Чтение онлайн

— Ой, не питай, — Мефодій криво усміхнувся. — Він мене попервах запрошував на полювання, але я відхрещувався, як міг, мовляв, споживання їжі — справа дуже особиста, і полювати я звик сам. І поки він носився околами, я попивав у корчмі пиво і загравав до місцевих дівок. Але ж ти сам розумієш, що так довго тривати не могло. Якось я хильнув зайвого, забувся і став проти світла. Уявляєш? Бачив би ти, як вони сполошилися! Одразу ж за кілки похапалися, я ледве ноги виніс. Правда, пощастило мені тоді: граф тієї ж ночі показав мені книгу. А під ранок я заліз у схованку, поцупив книгу — і шукай вітра в полі…

— І що ж ти в книзі вичитав?

— Небагацько, але досить, щоб зрозуміти, що коли нічого не зробимо, то кінець і мені, і Гапці. Срібним клинком ми позбавили демона тілесної оболонки рівно на рік.

— А що ж через рік?

— А через рік демон повернеться, голодний і злий, і потрібна йому буде саме Гапка.

Андрій задумливо кивнув.

— Ясно… Я піду з тобою… Зроблю все, що зможу і, як треба буде, то й головою покладу, але… Невже немає нічого, що може його зупинити?

Упир пильно глянув Андрієві в очі.

— Не перебивай, я ще не закінчив. Коли я гортав книгу, Гапка стояла у мене за спиною і раптом скрикнула. Я обернувся і запитав, у чому річ. Вона вказала мені на один рядок: «Я ці знаки знаю, — сказала вона, — я можу намалювати їх навіть із заплющеними очима. Те ж саме написано на шаблі одного мого знайомого козака».

Андрій підскочив, як змією вжалений, і схопив упиря за плечі.

— Ти знаєш, що там було написано?

— Заспокійся, козаче, заспокійся. Коли я ввійшов у хату, на столі в тебе лежав клапоть паперу, а на ньому були такі ж знаки.

— Це був додаток до листа, — схвильовано і ніби виправдовуючись, сказав Андрій. — До листа у Ватикан, одному знайомому ченцеві, він обіцяв розшифрувати…

— Не зміг би. Це мова мертвих, — перебив Мефодій козака.

— Це заклинання.

— Ні.

— А що ж?

— Радше інформація. Якщо все це скоротити, то можна перекласти так: «Смерть вічних».

Андрій опустився на лавку.

— І все? — здавалося, він був розчарований.

— Ні, не все. Можна глянути на твою шаблю?

Ще покупавшись, Андрій почепив шаблю на пояс, тож тепер вона була при ньому. Він вийняв шаблю з піхов і поклав на стіл. Упир якийсь час дивився на неї, а потім злегка торкнувся клинка пальцем, і тієї ж миті, мов ошпарений, відсмикнув руку й показав палець Андрієві.

— Я так і знав…

На пальці була червона цятка — знак опіку.

— Виходить, це, все-таки, заклинання? — запитав Андрій.

— Ні, — відповів упир, — Гапка сказала, що справа у вогні, на якому шаблю викували.

— І чим же цей вогонь особливий?

— Вогонь принесений з Єрусалима, — пояснив упир. — З церкви Гробу Господнього.

— Я це знаю.

— А чи знаєш ти, що коли, приміром, ранити мене звичайним списом, шаблею або кулею, то страждати від такої рани я буду рівно один день, а наступної ночі від неї і сліду не лишиться?

— Знаю. Так само в перевертнів, вампірів і відьом.

— А от якщо мене ранити твоєю шаблею, то рана ця не заживе ніколи.

— Це ти вичитав у «Книзі Мертвих»?

— Так. Більше того, твоя шабля може поранити і навіть убити не тільки тіло, а й найчорнішу душу. Тепер зрозумів, як можна допомогти Гапці?

— Тепер зрозумів! — Очі Андрія засвітилися невимовною радістю — здавалося, він от-от схопиться з лавки і затанцює.

Мефодій встав і відійшов до вікна.

— Не зрозумію, з чого ти так радієш…

— Як це з чого? — Андрій засунув шаблю до піхов. — Посічу я того демона на мілку капусту, і справі край!

Упир гірко всміхнувся і похитав головою.

— Не кажи «гоп!», поки не перескочеш, Андрію… Демон той дужий, як сам сатана, чи впораєшся?

Андрій стенув плечима.

— А куди діватися? Як кажуть, двом смертям не бути, однієї не минути…

— А я-от — яскравий приклад протилежного, — іронічно зауважив упир.

— Гаразд, Мефодію, не будемо гадати наперед, — сказав козак і встав. — Давай в дорогу збиратися…

Раптом упир різко підняв руку, і Андрій змовк.

— Тихо! Хлюпається хтось… І точно не рибина.

Козак і упир притихли. В очеретах хтось лунко хлюпався і фиркав. Потім хлюпання враз припинилося, а через мить знадвору долинуло чвакання мокрих чобіт.

— Ох-ох-ох, житіє моє тяжке… Ти вдома, Сивий?

— Розслабся, свої, — полегшено зітхнув Андрій.

Упир здивовано звів брови. Надворі хтось виливав воду з чобіт.

— Сивий? Так ти вдома?

Упир схопив Андрія за руку.

— Не відкривай, — прошепотів він, — це не людина, нутром чую.

Андрій поплескав упиря по плечу.

— Розслабся, кажуть тобі — свої, значить свої, — і крикнув голосно: — заходь, Никодиме! А ти, — сказав упиреві, — сядь.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився невисокий, кремезний і кривоногий чоловік — з довгою, аж до пояса, бородою, у грубій полотняній сорочці й полотняних штанях. У руках він тримав чоботи. Довге, скуйовджене волосся і борода, втім, як і весь чоловік, були мокрими, і визначити їх колір було важко. У прибулого були великі карі очі, густі, кошлаті брови, ніс картоплиною, а губи, як вареники, — великі й бліді. Під очима темніли синці.

— У тебе гість? — ще з порога спитав чоловік низьким, хриплуватим голосом, забачивши упиря. — Я не завадив?

Андрій зробив жест рукою.

— Ні, заходь, заходь.

Гість лише переступив поріг, як одразу став принюхуватися, водячи носом у повітрі, як хорт.

— А що це в тебе, Сивий, так горілочкою пахне?

Погляд його впав на перекинутий на підлозі кухоль і тут-таки перескочив на бутель, що стояв під столом.

— Чуєш, Сивий, житіє моє тяжке… Це що, горілка? — спитав він, вказавши на бутель смішним, схожим на лопату пальцем.

Андрій кивнув.

— Ох, козаче, похмелитися б, а то житіє моє…

— Слухай, Никодиме, — обірвав його Андрій, — кінчай ти оце гниле діло, тобі до знахаря треба, щоб із запою вивів. А на бутель не косися, на тебе й так дивитися гидко. До речі, можу порадити доброго знахаря, ось він! — Андрій вказав на упиря.

— Годі тобі, Сивий, не знущайся, — обурено сказав чоловік. — Знахаря! Не треба він мені, коли захочу, сам кину. — Він почухав бороду і додав: — Я, щоб ти знав, уже другий день, як одну лише воду п’ю.