Чтение онлайн

– Гадаю, що ми ще побачимо не один цирк. Вік живи і вік учись... Це він убив Руслана?

– Задавив. Побачив, що у нього починається гангрена. Вони спочатку відпиляли під наркозом йому руку. Намагалися дізнатися, куди він сховав партію наркоти. Далі злякалися, задавили його ланцюжком. Гадаю, що це злобний пацюк Цапа. Сьогодні вночі будуть брати решту... А ти де був?

– Їздив до підозрюваної у клініку, - сказав лейтенант, наливаючи горілки.

– Ну і...
– напарник підсунув білий пластиковий стаканчик.

– Не доживе до ранку, - лейтенант випив і скривився.
– Яку ти гидоту п’єш...

– Та це я брав для нашого клієнта. Забавний мужик. Він мені навіть розказав, по руці. Цікаві штуки, повинен я сказати, - напарник побовтав горілку у пляшці.

– Де він?

– Ще в камері. Ми випили, поговорили. Хороший мужик. Але в житті йому якось не поталанило. Бідолаха, одне слово, - напарник закурив смердючу "Приму".

– Треба з ним поговорити, - сказав лейтенант.

– Про що?

– Я знову бачив нашого монстра. Інакше його і назвати не можна. Здається мені, що цей знає щось, - лейтенант подивився на телефонну книгу. Банальність буває непередбаченою, - подумав він.

Ніч волога, тягуча, як меляса. І тиша паскудством своїм сідала на дно, дістаючи нутрощів. Коли чолов’ягу привели в кімнату, їм обом стало ніяково. Тиша несподівано матеріально зависла у просмерділих стінах.

– Ну, і що ти нам скажеш?
– почав напарник, ляскаючи помочами.

– Почекай. Як тебе звати?
– зовсім спокійно запитав лейтенант, підсовуючи пляшку і шматок задубілого біляша чолов’язі.

– Рибою.

– Слухай, Риба, розкажи нам, що ти знаєш про Топтуна?

– Це не твого розуму діло, лейтенанте. Він як прийшов, так і піде. Ніхто його не зупинить, доки він не зробить те, що йому треба зробити. Послав не ти і не я його. І служить він не вам.

– Зрозуміло... Хто він: монстр, демон чи ще якась пакость?..

– Коли людина нічого не розуміє, то для неї все як не монстр, то демон? Ти помітив, що у нас божественне називають богохульним і навпаки. Колись і Ісуса Христа називали демоном. Хіба не правда, лейтенанте? Клєвєтали хто по розумінню, а хто по тупості. Ти розумний, повинен здогадатися сам, а решту Бог підкаже. А решта тебе не стосується. Не лізь до нього. Нічим хорошим для тебе це не скінчиться. Я точно знаю.

– То ти хочеш сказати...
– слово зависло на язиці у лейтенанта.

– Боронь Боже! Це один із тих, хто творить Божу волю. Більше нічого я сказати не можу. Хто я такий, щоб проникнути у Божі замиcли? Повір мені, облиш, прийде час - зрозумієш, а ні, і то ліпше. Цей Топтун, як ти його називаєш, і так вам багато чим допоміг, а то невідомо, чим би це закінчилося.

– Хто це він?
– скроні лейтенанта налилися кров’ю і пульсували двома великими п’явками. Він відчув, як кров підганяється у голову.

– Напівангел і напівчоловік. Ви нічого не вдієте. Тільки мороки на голову накличете, - сказав чолов’яга і надпив з горлечка горілки.
– Він витягує на світ демонів, щоб знищити.

– Ти нахаба, - сказав напарник.

– Я відповідаю, що мене запитують, і відповідаю те, що мені дозволено.

– Водку постав, - не вгавав напарник. І раптом добродушно за-сміявся.

– Чомусь я тобі вірю, - тихо сказав лейтенант.
– Мені страшно, моторошно, соромно і ще не знати як, але я тобі вірю.

