Чтение онлайн

— Знімай чоботи, — сказав він упиреві, — он, яка роса — вмить намокнуть.

Упир мовчки зняв чоботи і пішов за Андрієм. Коло самої води козак зупинився. Ріка була всуціль покрита туманом, в очеретах голосно хлюпалася риба.

— Точно не бажаєш скупатися? Легше стане, — перепитав Андрій упиря, роздягаючись.

— Точно не бажаю. Давай купайся, а я почекаю.

Залишившись наодинці, упир перестав бурмотіти, вище закатав свої шаровари й обережно ступив у туман. Коло берега води було по коліна. Походивши трохи, він розвернувся і вже було зібрався йти до берега, як раптом хтось міцно вхопив його за ногу.

— Ой-ой-ой! Утопленик! — заволав упир і, як ошпарений, кинувся до берега.

За мить з туману показалася задоволена Андрієва фізіономія.

— Дурню! — крикнув упир. — Ну тебе з твоїми жартами! Та якби серце моє билося, то вмить би перестало!

— Гарна водичка! — сказав Андрій, виходячи на берег підстрибом то на лівій, то на правій нозі. — Злякався, бідолашний? Бачу, упир із тебе нікудишній…

Упир відвернувся й ображено засопів. Козак швидко одягнувся, підійшов до нього і поплескав по плечу.

— Та годі вже тобі, жартів не розумієш, чи що.

— Це не жарти, це знущання, — буркнув упир.

— Гараз, ходімо підкріпимось — і до справи.

Козак швидко розпалив багаття і розігрів залишки вчорашньої каші. Їли надворі, сидячи на двох пнях. Упир їв кашу, як своє тіло.

— У-у-ух, як мені зле… Давно так не пив…

— Я, чесно кажучи, теж…

— О-о-ох, — простонав упир і відклав миску вбік. — Не можу більше… Ще трохи, і мене знудить… Я краще закурю і розкажу, з чим прийшов.

— Але ходімо в хату, — сказав Андрій і теж відклав миску з недоїденою кашею.

Упир дістав кисет з люлькою, закурив і пішов слідом за Андрієм у хату.

— Добрий, бачу, в тебе тютюн, Мефодію, — сказав Андрій, сів на лавку і почав розкурювати свою люльку.

— Цим тютюном зі мною один яничар розплатився. Поранений був, лікував я його. Пригощайся.

— Та ні, спасибі, дуже кріпкий він. А ти, значить, і бусурманів лікуєш?

— А яка різниця? — Мефодій стенув плечима.

— І то правда, — погодився Андрій. — Так з чим, кажеш, тебе Гапка послала?

Упир опустив голову, трохи помовчав і почав:

— Біда з Гапкою. Через місяць строк їй підходить: або згине, або, що гірше, — тієї Гапки, що ми знаєм, уже не буде.

— Про що це ти? — Андрій насупив густі брови.

Упир підвів голову і пильно подивився козакові в очі.

— Через місяць і шість днів виповниться рівно рік, як накликав я на Гапчину голову біду.

— Ти? — Андрій навіть не доніс люльку до рота. — Як?

— Давно це було. Багатьох уже й могили травою поросли. Був я в ті далекі часи чумаком… Так-так, не дивуйся, старий я вже, як світ, а ти зі мною жарти дурні жартуєш… Було мені на ту пору тридцять з гаком, а жінкою та родиною все ніяк не виходило обзавестися. Чумакував, вільним був. У Крим їздив по сіль, у Перекопі часто бував, ну і зустрів там татарку-чорнявку. Зав’язалася у нас з нею любов. Справа молода, сам розумієш… Побув я в Перекопі з місяць і повернувся додому, а мені батько мій старий вже й наречену підшукав. Приглядівся я — нічого дівка, хороша. Ну, ми весілля й відгуляли. Через рік я з чумаками знову по сіль поїхав, а в Перекопі мене татарка зустрічає. Чекала, каже. Ну, я їй усе по-правді й розказав: що одружився, що жінка от-от народить, і що, мовляв, час стосунки наші припинити. Отут-то біда й почалася, — упир перевів подих. — Як скажена, кинулася вона на мене. «Коли не моїм, — каже, — так нічиїм не будеш!» Я її і так і сяк заспокоїти намагався, а вона — ну ніяк. «Нічиїм не будеш!» — кричить. З горем навпіл я від неї відкараскався, того ж вечора ми наладували вози сіллю і відправилися додому.

