Чтение онлайн

Андрій перехрестив шаблею повітря.

— А що б ти здох, тварюко! До неї ти підступишся тільки через мій труп!

Демон злобливо посміхнувся.

— Як скажеш, ти не залишаєш мені вибору… — І він дістав з піхов шпагу, лиховісно блиснувши її лезом.

Андрій не ворухнувся.

— У тебе хороший клинок, чоловіче, але й мій не гірший, — демон знову підступно посміхнувся, зблиснувши іклами. — Рани від цієї шпаги такі ж небезпечні, як і від моїх іклів, так що нарікай потім сам на себе.

— Гапко! — крикнув Андрій. — Тримайся в мене за спиною!

Демон напав першим. Шабля і шпага схрестилися, і обидва бійці закружляли по землянці у зловісному танку.

— Віддай мені відьму, поки не пізно, — засичав демон, нападаючи на козака.

— А кіл тобі під хвіст, покидьку! — відповів йому Андрій, відбиваючи його майстерні удари.

Демон, як і попереджав його Мефодій, справді був дужий, спритний, бився запекло, і Андрій розумів, що шанси його досить мізерні, та все-таки… Демон рік не був на землі, тож сильно ослаб, до того ж він уже був поранений. Рана, завдана демону, сильно кровоточила, і він починав потихеньку здавати, але й в Андрія сили танули, як сніг. Швидкість бою була неймовірною, і на якусь мить бійці навіть відскочили один від одного.

Андрій, віддихуючись, хрипло сказав:

— Скоро світанок… і доведеться тобі… поганцю… забратися під три чорти… у своє пекло!..

— Правда твоя… чоловіче… — важко дихаючи, прошипів демон, — але я можу почекати… ще рік…

Андрій розсміявся:

— І повернешся через рік таким немічним, що Гапка з тобою і без мене впорається! Як твої груди? Не сверблять від моєї шабельки?

Демон люто заревів і кинувся на Андрія, але той викрутився і пройшовся клинком по спині демона. Чи то по інерції, чи від несамовитого болю, демон вмить ока розвернувся, шаленим махом вибив шаблю з рук козака й завдав йому блискавичного удару рукояттю в щелепу Андрій мов пір’їна відлетів до дверей, вдарився об одвірок і болісно скрикнув: праве плече його наскрізь простромив уламок одвірка. Козак щосили смикнувся вперед, але уламок міцно тримав його.

— Ну от і все, тепер тобі кінець! — Демон вишкірився, мов скажена собака. — Сконаєш іще до схід сонця!

Він кинувся на козака, але в цей момент з провалу даху стрибнула чорна постать і встала між демоном і козаком. Клинок шпаги, спрямований демоном прямо в серце Андрія, наскрізь простромив Мефодія і лише злегка вколов козака. Сторопівши, демон на мить застиг, і саме ця мить стала для нього фатальною: з відчайдушним криком «Сконай сам!!!» Гапка з неймовірною силою всадила Андрієву шаблю демону між лопаток, проткнувши його наскрізь…

Від страшного й несамовитого ревіння здригнувся, здавалося, світ. В мить ока розвіялася полуда людської подоби демона, і він знову зробився монстром. Ще через мить його всього обхопив вогонь — пекельний і вічний вогонь покути — і він, палаючи й конаючи, розчинився в повітрі…

Перед Гапкою постав голий Мефодій — весь у рваних ранах і зі шпагою в грудях.

— Я вбив упириху… Я… наштрикнув її на частокіл…

Мефодій безсило опустився на коліна. Шпага раптом засичала і вмить ока випарувалася. Андрій зробив ще одну спробу звільнитися, дико рвонувся і, скрикнувши, впав поруч з Мефодієм.

Гапка опустила шаблю.

— Допоможи йому, — тихо сказав Мефодій і відповз трохи вбік.

Андрій лежав без тями. Гапка опустилася на коліна і розірвала його закривавлену сорочку: рана була страшною, але, з усього видно, виліковною. Жінка приклала долоню до рани і заходилася щось нашіптувати. Кров струменіти перестала. Гапка дістала зі своєї торби якесь зілля і смужку чистого полотна. Швидко змішавши трави, вона приклала їх до рани і перев'язала плече.

— Андрію, — вона злегка поторсала козака. — Андрію!

Козак відкрив очі, відразу підвівся, спершись ліктем на здорову руку, і пошукав поглядом Мефодія. Той лежав на підлозі долілиць.

— Він живий? — ледь чутно мовив Андрій.

Упир лежав нерухомо.

— Не знаю… він… здається… не дихає… — Гапці на якусь мить заціпило, а потім вона тоненько заскиглила: — Він усіх нас врятував…

— Не кигич, живий я, — зненацька простогнав упир, і Гапка кинулась до нього.

Андрій допоміг їй перевернути упиря на спину. Все його тіло було вкрите кривавими ранами, на грудях були вирвані цілі шматки плоті, місцями біліли ребра.

— Андрію, прикрий мене… — прошептав упир.

Андрій зірвав з себе залишки сорочки і прикрив ними нагого упиря.

— Чому ти… ще тут… Мефодію? — запинаючись, вимовила Гапка — сльози все дужче й дужче душили її.

— Не знаю… До світанку ще довго?

— Уже світає, — невтішно відповів Андрій.

— Винеси мене надвір і прив’яжи до стовпа, — тихо попросив упир.

— Та ти що, Мефодію?! Чи ти при своєму розумі?! — з жахом скрикнула Гапка.

— Андрію, мене покусали… — Упир благально глянув на козака. — Проткнули клятою шпагою… Демона вже немає, а я все ще тут… Я не хочу бути «доробленим», розумієш?

Андрій стиснув його руку.

— Давай, — видихнув упир.

Андрій з Гапкою витягли напівживого Мефодія надвір. На сході сіріло небо, і Андрій на мить засумнівався.

— Роби, — голос упиря був тихим, але рішучим.

Мефодія прив’язали до стовпа.

— Якщо я згорю, — попросив він Гапку, — прочитай над прахом моїм молитву… Багато добра ти людям зробила… Бог почує тебе…

Гапка ледь стримувалася, щоб не розридатися з надмірної розпуки.

— Прости нас, Мефодію, — прошептала вона.

— І ви мене простіть… — сказав упир і закрив очі. — Тепер ідіть… Залиште мене одного…

Гапка й Андрій повернулися в землянку. Ноги в Андрія раптом підкосилися, і Гапці довелося підхопити його, щоб не впав. Так, обійнявшись, вони й опустилися попри стіні на підлогу. Гапка припала до Андрієвих грудей і заплакала.

Надворі невблаганно світало. Коли перші сонячні промені торкнулися вікна зимівника, нелюдський крик сколихнув ранкову тишу. Гапка й Андрій вибігли. Коло стовпа сидів прив’язаний Мефодій. Він був нагий. На тілі його не було жодної рани. В очах його стояли сльози.

— Мефодію! Живий! — радісно скрикнула Гапка, кинулася до нього і розв’язала мотузки.

— Ні, — похмуро відповів Мефодій, — мертвий… Відвернися, Гапко.

Мефодій встав і попрямував до землянки. Андрій стояв на порозі й очам своїм не вірив — живий!

— У мене там одежа, запасна, — сказав Мефодій, наблизившись до землянки.

— Так, — кивнув Андрій і дав йому дорогу.

Татарський загін був розбитий вщент…

Хутір відбудували швидко — Дорош зі своєю ватагою допоміг. Та й скільки там тої будови було — три хати й млин…