Чтение онлайн

Марі приснула зі сміху. Сонце якраз посипало круглими кульками мініатюрних помаранчів. Вона таки дійсно гарна, вкотре за день спало на думку лейтенанту. Іва, Іва, ти розбиваєш мені серце. Бля, що за думки, чому таке лізе в голову? Собача інтуїція пропекла нутрощі.

– Вставай, - сказав напарник до чоловіка, але той вже збирав свій нехитрий скарб у целулоїдну торбу.

Потім лейтенант і Марі сиділи у "Мазді", періщив дощ. Спочатку дощ цідив, а потім полився.

– Дощ, як влітку, - сказала Марі.

– Ага, - лейтенант пошукав сигарети, але не знайшов.

– Ти можеш мені відповісти на запитання, чому тебе кличуть хитросраким чуркою?

– Тому, що я розумний. А так батько у мене був українцем, а мати грекинею з Нікополя. Що за дурниці!
– він наче прокинувся.
– Ти краще скажи, чому так паскудно на душі.

– Це особисте, - сказала Марі.
– Рушай.

– Ага, - сказав лейтенант.

"Мазда" стояла під перламутровою стіною дощу, перед широкою вітриною кав’ярні. У цьому було щось штучне. Обидва, лейтенант і Марі, дивилися на широкий екран телевізора, де бігли люди, розквітали грибами вибухи. Пара обскубаних пальм наганяла, напевне, на обох звірячу нудьгу.

– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж?
– спитала Марі.

– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, - лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.

– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про убивство царської сім’ї.

– Ну і що? Цар же з його виводком не наш. Наскільки я знаю, то накапостив він порядно, - лейтенант скривився і з хрускотом розкусив чупа-чупс.

– От і я думаю: чи багато в тому хорошого чи поганого. Противно і жалісно було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і дивилася, - Марі не відривалася від вітрини.

– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, - лейтенант дістав сигарету.
– Щось у мене ці два дні одні релігійно-містично-історичні прибамбахи.

– Поїхали. Червоний, - сказала Марі.

У кімнаті був такий запах, який буває у дівчат від вісімнадцяти до двадцяти, з тонким нальотом інфантильності, хоча її хазяйка вже жила дорослим життям. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами, спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому у нього нічого з нею не виходить - надто розумна. Потім він несподівано, з якоюсь тугою згадав дорогу, що її переходила Іва, а вони стояли з Марі і намагалися намацати рацією зв’язок. А тоді він підняв голову і побачив її, з сонцем на маківці волосся. Він не наважився її окликнути, і йому від цього зробилося боляче, там, під серцем, а вона йшла тим боком вулиці, з сонцем у волоссі. І от зараз він чомусь думав не про справу, а про сонце у волоссі Марі, про мідь волосся Іви. Але потім у нього прояснилося, так, наче на місці ампутованої ноги чи руки відчуваєш ще біль. Ішла вона якось незвично, трохи мужикувато чи що, але потім - чогось боялася. І він почав нишпорити кімнатою. Пройшовся шафками: рівно складені светри, сорочки ще тримали запах хазяйки. У письмовому столі купа олівців, на комп’ютері при-мостився рожевий ведмедик з чорними очима. На корпусі комп’ютера наклеєні папірці. І тут він знайшов те, від чого заскніло серце, - телефон. І номер невідомого мобільного, але там стояло чітке і рідкісне ім’я - Іва. Лейтенант акуратно зірвав папірця і сунув до портмоне. Під ногами валявся рюкзак, з вивернутими нутрощами. Кілька зошитів, один з яскравою, з папугами і квітами обкладинкою, таким дівчата звіряють свої потаємні думки. Лейтенант погортав, але нічого особливого не знайшов, окрім звичного для цього часу: будуть гроші - і буде щастя, він на мене дивився сьогодні.

– Я сходжу до сусідів, будинок не з бідних, і не може бути, щоб ніхто нічого не бачив, - сказав він.