Недалеко ми відійшли від Перекопа… Вночі на нас напали… Перебили всіх… Я одержав кулю просто в серце… Хай так би вже воно й було… Лежав би я собі в землиці… Так ні ж! Татарка, щоб мені помститися, демона в поміч призвала, щоб зробив її відьмою. А за послугу демон душу зажадав, так та й погодилась… І стала упирихою. А як нагнала наші вози, дивиться, мертві усі лежать, і я серед них. Стала вона тоді над тілом моїм заклинання страшні промовляти, щоб до життя мене вернути і послати упирем, як прокляття, на весь мій рід… — Голос упиря надломився, і він змовк. Згодом продовжив: — Передати тобі не можу, що я відчув, коли відкрив очі! Це був такий жах! Перше, що я побачив, — її посиніле лице, перше, що почув, — її зловісний сміх. Вона скажено сміялася і скакала кругом мене, піна бризкала з її ікластої пащеки мені в обличчя… Але в чомусь вона таки прорахувалася. Додому я, звісно, не повернувся, і для всіх умер. Потім довго поневірявся і мучився, а згодом виявив у собі несподіваний дар — лікувати людей. Гапка каже, що це я прийняв разом зі своєю новою природою. Оселився в лісі, у хижці на кшталт твоєї, люди стали до мене приходити. Звичайно, вони не знали, хто я насправді… А потім, набагато пізніше, я зустрів Гапку. Розказав їй цю історію, і вона згодилася мені допомогти.

— У чому допомогти? — перебив упиря Андрій.

— Допомогти піти з цього світу, — відповів упир.

— І чого ж ти все ще тут? Адже, щоб піти звідси, великого розуму не треба. Пустив би собі срібну кулю в чоло, або…

— Осиковий кіл, — продовжив Мефодій. — Авжеж, на перший погляд усе просто. Тільки от проблема одна є: невідомо, куди душа моя потрапить, розумієш?

— Чесно кажучи, не дуже.

— Цілком імовірно, що вона потрапить прямо в пекло, але може бути й гірше — до тієї відьми, що мене таким зробила. Тоді я повернуся знову, але вже зовсім іншим, справжнім упирем.

— Тепер ясно, — задумливо сказав Андрій. — І що ж придумала Гапка?

Упир мовчки опустив голову.

— Ну, не тягни, кажи…

— Я намагався відмовити її, переконати, що є інший спосіб, більш безпечний… Але вона наполягала на своєму. — Упир витер долонею спітніле чоло.

— Ну?..

— Вичитала вона десь, що демон, який татарку відьмівською силою наділив, являється своїм жертвам в образі смертного. Якщо встромити йому в серце срібний клинок, то він сконає, а разом з його смертю позбавляться сили й ті, кого він нею наділив, і тоді…

— Ти вільний, — продовжив Андрій. — І ви, звичайно, цього не зробили?

Мефодій важко зітхнув і знову провів рукою по спітнілому чолі.

— Ото ж то й воно, що зробили.

— Ви викликали демона?!! — Андрій увесь пополотнів. — Що з Гапкою?

— Поки що все добре, якщо можна так сказати.

— Демон з’явився?

— З’явився… Це я в усьому винен, я навчив її заклинань…

— Розказуй.

Упир устав і пройшовся по хаті.

— У ніч на Купала намалювала вона на підлозі знак упиря і проказала заклинання. Відразу ж у двері постукали. Гапка відчинила двері й відскочила назад. До хати ввійшов високий чоловік, одягнений не по-нашому: чорний балахон з каптуром, чорні штани, високі чоботи зі шпорами, волосся теж чорне, гладко зализане назад і зібране в хвіст, обличчя бліде аж синє. «Ну здрастуй, Гапко», — прошипів він, як змія, і тут же помітив мене. Хвилю помовчав і розреготався. «А я ж то, — каже, — думаю: навіщо це я білій відьмі здався, а тут ось у чім справа!» — він махнув пазуристою рукою в мій бік, а потім скочив до Гапки, схопив її за шию і підняв у повітря однією рукою. «Тобою я займуся пізніше, — прошипів мені, — а от з Гапкою твоєю все одно каші не звариш, то хоч повечеряю нею!» І вже було розкрив свою зубату пащу, як Гапка з останніх сил дістала з-за пояса срібний клинок, що ми спеціально в коваля замовили, і встромила його прямо в серце нечистому.

Андрій дивився на упиря широко розкритими очима.

— І що?

— А те, що здох демон, розсипався порохом, а порох відразу вітром підхопило і винесло з хати через димар.

— Ну, а що ж вас тепер непокоїть? Хоча… Якщо ти тут, значить, це ще не кінець.

Упир ствердно кивнув головою.

— Найбільше мене стривожило те, що розсміявся він, падлюка, коли клинок у серце одержав. Гапка переконувала мене, що, мовляв, демон розсміявся конаючи і що пішов він безповоротно, але не вірилося мені. Занадто вже все було просто. Я вирішив у всьому цьому розібратися якнайшвидше. І через три дні я вже був у Трансільванії…

— Де?

— У Трансільванії, кажу.

— Виходить, ти можеш літати вертунцем, — не спитав, а радше зауважив Андрій.

— Можу. Там я прожив місяць в одного графа. Мерзенний тип, запеклий вампір. Нашим упирям до нього далеко.

Андрій заклацав пальцями.

— А, знаю… Як же його?.. Ну, чув я дещо про нього… І що ж ти в нього висидів?

— У графа того є книга, точніше, відразу скажу, була, бо я її поцупив… Це «Книга Мертвих». Він мені її довго не хотів показувати…

— Слухай, а як же ти приховував від нього, що крові не п’єш? — перебив Андрій.