Чтение онлайн

— Миколо! Ви вдома? — про всяк випадок запитав я, не почув відповіді і переступив поріг, причинивши вхідні двері-сейф за собою.

Світло в квартирі не горіло. Але я не сказав би, що господар пустив увесь свій статок на «порошок щастя». Стандартна обстановка помешкання стандартного забезпеченого громадянина України. Або для Боброва давно настали кращі часи, або — незабаром настануть гірші.

Пройшовши до великої кімнати, я нікого не побачив.

Пройшовши до спальні, я став на порозі і зрозумів: гірших часів Миколі Боброву вже не бачити, навіть якщо циганка йому їх колись наворожила.

Микола Бобров лежав на спині, розкинувши руки, поперек величезного, приблизно два на два, ліжка. На ньому — лише махровий банний халат, з-під якого стирчать худі голі волохаті ноги. Капці звалилися, валяються на підлозі. Голова завалена набік. Піна, що витекла з кутика рота, не встигла ще засохнути. З ніздрів до підборіддя прокладені дві криваві борозенки. Очі відкриті, закочені під лоба.

Не повірите, але за свою кар’єру так званого кримінального репортера я жодного разу не був у морзі, а вбивства, про які писав, бачив лише на фотографіях. До цього часу перше й останнє мертве тіло, яке я бачив, — тіло своєї бабусі, з якою прощався на цвинтарі сім років тому.

Ну і тепер ось я знайшов мертву людину. Тіло. Труп.

«Швидку» та міліцію я вирішив викликати зі свого мобільного, аби зайвий раз не хапатися за телефонну трубку в квартирі, де лежить мертвяк. Але вже набираючи «02», відмінив виклик.

Треба подумати.

Поспішати нема куди. Очевидно, що Боброву вже нічим не допоможеш. Обережно підступивши ближче, я зробив кілька знімків мертвого тіла на свій телефон. Перш за все я журналіст, і мені знадобляться ілюстрації для матеріалу. Навіть якщо труп, знайдений мною, не кримінальний. Смерть відомого музичного продюсера — все одно матеріал для першої сторінки.

Тепер, якщо я хочу опублікувати цей матеріал, тікати з місця пригоди і таким чином позбавляти себе зайвих проблем тим більше не було сенсу. Тільки якщо лікарі «швидкої допомоги» мені нічим не загрожують, з викликом міліції слід бути особливо обережним.

Припустімо, труп кримінальний. За законами ментівської логіки, той, хто виявив труп, автоматично стає першим і, бажано, єдиним підозрюваним. Довести, що ти не верблюд, буде набагато складніше, якщо на першому етапі справою будуть займатися орли-сищики з Дарницького райвідділу. Пригода сталася на їхній території, їм і карти в руки. Не просто карти — козирі.

Ваш покірний слуга теж не пальцем роблений. Плавали — знаємо. На хитру ледачу задницю місцевих лягавих у мене є хрін із гвинтом. Враховуючи все, що я вже знаю про покійного, смерть пов’язана з наркотиками. А в мене в консультантах — і начальник управління боротьби з незаконним обігом наркотиків міліцейського главку, і керівник цього ж відділу, тільки в міській управі, і старший опер з тієї ж таки міської управи. Варто лиш подзвонити комусь із них, і в мене проблем не буде.

Зате вони виникнуть у ментів. Теоретично міська міліцейська управа має повне право влазити на будь-яку територію міста. Тим більше, коли йдеться про резонансну смерть чи загибель. Узагалі може так статися, що вже на ранок, максимум — до обіду завтрашнього дня справа Боброва опиниться в главку. Незалежно від того, вбили Боброва чи він сам передознувся і відкинув копита, рапортувати високому начальству і давати коментарі диктофонам та телекамерам захоче особисто начальник головного управління.

Зате місцеві менти все одно матимуть додатковий головняк. Добре, якщо тут не вбивство. Слідів крові я не помітив, але ж я і не роздивлявся, близько до ліжка не підходив. Ну а раптом труп кримінальний? Копати все одно доведеться місцевим, тільки доповідатимуть орли-сищики не лише своєму керівництву, а й міській управі, і — що найменш приємно — главкові. Навіть якщо теоретично справу в дарницьких заберуть, фактично основну чорну роботу покладуть на їхні плечі.

