Чтение онлайн

— Ми щойно Грицька бачили. На базарі. Дивимось, іде з кошелем, а в кошелі картопля й сала шмат. Помітив нас, зірвався знеобачки, а потім так тихенько поза людьми й з базару… А я за ним…

— Чекай, — зупинив хлопця військком, — що за один цей Грицько?

— Та Жмудь… Грицько Жмудь!

Військком перезирнувся з Ярощуком. Капітан підійшов до Андрія.

— Цікаво, — мовив багатозначно. — Григорій Жмудь? Родич Коршуна?

— Племінник, — ствердив Андрій. І додав виклично: — І мій двоюрідний брат!

– І куди він пішов? — не звернув на те уваги капітан.

— Від базару вулицею Першотравневою. Потім бічною, не знаю, як називається, там ще невеличка крамниця, вікна зеленим пофарбовані…

— Яблунева, — уточнив Ярощук.

— Третій будинок праворуч — з червоної цегли. Грицько туди пішов.

Каштан уже крутив ручку телефону.

— Ярощук говорить. Ось що, Климук, піднімай оперативну групу. Я у військкоматі і вже виходжу…

… Будинок на Яблуневій належав колишньому викладачеві місцевої гімназії Ленартовичу. Два роки тому він помер, у будинку мешкала його дружина — бабуся років сімдесяти.

Працівники міліції обережно оточили будинок. Лейтенант, заступник Ярощука, одягнутий у цивільне, зійшов на ґанок, постукав. Відчинила бабуся, по брови запнута чорною хусткою.

— Сусіди казали, кімнату здаєте? — поцікавився лейтенант.

— Здавала, — одповіла бабуся, — та вже зайняли.

— Шкода… І хто ж зайняв?

— Не все одно, зайняли, і все!

— Та, може, вони ненадовго?

— Надовго, прошу я вас. То мій давній пожилець, і взагалі я незнайомим не здаю.

— А можна його побачити?

— Пішов, зараз нема.

— От що, — лейтенант витягнув посвідчення, — перевірка документів! — Відсторонив бабусю, ступив у напівтемний коридор. — Де його кімната?

Від хвіртки до будинку вже бігли двоє озброєних міліціонерів, за ними — Ярощук. Прогупотіли дерев'яними сходами, що вели до мансарди. Ярощук метнувся в напівпрочинені двері вітальні, обставленої старомодними меблями. Нікого, тільки кіт спить на підвіконні. Й на кухні порожньо.

Згори загукав лейтенант:

– Ідіть-но сюди, товаришу капітан!

У невеличкій світлій кімнаті два ліжка. Одне розстелене. На столі — прибор для гоління, дзеркало. Дверцята шафи розчинені, на дні — брудна білизна. Кошик з картоплею сиротливо стоїть біля дверей.

Ярощук пройшовся кімнатою, зазирнув під розстелене ліжко, витягнув стоптані домашні туфлі. Обдивився, кинув на підлогу. Запитав лейтенанта:

— Вважаєте, втік?

— Не маю сумніву.

Капітан кивнув. Спустився на перший поверх, покликав стару, яка стовбичила в передпокої.

— Кому ви здали кімнату, громадянко Ленартович? — запитав суворо.

— Грицеві, — спокійно глянула йому у вічі. — Він у мене завжди мешкав.

— Якому Грицеві?

— Григорію Жмудю з Острожан.

— Чому не прописаний?

— Так тільки ж позавчора приїхав.

— Один?

Стара відвела погляд.

— Один, прошу я вас. Казав, що знову вчитиметься в нашій школі.

— Дивно, — посміхнувся Ярощук. — Гриць Жмудь — підліток, а вже голиться й туфлі сорок третього розміру носить.

Пані Ленартович не розгубилася ані на мить.

— Родич якийсь з ним приїхав. Сьогодні мав вертатися, то й поїхали…

— А прибор для гоління забув?

— Невже? — здивувалася.

— Гриць з ним поїхав?

— Не знаю.

— Який він із себе, Жмудів родич?

— Прошу я вас, чоловік літній уже, років за шістдесят, сухий такий і кашляє.

– І кашляє? — недовірливо перепитав капітан.

— Усю ніч кашляв, простудився десь.

— Сухий, значить?

— Так, непоказний, прошу я вас, чи то хвороба висушила, чи то комплекція вже така.

— Климук, — звернувся капітан до лейтенанта, який стояв на нижній приступці сходів, — принеси, будь ласка, сорочки. У шафі там, брудні, бачив? — Коли лейтенант повернувся, взяв сорочку за плечі, розтягнув перед старою. — Сухий, кажете, а сорочки чомусь п'ятдесят шостого розміру носить!

— Не знаю… не знаю… — знітилась. — Може, це й не їхня.

— Все може бути, — одповів капітан. — Шкода, громадянко Ленартович, та мусимо вас затримати. Так, — повторив, — шкода, вік у вас такий…

— А я ще не скаржусь! — блиснула очима нараз зовсім по-молодечому.

— Покличте понятих, — розпорядився капітан, — робитимемо трус.

… Бутурлак сидів на лавці в невеликому садочку за райвідділом міліції. Поруч примостилася Віра, Андрій з Пилипом лежали животами на густому спориші.

Пилип дриґав голими п'ятами, розповідав пожвавлено:

— Школа в нас тепер — семирічка, і ми з Андрієм за рік п'ятий і шостий пройшли. Петро Андрійович сам вам скаже — знання в нас і за сьомий є, та не тверді…

— Хто це — Петро Андрійович?

— Директор школи. Він історію викладає. Ще й географію та німецьку мову. Не вистачає вчителів, всього чотири було, та з райвно обіцяють ще прислати.

— До речі, — нагадала Віра, — крейду ми так і не одержали.

Андрій сів на траві.

— Дивись, забули… Котра година? — запитав у Бутурлака.

Той зиркнув на циферблат великого кіровського годинника.

— Пів на другу.

— Там зараз перерва, — полегшено зітхнув Андрій. — Одержимо потім.

Бутурлак поклав на коліна валізку, розстебнув.

— А я вам подарунки привіз, — мовив підкреслено байдуже. — Оце тобі, Андрію, — простягнув наручного годинника з чорним циферблатом. — Бери, не соромся, трофейний, це від усіх наших розвідників. Васюта й Іванов персональний привіт передавали. Тобі також привіт і це… — простягнув Пилипові майже такого ж годинника. — Ще Сергійкові дарунок є, — переклав щось у валізці, — а тобі, Вірочко, ось…