Чтение онлайн

– Розумний.

– Еге ж.

Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом. Але на лейтенанта це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало: солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.

– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, - лейтенант помахав папірцем.
– Тільки-но підписаний.

– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?

– Для Магріба - точно, - лейтенант сховав папірця, додав: - Давайте поговоримо і... домовимося... Про щось більше... чи менше, У всякому разі, я не хочу лаятися.

Майор дістав сигару, відчинив дверцята і запросив лейтенанта сідати.

– А що з тим пєдіком?

– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови ніякого відношення, - сказав лейтенант.

– А що, демократи не люблять голубих?
– хихикнув водій.

– Поїхали, - сказав майор.

– Це інша справа, - згодився добродушно водій.

Лейтенант пригнув голову так, начебто щось побачив на тому кінці вулиці, але майор здогадався, що його здивувала переміна погоди; саме це якраз об’єднало їхні думки.

– Погода, - сказав лейтенант.
– Клята погода. Змінюється ледь не кожної хвилини.

– Як і події.

Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Лейтенант витягнув фотографії і попросив водія включити світло. Майор взяв і швидко переглянув.

– Вам це про щось говорить?

Майор знову переглянув, так, начебто хотів більше впевнити у своїй правоті лейтенанта, а не тому, що їх не розгледів.

– Ні. Це Лада. Моя дружина. А цю я не знаю, - сказав він.

– Годиться. Але у мене є інформація, що це не ваша дружина, - лейтенант пошукав сигарети, але, напевне, згадав, що покинув курити.
– Вірніше, не ваша дружина похована.

– Дивно, - майор був спокійний.
– В такому разі ви можете обшукати моє помешкання. Але прохання: зробіть це сам. Не...

– Добре... Я вам довіряю... А зараз висадіть мене ось там, - і він вказав на самотній ліхтар. Ніхто не здивувався, але дорога знову їх привела майже впритул до кав’ярні для голубих. Тільки водій сказав:

– А це тут така завжди чудасія. Їдеш в інший бік, а потрапляєш знову сюди.

Лейтенанту напівпорожня зала нагадувала післяноворічну гулянку. Ртутними плямами бігало світло. Не вистачало серпантину, перекинутих пляшок, блювотини, презервативів і ще чогось. Лейтенант не відривав бокового погляду від вікна. Дійсно, стояв туман. Нічого, - подумав, - людина завжди хоче до чогось дотягнутися і долучитися. Потім він перевів погляд і зустрів десятки нерухомих пар очей. Очі дивилися на нього, і в них стояв тупий страх. Такий жах буває, коли людина напевне знає, що відступати нікуди: позаду бетонна стіна, попереду безодня. І ніякого виходу. Лейтенант обігнув стійку, але погляди лишилися нерухомими. Магріб сидів навшпиньках. Тіло підвисало, ледь торкаючись пальцями підлоги. В руках журнал. Шию перетягувала гітарна струна, одним кінцем зачеплена за дверцята шафи, що позаду.

– Ти думаєш, що так можна повіситися?
– запитав він у напарника, присідаючи біля Магріба, і зі сторони видавалося, що він дивиться йому в очі або таке, наче вони, в біса, перемовляються.

– Якщо він важить не як гіпопотам, то можна.

– І що наш жопастий інтелектуал читав?
– лейтенант вигнув шию і заглянув у журнал. Одна колонка в журналі була обведена синім.

– Угу, він цікавився убивствами, - тільки і сказав він.

– Всі зараз цим цікавляться, - сказав напарник.

– Давай чеши до нього на квартиру. А я до Величка. Діла. І повісь пару філерів на хвоста майору. Не подобається все це мені. Порийся в архівах і в документах, в Інтернеті там, щодо нашого генерала, - і попросив одним звичним рухом сигарету. Потім обіперся ліктем об стійку, поставивши тулуб майже паралельно підлозі, поклавши гостре підборіддя на долоню, а двома пальцями демонстративно зачикав, наче ножичками. Напарник тицьнув сигарету і пішов. Потім він зупинився, всі це запам’ятали, на півдорозі і сказав:

– Туман.

– Ага. Вали звідси.

– Того разу, років з десять, теж був туман. Спочатку вітер, потім туман. А наступним, вже третім, днем затемнення.

– Іди ти...

– Іду. Я просто так.

Затим з незапаленою сигаретою у двох пальцях догори він обійшов ще раз барну стійку.

– Ну, і хто востаннє бачив, шановні, цього чоловіка?

Всі мовчки повернули голови і слідкували, що далі зробить лейтенант. Він стояв, заклавши ногу за ногу, з сигаретою в руці, з задоволеним виглядом, так, наче все життя шукав труп Магріба і нарешті це відбулося; можна трохи поговорити, а потім йти спокійно і пити свою чарку.

– Ми всі його бачили, - сказав за всіх хтось.

Лейтенант пошукав невидимого очима. І дійсно, той, хто говорив гортанним, трохи дитячим голосом, виявився зовсім поруч і був маленького зросту. Карлик у мініатюрному джинсовому костюмі.

– Ага. Від кого чую такі мудрі слова?
– запитав лейтенант і подивив-ся зверху, як і годиться, на карлика.

– Пікабов Сергій Миколайович, - сказав карлик і сміливо тупнув уперед.

– Ага. Тоді скажіть мені, Пікабов Сергій Миколайович, хто під-ходив за останні дві години до загиблого.

– Ніхто, - спокійно відповів карлик.
– Тобто за дві години всі підходили. У Магріба були неприємності. Всі підходили, і кожен втішав, як міг.

Підійшла Марі. Але лейтенант не бачив її, він продовжував шукати щось у повітрі очима, наче там знаходились усі загадки, котрі його цікавили.

– Годину тому, - сказала Марі і пішла.

Але перед цим, повторивши його напарника, вона зупинилася і понюхала повітря.

– Псятиною смердить, - сказала вона і таки цього разу пішла.

Всі, навіть лейтенант, понюхали повітря, і кожен зробив здивований вираз обличчя.

– Ага, Пікаб Семен Павлович...

– Пікабов Сергій Миколайович, - проскрипів карлик.

– Отже, ви не бачили, щоб хтось приходив сторонній?

– Ви маєте на увазі не гей?

– Саме так, - сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.

– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний наче, шкап, я подумав, охоронець, - вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не помічав лейтенанта, слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити об стола чи підлогу.