Це лише стороннім здається, що нічого особливого не станеться, лише звичайна бюрократія та не зрозуміла цивільним міліцейська корпоративна етика. Насправді з’ясування стосунків і визначення, хто що повинен робити і хто куди рапортувати реально заважатиме проведенню оперативно-розшукової роботи та слідчих дій. Уникнути цього можна. Для цього треба просто викликати «швидку», міліцію і втекти з місця пригоди.

Людина, котра хоч трохи розбирається в міліцейській кухні та специфіці її роботи, так би і зробила. Професійний журналіст, який до того ж має в цій історії особистий інтерес, — ні. Тому лишається вирішити, як і рибку з’їсти, і на кілок сісти. Тобто як отримати постійний доступ до інформації і при цьому не опинитися головним підозрюваним.

Склавши два і два, я все ж таки подзвонив спочатку Володі Хмарі, старшому оперу з наркотиків із міської управи, а тоді з чистим серцем набрав «02» і «03».

Все сталося так, як я і передбачав.

Лікарі і менти примчали голова до голови. Поки лікарі возилися біля мертвого тіла, місцеві оперативники, не приховуючи гарячого бажання тут же закувати мене в кайданки, прискіпливо допитували мене на просторій кухні покійного. Я навмисне тягнув час, і мої зусилля не виявилися марними. Через двадцять хвилин після того, як мене почали колоти на причетність до всього, що сталося, в квартиру влетів Володя Хмара, невисокий брюнет, до якого причепилося поганяло Грузин.

Майор міліції Хмара не просто нагадував особу кавказької національності, а навіть був нею наполовину, по мамі. Якось ми з ним випили, і Вовчик почав довгу і, вочевидь, улюблену свою тему про те, що його мама Тамара Гоберідзе походить корінням із шляхетного грузинського князівського роду. Значить, сам корінний киянин Вова Хмара — прямий нащадок грузинських князів. Тому друге його поганяло було Князь. Правда, так майора називали не часто. Він не любив, бо прізвисько Князь, мовляв, дуже поширене в кримінальному світі. Серед професійних вуркаганів, авторитетів, старих «злодіїв у законі».

Під незадоволене буркотіння місцевих оперів Грузин буквально за руку вивів мене з кухні, дав команду одному із своїх колег сісти зі мною у великій кімнаті, записати з моїх слів свідчення, а тоді — відпустити.

— Я подзвоню? — запитав у Хмари, той кивнув і, здавалося, забув про моє існування.

Це мене цілком улаштувало. Наша газета вийде тепер у понеділок, на підготовку матеріалу для першої шпальти в мене є цілком реальна доба, а з Хмарою ми в стосунках, які дозволяють детективу та батькові двох дітей приїхати пізно ввечері до віднедавна холостого журналюги і засісти з ним за пляшкою до глибокої ночі, вимкнувши мобільний телефон.

Коли я переможно виходив, місцеві сищики провели мене такими пекучими поглядами, що, здавалося, пропалять дірку в спині.

…Озвався Хмара близько дев’ятої вечора. До того часу я набирав його кілька разів, та він просто скидав дзвінок. Це ж треба: друга половина дня п’ятниці — і раптом такий геморой, як труп відомого продюсера. Новини, ясна річ, відреагували першими, вже ввечері давши повідомлення. Проте більше, ніж знав я, ніхто сказати не спромігся. І новина виглядала таким чином.

Сьогодні о сьомій ранку відома молода співачка Анжела Сонцева потрапила в автокатастрофу. З пошкодженим обличчям вона опинилася в лікарні. Її життю та здоров’ю нічого серйозного не загрожує. По обіді цього ж дня в своїй квартирі знайдений мертвим її продюсер Микола Бобров. За попередньою версією, смерть настала в результаті нещасного випадку. Подробиці поки що не розголошують. Ось така нещасна доля в музичного проекту.