Чтение онлайн

Я зім’яв стаканчик, розливши каву на джинси та трошки опікши руку. На мене ніхто не звертав уваги.

— За попередніми даними, отриманими від прес-центру столичного управління ДАІ, Анжела Сонцева не впоралася з керуванням на слизькій після дощу дорозі. Досвідченим водієм вона не була — права отримала лише п’ять місяців тому. До того ж співачка порушила правила, не пристебнувшись пасом безпеки та їдучи з перевищенням швидкості.

Я пошукав очима смітник, підійшов і викинув туди зіжмаканий стаканчик. Руку витер об джинси.

— Ймовірно, Анжела Сонцева поверталася додому. Співачка мешкає в містечку Буча у власному будинку. Де вона була напередодні, поки що невідомо. Принаймні, продюсер співачки Микола Бобров цю пригоду ніяк не коментує. Натомість лікарі заспокоюють усіх шанувальників Анжели Сонцевої: крім численних подряпин на обличчі, серйозних ушкоджень у неї немає. До інших новин…

Інші новини я вже не слухав.

На ловця і звір біжить.

Так потрібна мені зараз Люська Корбут подзвонила десь хвилин через п’ять після того, як я ввімкнув мобільний. Саме в цей час я поволі просувався від цирку вгору бульваром Шевченка і, якби вдалося не засісти десь остаточно, до одинадцятої міг би дістатися до офісу в район Республіканського стадіону.

— Що таке, Вараво?

— А що таке? Нічого особливого. Ти щось хочеш почути?

— Вимкни дурня! Мало того, що мене вчора кинув, так ще з Сонечком щось зробив!

— По-перше, не кричи. Бо тебе всі чують.

— Ніхто мене не чує, поруч нема зайвих вух. Я хіба зовсім уже квакнута?

— Тоді по-друге: ти де?

— А ти?

— Ми з тобою у відгадайку будемо гратися?

— Хтось із нас грається, так це точно! Якщо серйозно — ти де зараз? А, не важливо: можеш під’їхати кудись ближче до центру?

— Я вже близько.

— Тоді катай на Червоноармійську, тут «Кава-маркет», знаєш?

— Знаю. Коли буду, не готовий сказати, але вже їду до тебе.

Пощастило: за ботанічним садом рухатися стало дещо легше, і до призначеного Люською місця я дістався хвилин за двадцять. Вона вже сиділа в глибині залу і нетерпляче махала мені рукою.

— Ну?

— Що «ну»? — примостившись навпроти, я замовив нам каппуччіно і, коли офіціантка відійшла, запитально подивився на Люську. — Кажи.

— Це ти кажи.

— У нас не вікторина і не лохотрон. Що з Анжелою?

— Значить, ти чув. Подробиці знаєш?

— Ні. Там ще є якісь подробиці?

— Крім того, що в Інтернеті, — нічого. Я думала, ти мені скажеш щось ексклюзивне. Наприклад, звідки і чому вона гнала машину в таку рань по мокрому асфальту, не будучи при цьому гонщицею.

— Мені самому це цікаво.

— Вона ж поїхала з тобою, правильно?

— Хто ще це помітив?

— Практично всі! — Люська відмахнулася, наче від комара, замовкла на мить, підсовуючи до себе принесене каппуччіно, здмухнула намальовану на коричневій пінці квіточку, побовтала в чашці ложечкою. — Тільки всім, за великим рахунком, начхати. Комарницький погорював, звісно — «зірка» в нього на тусівці, а тоді на когось переключився. Ромка Барабаш нажлуктився, що гад, але говорив досить тверезі речі. Їх, у принципі, і без п’яного Ромки багато хто знає.

— Наприклад?

— Тільки без образ, добре? — Люська зробила великий ковток із чашки, облизнула пінку з губок. — Анжелка, кажуть, на передок того… Ну, слабувата… Але разом з тим перебірлива. Ні з ким із тусівки ніколи нікуди не піде.

— Тобто? — Я забув про свою чашку, напій злочинно холонув.

— З Бобриком спала, ну, тут зрозуміло. Тільки потім могла гайнути з першим-ліпшим знайомим, який до шоу-бізнесової тусні жодним боком не причетний. Серйозних стосунків ні з ким не тримала довго, та було пару кавалерів довше, ніж на ніч-дві. При бажанні можеш підняти світську хроніку, хоч у нашій газеті, хоч де. Дві історії точно обсмоктані, за одного кавалера навіть заміж збиралася, тільки потім горшки побили.

— Для чого мені це знати?

Люська уважно подивилася на мене.

— Ех, старий ти чортяка, Вараво… Розуму не набрався ні грама, скільки тебе знаю, а знаю років зо три так точно.

— У нас різні інтереси, — для чогось ляпнув я.

— Правильно, — легко погодилася Люська. — Тільки я — вільна жінка, а ти — самотній мужчина. Розлучений, правильно? Тому автоматично потрапляєш в поле інтересів таких, як я. Ти не на мій смак, не бійся! — Вона знову махнула рукою. — Такі, як ти, жінок не завойовують. Ви чекаєте, поки за вами побіжать, і в тих закохуєтеся з першого погляду, хоча душевна конституція в таких, як ти, — наче в носорогів. Вибач за прямоту…

— Нічого, валяй. У нас сьогодні день чесних новин.

— Ну, коротше, не приймай Анжелку близько до серця. Ти якраз її тип: суворий мовчазний тип, який від словосполучення «Анжела Сонцева» не пісяє кип’ятком у штанці. Слухай, тобі ж подобаються такі стосунки, чого ти?

— У нас не було жодних стосунків, — вичавив я із себе і, аби чимось зайнятися, почав пити захололий каппуччіно.

— Правильно. Але ж ти завівся? Завівся. Значить, ви поїхали до тебе, правильно?

— Чому я повинен тобі сповідатися?

— Ти мені нічого не повинен. Тільки після того, що ти почув, можеш ставитися до цієї пригоди спокійно. Саме як до пригоди. Нічого особистого, це в Сонечка спорт такий. Коли вона поїхала?

— Не знаю… Я спав…

— Заїздила?

— Знаєш що!

— Ша-ша-ша! — Люська виставила перед собою руки. — Більше не буду! Розбилася вона на своїй машині. Що це означає? Ви ж поїхали на твоїй…

— Дуже просто. Анжела збиралася так зробити: забрати зі стоянки перед тим клубом свою тачку і повернутися на ній додому чи куди там далі вона хотіла.

— Ти думав, що ви прокинетеся разом? — Моє мовчання вона сприйняла за позитивну відповідь. — Умикай таймер. Пригода сталася на початку восьмої, коли точно — не відомо. Живеш ти… де?

— Святошино. Академмістечко.

— Так, а сиділи ми майже на Подолі. Значить, коли їй треба було піднятися, аби привести себе в порядок, вийти від тебе, зловити таксі, приїхати туди, забрати свою тачку і, нарешті, поїхати на Бучу?

— Це дуже суттєво?

— Ви сварилися?