Чтение онлайн

— Боюся, — я не брехав.

— Посадіть.

Якісь рухи довкола — і ось мене вже піднімають під руки й саджають верхи на табуретку, невідомо звідки принесену. Дочекавшись, поки я випростаюсь і почну рівно дихати, Каракай жестом звелів нукерам відійти далі, а сам почав походжати переді мною, далі не виймаючи рук із кишень.

— Нарешті ми познайомилися, — мовив він нарешті. — Треба було тобі, Вараво, ще тоді з нашими їхати. Коли тебе, як людину, запрошували. Я міг би наказати, аби тебе запхали в багажник. Звідти б ти не втік. Тільки ж я думав, ми зможемо по-мирному розібратися. Тебе навіть за руль пустили.

— Для чого? — видихнув я. — Це справді якось не теє…

— А воно в цьому житті, хлопче, все якось не теє. Хочеш — вір, не хочеш — іди в задницю, але якби тоді, пару днів тому, ми з тобою про все домовилися, ти б назад поїхав на тій самій машині. Сам, без ансамблю. Без конвою, в смислі. Це тобі така була б компенсація. На твоїй же купі брухту вже їздити не можна.

— Треба було відразу сказати: сідай, Вараво, за кермо, тачка твоя, — я криво посміхнувся. — А то різні вистави, понти, загнуті пальці. Лисиця подзвонила вам і попередила, що я до неї їду. Ясно, чого її зарізали. Не ясно тільки, чому на цей раз так грубо, без автокатастроф, викрадень і передозувань.

— Додумався, — кивнув Каракай. — Ти взагалі, Вараво, дуже розумний. Мало того, що на дно заліг — із собаками не знайдеш, так іще якимось хріном цю Лисицю, лесбійку погану, вирахував. Перед Райкою стояла чітка задача: про будь-які спроби встановити з нею небажаний контакт із проханням поговорити про Сонцеву негайно повідомляти Анжелі. Чесно скажу, бажаючих знайти через неї Сонцеву було останнім часом багато. Але коли побачення їй призначив саме ти, я вирішив валити руду — надто небезпечною тепер вона ставала. Слухай, може, повідаєш нам, нарешті, що ти там за ці дні вибігав і за яким чортом тобі знадобився раптом мій друг Антон Назаров.

— Значить, він теж повідомив свого хазяїна, тобто — вас, про мій дзвінок.

— Нічого ти не навчився ані за цей тиждень, Вараво, ані за всі свої тридцять з гаком років, — картинно зітхнув Каракай. — Тобі ж кілька разів роги ламали. Мусив знати, що Назаров у цьому конкретному випадку ходить піді мною. Хоча загалом я йому ніякий не хазяїн, це правда. Просто іноді його ресурс мені потрібен…

— Концерти в клубах, які ви контролюєте.

— Правильно. До речі, кінчай мені «викати». Скоро ми станемо дуже близькими, можна сказати — рідними людьми, тому сміливо можеш говорити мені «ти».

— Добре, — легко погодився я, не зовсім зрозумівши, правда, що він мав на увазі, обіцяючи стати моїм родичем. — Коли концерт, плата за вхід у кожний клуб, де він відбувається, береться чисто символічна. Але така шара стимулює продаж екстазі, коксу та іншої клубно-дискотечної гидоти, правильно?

— Хороший маркетинговий хід, — знову кивнув Каракай. — Ніхто не додумався, зуб даю. Це моє ноу-хау.

— А Бобров із… тобою, — перше «ти» на адресу Каракая далося важкувато, — працювати відмовився з принципу, правильно?

— З наркошами, котрі намагаються стати повноцінними членами суспільства, домовлятися про щось дуже важко. Тут ти теж правильно вирахував. Я, наприклад, сам вважаю наркоту гидотою. І серйозно ніколи нею не захоплювався. Ти як журналіст бачив хоч одного алкоголіка — директора лікерно- горілчаного заводу? Або алкоголіка-винороба? Чи власника кондитерської фабрики, який обжирається своїми ж цукерками та тортиками і дожерся до порушення обміну речовин? Чи, скажімо, виробника ковбас, який тими ковбасами блядськими запихається? Той, хто придумав горілку, Менделєєв чи хто там ще, невже нічого не знали про алкоголізм? Ну, а наркомани, пожирачі таблеток чи нюхальники благородного білого порошку — невже не знають, чим усе це закінчиться? Але люди хочуть бухати, хочуть жерти ковбасу і цукерки — і сидять на наркотиках. Є споживач — є виробник. Є виробник — є продавець.

