Чтение онлайн

— Не мої то коні, — раптом збагнув Андрій і почервонів так, що кров, здається, лише випадково не чвиркнула з вух. — Вуйка мого, а ви, якщо не вірите!..

— Чекай, — приступив до нього Горянський, — рідного дядька коні? І Коршун, я так зрозумів, саме до нього приїжджав цієї ночі?

Кров відлила від обличчя Андрія. Мовив гнівно:

— Можете не вірити мені, бо і Коршун — мій рідний вуєк. Материн брат, от хто він! А я живу у вуйка Северина, бо мати померла, а батько в Червоній Армії. — Він хотів ще додати, як сподівався зустріти батька серед цих чотирьох, та горло нараз перехопило, він задихнувся, на очі накотилися сльози, і Андрій відвернувся, щоб цей підозріливий солдат не помітив їх.

— Ти що, з глузду з'їхав? — смикнув Горянського за галіфе Васюта.

Горянський зло зиркнув на нього, багатозначно кашлянув, дивлячись на Бутурлака, але той махнув рукою.

— Відставити, Горянський!

— Слухаюсь! — відповів похмуро, та було видно — залишається при своїй думці.

— Вперед піде Сергійко, — запропонував Андрій, — він скаже бандерам, що ми побачили вас і пішли слідом. А я буду весь час з вами…

— Пропонуєш себе заложником! — невесело посміхнувся лейтенант. — Не треба, хлопче, ми тобі віримо. Це тільки дехто, — недобре глянув на Горянського, — вважає, що тут усі — бандерівці. От що, — вів далі рішуче, — вперед підете ви всі троє. Бо малий може щось наплутати.

— Я наплутаю?! — образився Сергійко.

— Звичайно, ні, — поблажливо посміхнувся Бутурлак, — але краще, коли вертатиметесь усі троє, бо постові можуть щось запідозрити.

Хлопці спіймали й розпутали коней, посідали верхи, розвідники вервечкою рушили за ними.

… Фрось, почувши форкання коней, виступив з кущів.

— Це ви, хлопці? — гукнув.

— Вуйку, там… — удав хвилювання Андрій, — солдати! Ми бачили — кілька солдатів обігнули Дубову галявину й подалися до боліт.

— Які солдати? — не збагнув той.

— Ви ж самі казали, совітські вояки! Щоб ми, як побачимо, повідомили.

— Ох, боже, — заклопотався Фрось, — це ж розвідники! І багато їх?

— Троє чи четверо.

— Точно, вони. Ану, хлопці, вилазьте з кущів, за мною! То кажете, до боліт від Дубової галявини подалися? І як давно їх бачили?

— Щойно, вуйку… Ми одразу на коней і сюди. Як ви й наказували.

З кущів вилізли ще п'ятеро чоловіків, одягнутих у ватянки. Обличчя заспані, недобрі.

— Ти, Сидорчук, давай до лісництва, — розпорядився Фрось, — попередь тамтих, щоб гав не ловили. Ми цих розвідників з тилу, а вони з флангу, притиснемо до болота, нікуди не дінуться. Давайте, хлопці, потихеньку поза кущами, поза деревами, як тіні, прошу я вас. Ми зараз отих совітських вояків накриємо. У спину їм вдаримо, в спину, прошу я вас, так, щоб не втік ніхто…

Бандерівець з карабіном схопив Сірка за вуздечку.

— Ану, злазь! — наказав Андрієві.

— Ви що? — нараз Андрій зрозумів, чого той хоче. — Не віддам коня, — крикнув, — я вуйку скаржитимусь!

— Злазь! — замахнувся той гіллякою.

— Тихо будь, — перехопив його руку Фрось. — Я ж кажу, тихесенько, ти тінню будь, розчинися в лісі — на коні тебе за півверсти видно, а мусиш поза кущами… Ну, чого стоїш? — озлився раптом. — Я казав — до лісництва!

Бандерівець з карабіном вилаявся пошепки, та відпустив вуздечку. Фрось махнув рукою й побіг стежкою, що вела до дубової галявини, за ним — інші четверо.

Бандерівець з карабіном рушив праворуч, де починався молодий сосняк. Зупинився, насварився на Андрія зброєю.

— Ви чого стовбичите? Ану, марш до яру! — і як тінь зник у сосняку.

Проїхавши сотню метрів, Андрій зіскочив з коня, передав повід Пилипові. Прислухався. Тихо, буцім і не було тут нікого, лише ятель довбає суху гілку.

— Чекайте тут, — наказав Андрій і югнув у гущавину. Продерся крізь густий горішник, яким суціль заросли підходи до Гадючого яру, побіг до вільшняка, де залишив розвідників. Нараз дорогу йому заступив Іванов.

— Ви? — здивувався хлопець. — Мусили ж чекати там…

Сержант поблажливо усміхнувся.

— Хлопці чекають, а я хотів вас підстрахувати, аби чого не трапилось. — Він засвистів дроздом, прислухався й свиснув ще. — Зараз усі будуть тут, — пояснив. — А ти молодець, класно обдурив бандерівців!

Неподалік засвистів дрозд, і з-за дерев висковзнули розвідники.

— Перечекаємо трохи, — запропонував Бутурлак, дивлячись, як важко дихає Васюта.

— Ні, — заперечив той, — не можна час гаяти!

Вони продерлися через горішник до коней.

— Вуйку, до мене, — поплескав по Білчиному крупу позаду себе Сергійко. Васюта не одразу збагнув, що запрошують його, і хлопець пояснив: —Прошу вас сідати, вуйку, тримайтеся за мене, я моцний.

Горянський допоміг єфрейторові сісти позаду Сергійка, намагався не дивитися хлопцеві у вічі — певно, сам картав себе за підозріливість, але, зустрівшись з відвертим поглядом Сергійка, усміхнувся й собі дружелюбно. Взяв кобилу за повід і хотів уже рушати, та Іванов зупинив його:

— Сідай і ти, — поплескав Сірка по широкій спині, — і ви, товаришу лейтенант. Бандерівці можуть повернутися, побачать сліди…

— Резонно, — схвалив Бутурлак.

— Ви — до мене, — гукнув сержанта Пилип.

— Але ж, — засумнівався той, — нас семеро…

— Я піду попереду, — запропонував Андрій. Погойдав босою ногою. — Такий слід нікого не насторожить.

Іванов зламав гілку, обдивився навколо, замів сліди. Легко скочив на вороного.

— Рушили! І хай все буде добре.

Сонце високо піднялося над лісом, риба клювала мляво, але Грицько затявся, кидав та й кидав, сподіваючись, що витягне хоча б підлящика. Тут риба брала завжди, сьогодні ж як відрізало. Це сердило хлопця, адже збирався похвалитися перед Андрієм — клятий голодранець, втік нічліжити з Демчуками, знайшов собі компанію, такі ж голодранці, як і сам.

Спочатку Грицько кидав блешню, сподіваючись витягнути півпудового щупака — такі ходили тут в очеретах, не риба, а ціла колода.