Чтение онлайн

І ось через що все почалося. Як кажуть проникливі французи: шерше ля фам. Так, так, у всьому шукайте жінку. А втім, що її шукати, як вона сама з’явилася в Суботові. І ось із якої причини-рахуби. Дружина сотника Богдана Ганна Сомко (а втім, вона вже двадцять років як була Хмельницькою) стала без вини винуватою. Від народження Ганна вдалася хворобливою (справді, хіба це її вина?), хворіла вельми часто. Чи просто нездужала. Та й сімейне життя для неї, кволої, було все ж таки важкуватим. За двадцять років шлюбу народити шестеро (чи семеро) дітей – це майже все подружнє життя Ганні довелося проходити вагітною. Або доглядати – часом і ночей недосипаючи – дітей. Та ще на її слабеньких плечах (чоловік з одного походу йшов в інший) було чимале господарство. Особливо маєток, що за невгамовної Ганни просто-таки процвітав! (Але чого це коштувало бідній жінці!) А все це – маєток, господарство, діти – вимагало постійного нагляду – клопотів і здоров’я, А для Ганни, слабкої від народження, це було тяжким навантаженням.

Після двадцяти літ таких клопотів та щоденної невсипущої праці Ганна й геть злягла. Звідтоді дні її минали здебільшого в постелі (але, й лежачи в постелі, вона тримала маєток під своїм наглядом), ахами-охами, стогонами та скаргами на болячки.

Але що далі, то ставало гірше. Вона тепер рідко виходила зі спочивальні, але ж маєток-господарство, діти – все це потребувало нагляду, а про турботи годі було й казати. Ось тоді до Богдана нарешті дійшло: та чого це він не жаліє дружини, треба знайти їй помічницю по господарству.

Сказано – зроблено. І невдовзі на хуторі Суботів (а отже, і в сімействі пана сотника) з’явилася така помічниця – молода і звабна полька (за іншими даними – українка) на ймення Олена (деякий час її, щоправда, чомусь звали Мотроною). Прийшла прислуговувати жоні сотника. І перебрала на себе чи не всі її клопоти. Ганна полегшено зітхнула і навіть аж зраділа такій слухняній та роботящій помічниці, не підозрюючи, що разом із помічницею до неї прийшли й біди. І не тільки її, а, як час покаже, і всієї Речі Посполитої.

Олена (вона ж Єлена, вона ж Гелена, вона ж, зрештою, Мотрона) Чаплинська (рік народження невідомий, страчена 1652 р.) – шляхтянка, друга дружина Даніеля (сиріч Данила) Чаплинського і друга дружина Богдана Хмельницького. Існує кілька версій про походження Олени-Гелени. За однією з них, вона походила зі шляхетського православного роду з Брацлавщини і звалася Мотроною. Коли виходила заміж за Чаплинського, перейшла в католицтво і прибрала ім’я Гелена. Себто Олена-Єлена. Так, так, буцімто її ім’я при католицькому хрещенні було вибрано на честь Єлени Прекрасної зі Спарти.

За іншою версією, Гелена за походженням була польська шляхтянка, католичка, з роду Кемеровських, герба Корчак. (У деяких польських джерелах її названо «Гелена з Дикого поля».) Коли виходила заміж за Хмельницького, тоді нібито перейшла у православ’я і прибрала ім’я Мотрона. Але всі джерела одностайні в тому, що Гелена була шляхетського походження, рано осиротіла та прийшла в сім’ю Хмельницького як нянька для дітей Богдана та помічниця для його хворої дружини Ганни Сомко. В народі її прозивали «ляшкою», мабуть тому, що її батько походив із Речі Посполитої. Зоставшись сиротою, дівчина знайшла притулок у будинку Хмельницького, де клопоталася господарством, допомагала хворій дружині Богдана, наглядала за його та Ганниними дітьми.

А до Богдана нарешті прийшла любов.

Найбільша і найнезвичайніша.

Це коли ВОНА негадано з’явилася в Суботові.

Прекрасна і прегарна!

І це її головна ознака. A ще вона – чудова.

Спокусниця.