Марі обдивлялася тіло. Виходячи, лейтенант подумав, що він навіть не звернув уваги на труп. Проміжна ланка, просікло чисто професійно. Так воно і є. І він подзвонив у двері напроти. Двері відчинив мужичок, з низьким похмурим лобом, лисою, наче більярдна куля, головою і си-німи, волошковими, очима. Чоловік розуміюче кивнув головою і сказав:

– Ви з міліції.

– Саме так. Ви здогадливий. Можна пройти?
– спитав лейтенант.

– Зрозуміло. Тільки не розлякайте моїх пернатих, - і попросив його рукою увійти.

Затхлий холостяцький запах. І багато птахів. Вони висіли бутонами на гілках, у клітках, інші, більші, не літали і поважно проходжувалися загидженими килимами. Папуг було не менше п’яти видів. Усе це тріщало, пищало і здіймало такий гамір, що можна було оглухнути. Але тільки-но вони почули звук, клацання пальців чоловіка, враз вмовкли.

– Христос любив птахів, квіти і дітей, - сказав чоловік.

– Ага.

– Проходьте на кухню. У мене є настоянка. Якраз на таку погоду, - продовжував чоловік.

Тиша висіла тривожно, наче велетенські насуплені брови. Чоловік повів його на кухню, і пернаті поштиво розступалися перед ними. Лейтенант сів на дзигля, не питаючись.

– Ось так, - поважно сказав птахолов.

– Ага.

– Ось так. Вони все чують і бачать. Барометр, живий барометр, що реагує в мільйон разів сильніше усіх ехолокаторів, - сказав чоловік і представився: - Олексій Панкратович.

– Тоді скажіть, пане, ви нічого дивного не бачили, не чули цієї ночі?

– Птахи замовкли. Потім почали вовтузитися.

– Ясно. Прийшли чужі, - сказав лейтенант.

– Я бачив їх. Часи такі, розумієте? Хлопець і дівчина. Хлопець - заслинявлений хлющ. Дівчина маленька така, з щурячими рисами обличчя. І наша красуня Ліза. Потім за годину вони вийшли. І досить довго було тихо, тобто птахи заспокоїлися. Говорили по-своєму. Не мовчали, а по-своєму там... Потім знову зробилося тихо. І я у вічко побачив дівчину. Дуже вродливу. Ця зайшла і за якихось п’ять хвилин вийшла, вірніше, вискочила прожогом...

– Можете упізнати?

– Кого саме? Власне, усіх можу. Нічого хорошого. Птахи мовчали - погані люди.

Лейтенант кахикнув. Птахолов усміхнувся.

– На вас я дав знак, щоб вони вам не заважали. До цього, розумієте, треба звикнути. Але ось що... Перед вашим приїздом ця вродлива дівчина приходила знову... Ми на клітці зустрілися. І вона говорила по телефону. Побачила мене, побіліла. І тоді я зрозумів, що справді у квартирі напроти щось таки скоїлося.

– Вона, ця дівчина, не називала якихось імен?..

– Імен?
– Лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля.
– Так. Було одне. Дивне... Дайте згадаю... На дерево схоже, красиве таке... Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю дівчину... Ось, є. Іва.

– Ви не помиляєтесь?

– Дуже рідко. Остання моя помилка - це дружина, - чоловік нарешті згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому конкретну необхідність.

Нарешті він подивився на покійну. Вродлива, як клонована, такі по Хрещатику швендяють своїми ніжками, вимірюючи кубометри, кілометри до уявного щастя. Марі сиділа у кріслі і курила.

– У тебе щось є?

– Пропуски у нічний клуб "Роллі".

– Ясно. У мене теж щось є: приходило з покійною ще двоє. Десь приблизно її віку. За годину вони вийшли. Але потім прийшла дівчина. Та вийшла за хвилин п’ять. Але найцікавіше, вона сьогодні повернулася, так сказав сусід, - лейтенант пошукав сигарету.

– Може, сусід помилився?
– сказала Марі і простягнула йому пачку з сигаретами.

– Ні.

– Ні? Звідки у тебе така прозорливість?

– Тому, що я теж її бачив, коли виходила з під’їзду, - сказав лейтенант.