— Не переконав.

— А я й не збираюся! — реготнув Каракай. — Хто ти такий і що ти можеш? Написати статтю про те, що накотики — суспільне зло? Доведи це хлопчикам і дівчаткам, готовим до ранку стрибати в моїх або якихось інших клубах під музику, зарядившись маленькими кольоровими таблеточками. Тільки я їм приношу ще більше радості: свою улюблену музику вони можуть слухати безкоштовно або — майже безкоштовно. Тому тягнуться до Каракая люди, тягнуться. Особливо любить мене наша прекрасна молодь, — він вишкірився і став навпроти мене, поставивши ноги на ширину плечей. — Так є і так буде. Пишіть, говоріть, кричіть, створюйте громадські організації, партії, рухи, влаштовуйте громадські слухання — поки наркотики модні, я завжди матиму вдячних покупців.

— Не збираюся тут і тепер писати продовження віршика товариша Маяковського про що таке хорошо і що таке погано. Якщо молоді та дорослі придурки нікого не слухають і готові труїти та калічити себе — хто їм лікар? І хоч сто разів кричи їм: «Стоп — наркотик!», вони все одно будуть ржати мені в морду й показувати пальцем: гляньте, мудак непросунутий, від водяри далі балдіє, а водяра — бичачий кайф. Ну, в такому дусі, — я посовався на табуретці, живіт ще болів після екзекуції. — Але мене тепер цікавить одне окремо взяте вбивство. Не Раї Лисиці, упокой, Господи, її грішну душу. Микола Бобров…

— Цей склеїв би ласти рано чи пізно! — перервав Каракай. — Знову підсадити його на кокаїн виявилося дуже просто. Це в нього не перший зрив, і ніхто не знає, скільки б разів після того він ще зривався перед смертю.

— Тим не менше, ти звелів її прискорити, — тепер я говорив обережно, старанно контролюючи кожне своє слово, аби все, сказане мною далі, виглядало логічним. — Бобров у жодному разі не був білим та пухнастим дядечком, який всюди ходив і волав: «Алло, ми шукаємо таланти!». Швидше, такий собі Карабас Барабас, від якого періодично тікали ляльки. Він не поводився з ними по-людськи, хоча не розумів цього й вважав себе зрадженим. Ось тільки одна лялька не зрадила цього доктора лялькових наук. Знаєш чому, Каракай? Артисти, котрі рвали стосунки з продюсером Бобровим, були таки артистами. Хтось — кращим, хтось — гіршим, хтось просто мав амбіції. Галя Чепелик, з якої Микола Бобров зробив Анжелу Сонцеву, таких амбіцій не мала. Бо, за великим рахунком, артисткою не була. Не мала жодних талантів у житті, крім лялькового личка, красивих круглих грудей, довгих струнких ніг і слабенького передка. Ти це знаєш без мене, тут таємниці не відкрию. Свого часу Наталка Зима дала тобі, як потенційному новому партнерові, повний розклад про свою шкільну подругу.

Я замовк, даючи Каракаю посил — тепер, мовляв, твоє слово.

Але він дивився на мене, мов на цікаву комаху, схиливши голову набік, і мовчав. Його нукери взагалі не подавали ознак життя, і в мене склалося враження, що вони взагалі не зовсім розуміють, про що тут їхній хазяїн тре із цим лохом, якому ціна — три копійки. І я повів далі:

— Наталку Зиму природа трошки обділила. Вродливою її не назвеш — ніс довгий, червоні цятки на обличчі, схожі на гнійники чи взагалі якусь заразу. Її, до речі, шкільна малишня так один час і дражнила — Натка Зараза. Недовго, правда, — подружку однієї з шкільних красунь якось не випадає так гнобити. Крім того, Зима росла закомплексованою дівчинкою. Складна родинна ситуація, потяг до дівчаток, який вона надто рано в себе виявила і надто швидко зрозуміла, до чого може призвести пригнічення власної сексуальної орієнтації. Коротше, там є з чим працювати психологам, психіатрам, психоаналітикам, сексопатологам — було б бажання. Тільки в природі, як ти, мабуть, знаєш, — зараз я звертався тільки до Каракая, в задниці маючи цих його службових собак, — усе збалансоване: красуня Галя Чепелик обділена талантами й дурненька, негарна закомплексована Наталя Зима — розумна, навіть хитра, а ще — талановита. У неї чудовий голос і вокальні дані, про які мріють учителі музики. Вона боїться себе, бо знає — з такими зовнішніми даними «зіркою» не буде, та й не зможе вийти на сцену. Навіть не на сцену — просто перед людьми співати не зможе. Не переламає себе.

— Це ти сам придумав чи хтось тебе просвітив? — поцікавився Каракай.

— З деяких пір я ніби драматург, — скромно відповів я. — Тому додумую характеристику образу на основі вихідних даних, які зібрав як журналіст. Якщо помилюся, то лише в деталях. І потім — Зиму, сподіваюсь, все ж таки колись обстежать. Хоча б у тюремній лікарні.

— Валяй, трави далі, — криво посміхнувся Каракай.

— Це я виклав передісторію проблеми. А історія її в тому, що Зима, очевидно, закохалася в свою подругу Чепелик. Та ж, у силу обмежених розумових здібностей, не змогла вчасно це зрозуміти. Присутність Наталі поруч лише зайвий раз відтіняла її особисту вроду. До того ж подружка виявилася згодом дуже корисною. Адже це Наталка запропонувала фокус із піснями. Записали в невеличкій приватній студії з десяток чи півтора улюблених народом шлягерів у її виконанні. Потім цю фонограму вмикали, випускаючи на кабацьку сцену лялечку Галочку, і все — нова співачка готова. Навіть назвали цю солістку по-гламурному — Анжела Сонцева. Ну, не Галкою ж Чепелик її іменувати! У чернівецькому ресторані повелися на це спочатку з цікавості. Своїх грошей ніхто ні за що не платив, а подивитися, що з того вийде, кортить. Вийшло навіть дуже непогано. Не ідеально, але хто в кабаку звертає на якусь ексклюзивну якість виконання чи інші деталі? Тоді Галя Чепелик уперше почала відчувати себе реальною «зіркою». Ну, а Наталя Зима, очевидно, вирішила — для подруги зробила надто багато, можна сподіватися на якісь почуття. Тільки хера з два! Галя крутила з одним тамтешнім барменом, серйозно крутила. Наталка якось не витримала, влаштувала просто на кухні скандал, який більше нагадував сцену ревнощів. І спочатку всі думали — дівчата зійшлися через хлопця. Потім найкмітливіші просікли: не все так просто, там інші заморочки. Зиму тихцем звільнили. Не вигнали, просто порадили поміняти роботу. Чепелик далі співала під подружчину фонограму, не переводитися ж їй зі співачки знову в офіціантки. Хто знає, чим би все це скінчилося, якби буквально через тиждень чи два після тієї історії в чернівецькому ресторані «Водограй» не вирішив повечеряти київський музичний продюсер Микола Бобров. — Я перевів подих і продовжив: — Тут задачка ускладнюється. Бобров прекрасно розбирається в співаках і чує голос, який при докладанні певних зусиль можна з часом зробити золотим. Та й дівчисько, котре тупцяє на малесенькій сцені та акомпанує загальному жуванню, зовні так нічого. Розмови Боброва і Сонцевої-Чепелик ніхто не чув. Але за тиждень Галя звільнилася. А через рік про Анжелу Сонцеву говорили як про нове відкриття Боброва. Думаю, сталося таке: Галя все йому розказала, і Бобров вирішив не відступати. Зрештою, роззявляння рота під фонограму — це формат сучасної естради. У Галі була яскрава зовнішність. У Наталі — голос. У Боброва — вміння, досвід та зв’язки. Ось і виник новий естрадний проект під назвою «Анжела Сонцева». Цікаво?