Чарівниця.

Принадниця.

Звабниця.

Гм… Чи не забагато величально-вишуканих епітетів для однієї жінки?

Для когось, може, й так, для неї – ні. Бо це – ВОНА.

Вам нічого не кажуть ці епітети, за якими вмирають всі жінки світу? Жаль. А для нього – тоді вже одруженого, батька шести чи семи дітей – вона стала сенсом його подальшого життя, сонцем, що засяяло для нього у другій, завершальній половині життя…

Кажуть, що жінки завжди мало. A все тому, що жінка, бодай і вродливиця, може бути ще і ще вродливішою та незвичайнішою. І хоч скільки кохай, а її чоловікові все здається мало.

Такою і була Олена-Гелена, вона ж Мотрона в Суботові. Принаймні такою її сприймав Богдан – йому хотілося ще більше й більше Олени, але… Він хоч і закрутив з нею напропале, та… Самі розумієте – за живої жінки. Ось це дещо й дратувало, даруйте, Богдана. Що жінка його все ще – прости, Господи, – жива. Лежить чи не при смерті, а все їдно не залишає цього суєтного світу – і що вона в ньому такого… гм-гм… знайшла? Поховавши її, Богдан став би жити відкрито з Оленою, а так… Доводилось утаємничувати свою любов.

Один із авторів про цю пригоду так писатиме (1894 р., журнал «Киевская старина»): «Дружина Хмельницького хворіла і потребувала помічниці. Гелена зуміла зайняти місце і в серці її чоловіка. Але законна супруга була жива, все ще жива, тож доводилось чекати, і Богдан чекав терпеливо, тішачись надією на більш-менш швидку розв’язку… Перспектива чекати, поки помре жона Богдана, не подобалась Гелені». Ось чому вона й прийме пропозицію удівця Чаплинського і піде з ним під вінець…».

Але це буде потім, а тоді… А тоді Гелена ще чекала смерті господарки Суботова – з останніх сил терпіла й чекала…

І це все вона – Олена-Гелена.

Гелена (польською Helena) – фонетичний варіант імені Олена. Геленка, Гелюся, Гелюська, Гелюнька, Гелюсенька…

Це він її так називав і навіть – а вже гетьманом був, піввіку розміняв, а бач, пісеньку – особливо після їхнього зближення, – наспівував:

(Можливо, Гелена – від hele – сонячне світло. Або helene – смолоскип.) Boна й була для нього сонячним світлом, весняним сонечком, що на схилі літ нарешті заглянуло в його віконечко і зігрівало його довгі роки. І він, як метелик темної ночі, летів до своєї Оленки. І для нього вона була Оленонька, Оленочка, Оленуся, Оленця, – чи й Лена, Леночка, Ленуся, Єля, Ляля. А вона однаково радісно відгукувалася на обоє імен – Олена і Гелена.

І це була вона, вона, ВОНА – Олена-Гелена Чаплинська, його чарівниця, його звабниця, принадниця-спокусниця і сонце весняне у другій половині його життя. Вже на схилі віку.

Де вона взялася в Суботові, на хуторі його, з яких країв вигулькнула, чийого роду-народу – того ніхто гаразд не знав. І він теж. Вигулькнула, ніби нізвідки. A він вже й не сподівався на якусь любов – двадцять літ подружнього життя мав, звик до жінки і мовби її й не помічав. Яка там любов. Аж тут Олена-Гелена. І він так і не дізнався, хоч і розвідку мав, із яких вона країв, не знав і не захотів дізнаватися, бо надто кохав її.

Спершу все було ніби гаразд. Ганні Хмельницькій, коли з’явилася на хуторі така дієва помічниця, стало, безперечно, легше. Олена, молода і здорова, здається, не знала, що таке втома. Зранку й до ночі вертілася невгамовна дівчина в господі та по господарству, і все у неї виходило, і все ладналося, як вона з’являлася. Слухняна, привітна, доброзичлива. І все з пісеньками, жартами – від неї в Суботові стало веселіше. І Ганна Хмельницька ожила. Про таку помічницю раніше вона й не мріяла – наївна!