Чтение онлайн

— Ти що, здурів? — приступила до Демчука. — Чи не допив звечора?

— Сама знаєш, непитущий я.

— Краще вже мати діло з пияками.

— Тобі, звичайно, — якось сумно погодився Антон Іванович. — Значить, затримуємо тебе.

— Я тобі затримаю! — схопилася жінка за рогача, та Вербицький спритно перехопив її руку.

— Ану спокійно! — насварився автоматом.

— За що? — зблідла Груздьова, нарешті збагнувши, що з нею не жартують. — Невже справді за самогон? Так не одна ж я…

– І до інших доберемося, — пообіцяв Демчук. — Візьми теплі речі, бо в підвалі змерзнеш.

— Мене — в підвал?

— А кого ж?

— Ну, — насварилася кулаком Груздьова, — віділлються тобі вдовині сльози! — Але не заплакала, не заголосила, злостиво глипнула очима, взяла ватянку і теплу хустину, попросила сусідку зовсім спокійно: — Подивись за Фросею, Насте. Довго вони мене не триматимуть, не мають права. Дивись, щоб дівча без нагляду не лишилося!

Вона накинула на плечі ватянку й рушила до дверей, не озираючись і не звертаючи уваги на плач дочки, — лише недобре зиркнула на Демчука.

Бутурлак випадково перехопив цей погляд і зіщулився — так дивляться тільки на запеклих ворогів.

«А тут і справді нюанси, і так просто не розберешся», — подумав.

Обутрилось, і сиза смужка туману, що лежала над озером, розчинилася в прозорому повітрі.

Андрій і Віра сиділи на краю неглибокого рову, по дну якого збігав у озеро потічок. Весною він виходив з берегів, і вода підступала до самих острожанських городів, та зараз потічок можна було перейти, не замочивши коліна. Береги його поросли кульбабою, й Віра доплітала широкий і неймовірно красивий золотий вінок — вона вже двічі приміряла його, дивлячись у спокійну прозору воду, питала Андрія, чи личить, а він тільки кивав у відповідь, не знаючи за молодістю років, що в таких випадках дівчині належить казати, як чарівно вродлива вона — справжня принцеса з старовинної казки.

Але Віра, певно, і без слів розуміла, що для Андрія вона краща за принцесу, бо час від часу зиркала на нього, примружившись, і в її зеленкуватих очах не згасала якась лукавинка.

Вони сиділи вже з годину, дивлячись, хто й куди виходить із села. На світанку Андрій з Пилипом розбудили Віру й ще п'ятьох надійних хлопців та дівчат — поділилися на пари, і тепер за всіма виходами з села стежили уважні дитячі очі.

Вірі випало бути з Андрійком, йому теж хотілося цього, але, щоб ніхто не догадався про його бажання й не почав шкилювати, запропонував Вірі піти з Пилипом, та дівчина заперечила: для чого ж, мовляв, розлучати братів, нехай уже Пилип іде разом із Сергійком, до того ж і пост у них важливий — дорога, що веде до райцентру.

… Проїхав на фірі старий Іванців — Віра насторожилася, запитала Андрія, чи не варто постежити за ним, та хлопець не погодився: старий уже другий день возить сіно з приозерних луків, і не може він мати жодних симпатій до бандер, бо «яструбок» Іван Шелюк, убитий коршунівцями, збирався одружитися з його онукою.

Віра провела очима старого — Андрійкові, звичайно, видніше, та вона все ж з'ясувала б, чого це дідові приспічило возити сіно саме тепер.

Андрій зиркнув на дівчину й здивувався, як раптом змінилася: зробилась насторожена, очі вже не сміялися — Віра дивилась уважно й недовірливо, одразу ніби постаршала на кілька років. Андрієві здалося, що вона втратила свої принади. Йому більше подобалась лукавинка в зеленкуватих Віриних очах і сміхотливість, у такі хвилини вона була простіша й доступніша, точніше — слабша, і Андрієві було приємно відчувати свою силу і знати, що він може захистити дівчину.

