Чтение онлайн

Як він вирвався з полону, існує кілька версій. За однією з них, його викупила мати, за іншими – запоріжці буцімто обміняли сотника на турецьких бранців – «із вдячністю згадуючи його батька».

Повернувшись додому, в Суботів, Богдан зайнявся господарством – батька вже не було і всі турботи лягли на його плечі. А поки там що, його овдовіла матінка вийшла заміж за дрібного білоруського шляхтича Пьотркувського повіту Василя Ставецького і виїхала з Суботова.

Богдан залишився самотнім. Але й – повноправним власником хутора. (По якімсь часі мати у своєму другому заміжжі народила сина Григорія, який з невідомих причин узяв собі прізвище не батька, а Хмельницьких.)

Сяк-так упорядкувавши життя в Суботові, Богдан поновився на військовій службі як реєстровий козак Чигиринського полку. Будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, Богдан користувався успіхом і швидко почав просуватися по службі. Вже знову ставши сотником, вирішив, що час йому, врешті-решт, обзаводитися власною сім’єю, допоки одинокому козакувати. Та й вік уже підпирав – 30 років виповнилося. До жінок він узагалі ніколи не був байдужим, а от супутницю життя довго не міг собі вибрати.

«Якщо чоловік до тридцяти не жениться, то після тридцяти його й чорти не женять», – каже народна мудрість.

І Богдан, вирішивши обзавестися парою, недовго й шукав підхожу наречену.

Дівчина була в розкішній вишиванці, з разком коштовного червоного намиста на грудях, що його вона раз по раз торкалася пальчиками, поправляла та явно ним пишалася. Це помітив Богдан, посміхнувся у вуса і раптом (узагалі він полюбляв співати) затягнув:

А вона раптом на одному подихові:

– Такому козакові, як ти, Богданку, я ладна все життя тютюн купувати! Ще й люльку твою тютюном набивати.

І все було в ту мить і вирішено.

І все склалося добре – на довге і щасливе подружнє життя. У 1623 р. пан сотник Богдан Хмельницький посватався (козаки Чигиринської сотні навіть із мушкетів палили, як він сватався) до сестри свого друга Ганни Сомко, яка так необачно (чи й щасливо) похвасталася перед братовим другом своїм червоним намистом.

Дружиною Ганна виявилася надійною та вірною, чоловіка свого, Богдана – їй, вважала, Богом даного, – кохала щиро, тож молодята зажили спокійно і в добрих статках.

І що б, здавалося, такого – тютюн. Трав’яниста рослина родини пасльонових, у листі якої міститься нікотин. А можна тютюном назвати висушене та подрібнене листя і стебла цієї рослини, що їх використовують для куріння, нюхання, жування – гм-гм… (Мій дід Макар – земля йому пухом! – скільки його малим пам’ятаю, вирощував тютюн, висушував листя й стебла, подрібнював і потім курив його, та так, що, скільки його пам’ятаю, стільки й стирчала в його роті товстелезна ядуча цигаряка, а ми, малі, боялися з-за того «паравоза», що димів під носом, і підходити до нього.)

Тютюну – понад 70 видів, поширених переважно в Америці та Австралії. До нас той тютюнище прибув, як відомо, з Америки. В культурі великого значення набули два види: махорка і тютюн справжній. (От їх якраз і смалив мій любий дідусь Макар!) З тютюну виготовляють курильні вироби, а з його відходів одержують препарати для боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур та нікотин – загрозливу для здоров’я річ, бо сам курю тютюн більш як піввіку і знаю, що це таке! Вперше в Європу його завіз 1560 р. француз Ж. Ніко – звідси і його назва. Той нікотин, що може вбити навіть коняку – кілька його крапель. (Якась жінка, почувши таке, вигукнула: «Боже, і навіть коняці дали закурити!») Але в малих дозах тютюн зі своїм нікотином справляє на організм збуджувальну дію, у великих – може призвести до фатального випадку. Але як приємно діє на курця той нікотин! По собі знаю, шостий десяток літ курю і все ніяк цю, даруйте, приємну заразу не можу кинути!

Так ось, знищуючи шкідників сільськогосподарських культур, тютюн часто знищує і самих курців, але вони смалять його, димлять десятиліттями. Особливо дружно і радісно диміли козаки, не випускаючи з рук своїх люльок, які стільки радощів їм приносили!

