Чтение онлайн

— Ти, Вараво, або п’яний там, або придурок! Або — п’яний придурок! Не мороч мені голову!

Я вперто повторюю своє прохання.

— Хто і для чого цим буде займатися? — зітхнув Хмара.

— Попроси людей. Тільки нічого не кажи зайвого…

— Якщо ти ідіот, то не треба робити ідіотами всіх інших.

— Послухай мене ще раз, блін!

Я розповідаю знову, тепер — від самого початку. У подробиці та аналітику не вдаюся, тільки факти. На тому боці Хмара переварює почуте.

— Значить, так, — чую нарешті. — Я піду до одного спеціаліста. Але на цьому твої фантазії слухати припиняю.

— Незалежно від результату? — не стримую єхидства. — Мене вже два рази через це хотіли вбити.

— Хотіли б — убили. Попресували трошки. Гаразд, я тобі сам подзвоню.

Повертаюся. Робити нема чого, і ми поволі п’ємо коньяк. Зенек за кермом, тому просто сидить поруч і поступово перебирає ініціативу розмови в свої руки. Коли пляшка спорожніла, я дізнався все про корупцію в Чернівецькій області.

Коли Кульчицький нарешті поїхав мені по квиток і ще по одну пляшку, озвався мій телефон.

— Коли будеш у Києві? — без передмов запитав Хмара.

— Ніби завтра. Людина поїхала по квиток… А…

— Бе! З вокзалу нікуди не рипайся. Може, тебе зустріти?

— Розберуся. Так що там у тебе вийшло?

— Скільки ти випив, аби додуматися до такого? Треба знати, як стимулювати розумовий процес у своїх архаровців [26].

— То що…

— Те саме! — відрубав Хмара. — Не знаю, як це вдалося, тільки це — реально в теорії. А значить, буде реально на практиці. Мовчи, мов риба об лід, замовкни взагалі, зрозумів? Тут на місці вирішимо, що із цим робити. Я обережно начальство промацаю. Бо це тебе я ідіотом називаю — і нічого. А з мене за подібні версії мінімум рапорт на стіл, максимум — примусове лікування в дурдомі.

— Хіба воно ще буває?

— Для особливо небезпечних хворих. Таких, як ти, та і я з тобою заодно.

— Тоді давай ще більше захворіємо, — я глянув на Вітьку, той відмахнувся, я знову вийшов у коридор. — Послухай мене…

Моя пропозиція Хмарі не сподобалася. Але іншої просто не напрошувалося.

Так, із цим — ніби все. Тепер — ще один дзвінок.

Телефон продюсерського центру Антона Назарова був зазначений у прес-релізі. Цей папірець я машинально прихопив із собою, не виклав із сумки і тепер дуже тішився: не треба залучати додаткових людей, шукаючи його координати.

— Добрий день, чи можна говорити з паном Назаровим? Мене звати Ігор Варава, я журналіст, хотів би зустрітися з ним або взяти по телефону коментар стосовно нового проекту Анжели Сонцевої. Якщо можна, хотів би домовитися на завтра на ранок, бо тепер я в Чернівцях, а завтра вже буду в Києві. Дякую, я передзвоню.

Ось тепер, здається, все.

Зенек Кульчицький посадив мене на поїзд і кілька разів перевірив, куди я поклав папку з переданими мені важливими матеріалами, які знадобляться мені в роботі над статтею про його протистояння місцевій корумпованій владі.

Лише залізши на свою верхню полицю, я відчув, нарешті, непереборну дію всього випитого за цей довгий день алкоголю. Тому заснув миттєво, прокинувся перед Києвом, вихлебтав пляшку мінералки та дві склянки пакетикового чаю з лимоном і надмірно великою порцією цукру.

Хмара мене не зустрічав. Ніхто від його імені так само, хоча номер поїзда та номер вагона я назвав. Швиденько проскочивши на Кудряшова, заховав там під диван документи Зенека, вклавши в папку оригінал фотографії кіцманських подружок. Подумавши, запхав туди рештки грошей, лишивши собі тільки на таксі з невеличким запасом.

Я гнав до розв’язки.

Останній доказ моєї правоти, якою б неймовірною не здавалася комусь ця історія, зберігається в мене вдома. На щастя, я його не знищив.

Зупинивши машину, назвав свою святошинську адресу, за півгодини був біля будинку. Роззирнувся — нікого підозрілого. Витяг ключі, відчинив двері і зайшов.

Назустріч з кімнати ступила чоловіча постать.

Розгледіти її не встиг — в обличчя вдарив ядучий струмінь. Для вірності ще стукнули по голові.

Усе зникло.

Спочатку світло здалося яскравим, навіть різонуло очі.

Але коли, кліпнувши, я знову обережно та поволі розтулив повіки, виявилося, що лампочка під стелею досить слабенька, можна сказати — ледь світиться. Коли виринаєш із темної ями, навіть сірник може засліпити. Он як крота в казці про Чіполліно — хлопчик-цибулька вмовив нового знайомого прокопати йому підземний хід з тюремної камери на волю, клянучись, що сонця на горі в цей час не буде, кріт повірив і ледь не збожеволів, коли побачив промінчик.

Очі довго не звикали до напівтемряви. Перед собою я бачив барвисті кола, а в голові шуміло, тупо нила забита потилиця. Коли остаточно прийшов до тями, спробував поворушитися. Це мені вдалося — хто б на мене не напав, ці люди явно не чекали навіть спроби опору. Руки та ноги вільні, і ця обставина мене, навпаки, насторожила. Потім — відверто злякала.

Якщо мене взяли в полон і навіть не потрудилися стриножити, значить, ворог упевнений — усі спроби вирватися будуть марними. Навіть з вільними руками я не стану для них серйозним противником. А маючи вільні ноги, нікуди все одно не втечу.

Або вони дуже погано знають мене, або — і це більш імовірно — чудово знають, що жодних шансів вибратися в мене нема при будь-яких розкладах. Чомусь згадалося: в камерах смертників приречених теж ніхто не позбавляє можливості вільно рухатись. Потім у голову скочила зовсім уже непотрібна думка — своїм полоненим ворогам індіанці давали вибір: померти на місці або спробувати переплисти річку, повну хижих піраній чи зубатих крокодилів. Відчайдухи не допливали навіть до середини, хоча могли вільно гребти і вміли добре плавати.