Пройшли ще дві тітки з сапками — Андрій не поворухнувся: вони подалися до своїх городів, звідси їх весь час буде видно, городи одразу за селом, над лугом — розорані смужки пісної поліської землі. І правда, жінки запнулись хустками, пішли сапати городину. Ніяк не могли наговоритися, бо зупинялися часто й жестикулювали; що ж, двом балакучим жінкам не вистачить і доби, щоб обмінятися всіма новинами.

Андрій опустив ноги нижче, так, щоб голі п'яти лизала холодна вода. Розмова з Вірою у них якось пригасла, дівчина наспівувала незнайому Андрієві пісеньку, мелодія сподобалась йому, слова теж — в ній ішлося про синю хустину й почуття дівчини, яка обіцяла ніколи не забути зустрічей з хлопцем. Це імпонувало Андрієві, і він із задоволенням дивився, як Віра вплітала у вінок останні квіточки.

Кинувши на хлопця швидкий погляд, Віра наділа віночок, насунувши низько-низько, мало не на самісінькі брови.

Тепер вона точно була краща за ту насторожену й недовірливу дівчину, якою Андрій бачив її кілька хвилин тому, і хлопець запитав:

— А ким ти будеш, Віро?

— Як — ким? — не зрозуміла.

— Про що мрієш? Ну, найбільше бажання в житті?

Дівчина засміялася, заклала руки за голову й лягла, як була, в легесенькій бавовняній сукенці, спиною на вогку ще траву.

— Чекай… — Андрій підняв обережно її, підсунув свою стареньку ватянку. Дівчина подивилась вдячно, мовила з жалем:

— Моя мрія ніколи не здійсниться, і це іноді гнітить мене. Точніше, я вже змирилася, та все ж буває сумно.

— Пусте! — Андрій був категоричний. — Тепер у мене все ось де! — підніс стиснутий кулак. — Ким захочу, тим і стану, це я точно знаю!

— Маршалом Радянського Союзу!.. — не втрималась від іронії Віра.

— Захочу, буду маршалом.

— Так, — несподівано швидко погодилася дівчина, — захочеш — станеш!

— Чого ж ти сумуєш?

Віра лежала й дивилася в небо.

— Отак би співала й співала цілий день… — мовила нараз жалібно.

— То хто ж заважає?

— А голос?

— Чого ж, голос у тебе гарний.

— Це тобі лише здається. А для співачки…

— А-а… — зрозумів Андрій. — Тут справді: нема то й нема…

Він нахилився над Вірою, зазирнув у її сумні потемнілі очі.

— Ти моя жаданка, — мовив і відразу сам злякався своїх слів.

— А що таке жаданка? — видно, Віра догадувалася, та все ж запитання стояло в її очах, запитання й чекання.

Але Андрій уже схаменувся.

— Як тобі сказати… — завагався.

— Ти хотів сказати — жадібна? Але ж це неправда.

— Звичайно. Я не те казав.

— Я лише до життя жадібна, — призналася дівчина. — Ото, чого не можна, все одно дістану. А голосу нема й не зможу співати… Раніше плакати хотілося, а тепер уже змирилась. Я артисткою буду. Вийду на сцену, а ти мені аплодуватимеш. Хочеш?

— Дуже хочу, — щиро признався хлопець. — А ти будеш справжньою артисткою. Може, народною.

— Чому?

— Тому, що хочеш.

— Певно, цього замало, — засмутилася Віра. Підвелась, присунулася до Андрія, дивилась, і лукавинки вже не було в її очах.

— Але ж ти дуже хочеш…

Віра зазирнула йому у вічі.

— Скажи, що таке жаданка?

Андрій зітхнув: видно, жінки серцем відчувають, про що йдеться.

— Ну, бажана… — пояснив, ніяковіючи.