Ганна Сомко, ставши Хмельницькою, себто дружиною Богдана Хмельницького, охоче і цілком добровільно перебрала на себе обов’язок забезпечувати чоловіка тютюном (щоби вдома кисет його завжди був повний свіжонакришеного тютюну (тютюнцю, як лагідно вона казала, жінкою вона була взагалі лагідною – щедрою на доброту і любов). І постачала йому тютюн справжній і тютюн запашний, що його купувала чи вимінювала в тютюнників Суботова і навіть Чигирина. Богдан смоктав люльку, якою його дружина Ганна чи не завідувала, і чоловік, заклопотаний справами, час від часу та й гукав:

– Ганнусю, де моя люлька? Ти приготувала мені тютюнець і люльку ним набила? Без тебе не відаю навіть, де моя люлька.

– Осьдечки, любий Богданчику, підготувала її, свіженьким тютюнцем набила. Кури на здоров’ячко.

І подавала готову до куріння його улюблену люльку, з якої – мабуть тому що біля неї поралася дружина – так смачно курилося, і Богдан, попихкуючи, навіть безтурботно намугикував:

– А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…

І не тільки в дорозі. Трапиться вільна годинонька, козак одразу ж дістає кисет із тютюном, набиває люльку, викрешуючи вогню та слухаючи розповіді буваліших козаків, смокче люлечку. Люльки були в козаків коротенькі, звані носогрійками, або ще люльками-буруньками. Знавці козацького життя свідчать: люлька для козака була першою справою. Навіть на Великдень принесуть козаки з церкви паски, поставлять їх, а самі мерщій за люльки: «А ну те, братчики, беріться за люльки, нехай паска постоїть…». Люлька для запоріжця – сестра рідна, подруга люба. Навіть на коня сівши, козак одразу ж запалить люльку, і верству за верствою кінь біжить, а запоріжець усе смалить люлечку свою. У них крім того, що була в кожного своя, індивідуальна люлька, мали вони ще й «обчественну»: нею слугувала чимала люлечка, обцяцькована намистом і коштовним камінням, різними бляшками та написами на кшталт «козацька люлька – добра думка». З такої люльки, всівшись кружком, смоктало дим ціле товариство – почережно, коли щось там обмірковували чи коли готувалися до нового походу. (Були в них ще й нюхальні ріжки з тютюном.)

Ні з ким козаку так не думалось, як із люлечкою, коли він попихкує собі димком та міркує щось там…

А ось люлька, тільки тютюнцем її натрусить і вогню викреше, вмить розганяла його невеселі думки, і життя враз ставало веселішим та бадьорішим.

І вже безтурботність чи не через край хлюпає:

…А вірная дружинонька, Ганна Сомківна знай старається, добрий тютюнець у неї ніколи не вибуває та будь-якої миті дня чи ночі – це якщо чоловік не в поході, а дома, – подасть люлечку, викреше Богдан вогню, затягнеться і скаже:

– Нарешті і я козак!.. І люльку свою маю, і Ганнусю маю – жити мені й жити як у Бога за пазухою… Сам Господь мені таку жіночку послав. Га, Ганнусю? Тебе сам Бог мені послав?

– Бог, Бог, – погоджується Ганна. – Йди, каже, Ганно, до Богдана, кращого мужа за нього і в світі білому немає.

І прожили вони разом більше двадцяти років. Дітей народили шестеро (за іншими даними – семеро). Ганна виявилась не лише чудовою дружиною, а й такою ж господинею і матір’ю. І все в них і далі було б добре (сотник Богдан водив своїх козаків у походи – туди, куди йому наказували та посилали поляки), а жона терпляче чекала його на хуторі, доглядала дітей та вела господарство. Тож і діти були доглянуті, і господарство, і маєток під недремним оком пані сотниківни теж просто-таки процвітав. І все б і далі у них було до ладу, якби не ворожнеча (сотник Богдан тоді й не думав про долю підневільного свого народу, що стогнав під п’ятою окупантів, сиріч шляхти, та й служив він вірно тим окупантам, які знущалися з його народу) і все б у них і далі, кажемо, було добре й до ладу, якби не ворожнеча, що раптово спалахнула між Даніелем Чаплинським та Богданом Хмельницьким.