Чтение онлайн

– Семен, що ти тут робиш?
– повторила жінка низьким грудним голосом, і тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.

– Нам треба, Марі, доказ, - сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора.
– Я послав Костю за ним.

– Костя блює в кульок.

– Аби не на підлогу, - буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.

– Це не тут. Ідіть за мною.

І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, який стояв біля малинового, овального, з випуклим сідлом крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.

– Що, смердить?
– запитав лейтенант.

– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.

Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, і дивився у чорне небо зі збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.

– Що це? Що це? Що це?
– повторював він.

– Витягни і покажи йому, - сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.

– Сам витягай, - Костя демонстративно помахав пальцями перед його прогнутим носом.
– У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.

– Чорт. Витягни і покажи, - натиснув лейтенант.

Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.

– Що це?
– вже спокійно перепитав майор.

– Не що, а хто, - прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.

– Це нагадує мені руку мого сина, - сказав майор.

– Добре, - лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до куль-ка.
– Лишилося дізнатися, де у нас решта.

– Це вам треба дізнаватися, а не мені, - майор пошукав, де б сісти, але йому нічого не запропонували.

– Вам байдужа доля вашого сина, - заговорив капітан.

– А ви що, мораліст?
– майор упнувся ногами у підлогу, наче готу-вався ударити.

– Коли ви востаннє його бачили?

– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.

– Він був тут. Це помешкання вам знайоме?
– лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.

– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.

– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, - лейтенант взяв папери і полистав.
– Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.

– Не моє діло, чим займається син.

– А може, займався? Хто знає, - позіхнув напарник.

– Дивно якось у вас все виходить, майоре, - потягнув лейтенант, але тут на обличчя йому лягла тінь, усупереч натренованій волі і всякому такому.

Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність зникла; майор прислухався з виглядом знавця. Несподівано скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, з щурячим писком, влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це одна з причин, що ніхто не міг їх розрізнити. Птахи кричали злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворушитися. Нарешті один, найнахабніший зі зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?

Відтоді, коли він вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка: що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора. Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього з закапелків минулого. Хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Його водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:

– Щось трапилося?

– Вони найшли руку Руслана.

– Оце тобі. А де сам Руслан?

– Маю надію, що живий, - сказав майор з виглядом людини, яка думає про що завгодно, але не про синову руку.

– Куди їдемо?

– До Магріба.

– В пітушатню?

– Саме туди.

Майор добре знав про походеньки сина. Тому нічому не дивувався, не мав жодних сумнівів, що якась капость могла трапитися з Русланом. А ось з ним цього ніколи трапитися не могло. Він одного не розумів: якого біса його занесло до цього голубого кубла, до цього терміта, з яйцевидною головою, на чудернацьке прізвисько Магріб. Магріб покрутив маленькою голівкою, залупав швидко очима і сховався за прилавок. Водій спробував спіймати товстуна за коміра, але той сховався швидко і побіг на чотирьох уздовж стійки, тримаючи в зубах газету.

– Що це з ним?
– здивувався майор і поважно пішов крихітною кав’ярнею, освітленою неправдоподібно синім кольором.

Нарешті Магріб зупинився і сів, важко отираючи піт. Не кажучи жодного слова, товстун тицьнув майору журнал, мокрий від слини.

– І що це?
– запитав майор.

Водій ще не полишав надії витягнути Магріба за комір.

– Що це?
– вже роздратовано повторив майор.

Тоді Магріб ухопив журнал назад, полистав і прочитав. А читав він десь таке, що один чоловік захопив у заручники двох охоронців, гвалтував і катував тиждень, а потім викинув з балкона. Подробиць ніяких, але всі подробиці були в очах Магріба.

– Ну, і це все?
– майор пошукав очима, де сісти.

Водій чекав наказу, пересвідчившись, що ніколи він не вгадає, що у майора на думці. Магріб рвав журнал, а майор стояв і відчував, як у немічному тілі, на порозі старості, токами тече життя. Він сказав:

– Пішли звідси.

Потім знову була дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. В феєрверках вогнів - білих та синіх, - під нудне вжикання музики він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Коли завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбуліч-на розгубленість, швидше, нагадували передсмертну агонію. Саме так. Вона сиділа на розхитаному віденському стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше, нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім знову з’являвся. Подовгу висів разом з її парфумами. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і в очах кожного була одна й та ж думка: старість поволі все ставить на свої місця. І водій сказав, відкриваючи дверцята авто:

– І як воно виходить? Ти живеш, а потім починаєш мріяти про смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Все воно вчасно приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.

– Да-м... На це довго чекати, а коли звикаєш до життя - бац! І все.

І тут майор побачив того дженджикуватого лейтенанта. Він, той схожий на блазня лейтенант, заважав. Той тримався за ручку дверцят і усміхався.

– Підкинете, майоре?

– Я можу тебе підкинути, - сказав водій.
– Підкинути і не впіймати.