму. Та різко сахнулася вбік, крутнулась на місці, і Гапка з Андрієм переконалися, що Мефодій мав рацію: це була зовсім не жінка, а потвора, схожа на Мефодія-упиря, тільки стократ огидніша. Паща її була всіяна іклами, які подекуди протикали щоки і губи, шерсть зібгалася і клоччям звисала на обдертих, ребристих боках. Потвора дико заверещала і кинулася на Мефодія. Той вистрибнув у провал даху, а упириха кинулася за ним. І тієї ж миті надворі почувся страшний гуркіт, двері злетіли з петель, і на порозі з’явилася істота, яку воістину могли породити лише незбагненні глибини пекла.

Це був той, на кого вони чекали. Величезний на зріст, демон статурою своєю трохи нагадував чоловіка: могутні, вкриті густою чорною порослю груди, міцні, м’язисті руки та широкі, кремезні плечі, з-за яких виглядали гігантські кажанячі крила… Лише обличчя істоти було далеко не людським: на неприродно видовженій маківці голови маснилося зализане назад чорне волосся, масивна нижня щелепа видавалася вперед і була всіяна дрібними гострими зубами, верхня щелепа була трохи приплюснута і з неї стирчали два ікла, кожне завбільшки з кинджал. Замість носа зяяла чорна діра. Розріз очей був не горизонтальним, а вертикальним, зіниці горіли пекельною злобою.

Якусь хвилю постоявши на порозі, демон заревів і кинувся на Гапку. Андрій спритним рухом відіпхнув жінку вбік, і тієї ж миті в повітрі просвистіла шабля. Але демон виявився на подив спритним, і клинок залишив лише незначний слід на його могутніх волосатих грудях. Демон несамовито заревів і, обернувшись вихором, пронісся по землянці, змітаючи все на своєму шляху. Вдарившись об стіну, вихор ущух і зробився чоловіком, як дві краплі схожим на того, якого змальовував Мефодій, — високим, вродливим, із зализаним назад і зібраним у хвіст чорним волоссям, у чорному плащі, у шкіряних штанях і чорних до колін чоботях. З лівого боку висіла довга шпага.

— Я чув про цей клинок, — загробним голосом заговорив він, — але не думав, що він справді існує…

Знадвору, крізь зяючий у даху провал, долинало моторошне виття, гарчання і лопотання крил.

— Ну зовсім як діти! — сказав демон.

Андрій чекав, виставивши шаблю перед собою.

— Годі патякати! — крикнув він. — Або нападай, або захищайся.

І Андрій ступив крок уперед.

— Ш-ш-ш! Тихше, тихше, чоловіче! — Демон підняв пазуристу руку, ніби просив слова. — Давай домовимося. Твоя шабля, звичайно, може тяжко ранити мене, і мені це ні до чого… Але в тебе проти мене шансів ще менше. Я меткіший, спритніший і сильніший. Віддай мені цю відьму і йди з миром. Хочеш, забирай собі цього упиря-недоробка, але відьму віддай мені… То як, домовилися?