– Атож, - сказав Риба.
– Перепитай ще карлика. Він все збрехав. Більше я нічого говорити не буду. Відвезіть мене у нову домівку.

– Давай. Відвези його додому. Адреса у чергового, а я побалакаю з цим уродом Цапою, - лейтенант враз обм’як, наче вирішив якусь важку справу.
– Слухай, може, це він усе зробив? Га?

– Це все зробили люди. Що у нас за дурна манера перекидати на плечі когось те, що ми самі зробили? А дівчину не лишай...
– сказав Риба і вийшов.

Цапа шпарко заскочив на стільця, звісивши свої куці з непомірними стопами ноги. Обличчя як у дорослого, з чорними круглими очима і гачкуватим носом. Такими, напевне, бувають середньовічні демони на малюнках, - подумав лейтенант. Він втомлено пошукав по кишенях, але не знайшов ані чупа-чупса, ані сигарет. Пошукав на столі, але нічого не знайшов. Цапа здогадався і простягнув пачку "Кемела". Лейтенант проігнорував його пропозицію. Цапа зробив незадоволене обличчя. Закурив і відвернувся від лейтенанта. Одне вухо у нього було ліловим.

– Ну, Цапа, розповідай, що було насправді, не треба втирати. Якщо не розкажеш все, то запроторю на довічне. При моєму нинішньому положенні - я можу, - лейтенант відібрав у нього пачку, витягнув сигарету і закурив.
– Реквізується. Ну, Цапа, я слухаю. За що ж ти ухайдохав синаша майора, колишнього міністра?

– Начальник, для чого мені ще щось на себе брати, коли я взяв предостатньо?

– А для того, що я тебе не по вухах буду різати лінійкою, Цапа. А просто я тобі нагадаю, що у тебе вісімнадцятилітній син. Дружина, яку ти дуже любив і за котрою тюрма давно плаче. А сину у мене знайдеться що накинути. Зрозумів, блядський гном, - прошипів лейтенант, витягуючи сигарету і закурюючи перед самим обличчям Цапи.

Цапа закрутився на стільці. Попросив сигарету, але лейтенант продовжував чекати, і він махнув рукою. Мовляв, різниці немає ніякої.

– Ну, тоді слухай... Розвішаю тобі на вуха. Але я не втираю. Не думай...

Але Цапа і не думав говорити. Його очі переливалися двома вуглинками з хитрою і злобною іскоркою. Лейтенант витягнув пістолет і бабахнув у нього під вухом. Цапа з вереском звалився, задригав ногами. Лейтенант підвівся, розвернув голову і гагакнув над другим.

– Побійся Бога, начальник!

– Я не на сповіді, а ти не піп, - лейтенант закурив сигарету. Зайшов напарник, допив горілку, високо закинувши голову.

– Ну, і що ти про це думаєш?
– спитав він.

– Про що саме?
– лейтенант ухопив за шкірку Цапу.

– Про Рибу.

– Я йому вірю. Принаймні зараз. І що ця сволота тебе надула, теж правда. Але це я тобі без Риби скажу. У нас є лопата?

– Ні. Але можна купити, - відповів напарник.
– Ти хочеш його убити.

– Ні. Сам здохне. Я його закопаю. Живим, - лейтенант, не дивля-чись, заламав руки карлику і начепив кайданки.

– Ти шо, бля, удумав, ішак пітний. Ти шо удумав!
– з карликом трапилася істерика, він верещав, дригав ногами, плювався, кусався.

– А мені Риба з голови не йде. Він мені сказав, що я проживу довго і стану багатим, - сказав напарник, натягуючи мішок на голову Цапі.

– Варто задуматися. Нас останнім часом так і тягне у всі тяжкі, - лейтенант садонув карлика під зад ногою.

– Колись це стане легендою, - замріяно сказав напарник.

І тут з тонким ріжучим болем лейтенант подумав про Іву. І йому знову захотілося плакати.