Чтение онлайн

— Ти хочеш сказати — кохана? — зелений вогник спалахнув у Вірчиних очах — але чи може бути вогник зелений? Дивилася запитально й серйозно, і Андрій теж серйозно мовив:

— Так, я хотів сказати саме це.

— А ти — мій любимий! — очі в дівчини сміялися й раділи. — Я це зрозуміла одразу, коли побачила тебе.

Андрій обережно взяв Вірину руку, відчувши вперше в житті, які м'які й гарні долоні в дівчат.

— Ти будеш моєю нареченою?

— Тільки нікому про це не кажи.

Андрій уявив, як іронічно зашилив би губи Пилип. Пообіцяв зовсім щиро:

— Звичайно. Це — наша таємниця.

Він покалатав ногами в прохолодній воді й зрозумів, що життя в нього стало значно кращим і цікавішим.

— Я вийду за тебе заміж, як тільки ти захочеш, — зовсім серйозно пообіцяла Віра.

— Дівчатам можна після шістнадцяти, — зітхнув Андрій. — А хлопцям…

— Хіба не все одно? Я завжди на тебе чекатиму!

Віра мовила це так, що Андрій зрозумів — чекатиме. Він із вдячністю подивився на неї, і лише тепер побачив, яка вона вродлива.

— Я знав, що ти кохатимеш мене. Кращої нема в світі. Твої очі, як наші зелені ліси, а сама ти, як лісова квітка, і як весняна конвалія, і як золотий медок, і як синій дзвоник! Це правда? — запитав нараз, бо сам злякався витіюватості своїх слів.

— Якщо ти кажеш — правда… — знову лукавинка з'явилася у Віриних очах, і вона засміялася щасливо, бо, певно, не було тої миті щасливішої людини на всенькій землі.

— Я хочу вчитися й багато знати, — сказав Андрій, — і ще я хочу літати. Десь високо-високо. Мабуть, стану льотчиком, але раніше закінчу інститут, поїду вчитися до Львова чи Києва.

– І я.

— Бутурлак розповідав, який величезний і чудовий Київ.

— Мені він подобається.

— Але ж ти не була в Києві.

— Який ти нетямущий. Я про лейтенанта.

Андрій відчув, як стріпнулося в нього серце: мабуть, уперше в житті спізнав, що таке ревнощі. І все ж ніколи б не простив собі, коли б мовив хоч одне негарне слово про лейтенанта.

— Нема в світі кращої людини, — мовив переконливо. Він хотів знайти ще якісь сильніші слова, але замовк, побачивши, що з села вийшли двоє — жінка й чоловік.

Жінка йшла трохи попереду з великим козубом для грибів, і Андрій упізнав у ній Настю, сусідку Груздьової.

Щось у цьому було, і Андрій швидко мовив Вірі:

— Ось за тою жінкою послідкуємо.

— А за чоловіком? — дівчина сіла, поправила коси, але вінка не зняла. — Здається, крамар?

— Так, завідуючий магазином.

Тільки тепер Андрій побачив, що крамар теж ніс плетеного кошика. Згадав, що Бутурлак збирався порозмовляти з ним про оборону села від бандерівців, і подумав, що, можливо, ця розмова вже відбулася і Гнат Суярко спеціально йде за Настею. Але ж у такому разі Гнат мусить знати, чого вони з Віркою стовбичать тут на околиці, й подати якийсь знак. Та Суярко проминув їх — не помітив чи удав, що не помітив, ішов, втупившись у землю. Велика голова його, здавалося, не трималася на тонкій шиї, переважувала весь час і гойдалася.

— Крамар з армії прийшов, які в нього можуть бути зв'язки з бандерівцями! — мовив Андрій рішуче. Підхопив кошика, передбачливо захопленого з дому. — А ось із тіткою Настею пограємось у хованки.

— А якщо на неї чекають бандерівці?

— Можливо…

— Але ж тоді… — Віра повільно підвелася. — Вони ж… як «яструбка»…

— Шкода, нема зброї. Лейтенант заборонив… От що, — прийняв рішення, — ти триматимешся оддалік і за першої ж небезпеки — одразу в село!

Віра заперечливо похитала головою.

— Я тебе одного не залишу.

— Мусиш.

— Я ж сказала — ні. — Очі в дівчини знову потемнішали, й обличчя набрало впертого виразу.

Андрій збагнув: таки не залишить. Запропонував:

— Триматимемось обоє оддалік. У разі чого — швидко назад.

Віра підхопила свого кошика й побігла навскіс через луг до дороги.

Біля лісу, де дорога перетворювалася на вузьку стежину, Настя одразу взяла праворуч, і Андрієві підозри посилилися. Які ж там гриби, скоро починаються болота, місця гнилі, гриби можна зустріти лише на горбках, та й горбків тих небагато, справжні грибники йдуть стежкою до Гадючого яру — там можна набрати і боровиків, і підберезовиків, і рижиків. А якщо є час і бажання, можна податися далі до Дубової галявини. Там у врожайні роки грибів повно. Андрій пам'ятав, як за чверть години назбирав повнісінький кошик боровиків, і яких — один в один!

Ось і Гнат Суярко пішов стежиною — озирнувся, постояв, прикурюючи, побачив, що Настя, а за нею й діти забирають праворуч, похитав головою й побрів далі второваною дорогою — до грибних місць ще з кілометр, і нема рації заради кількох боровиків продиратися крізь кущі.

Ліс густішав, дедалі частіше траплявся мокрий мох, а Настя все йшла, не поспішаючи й не озираючись. Андрій з Вірою пробиралися слідом за нею, ховаючись у гущавині.

Нарешті Настя зупинилася, поправила хустку, роззирнулася по боках, і Андрій потягнув Віру за величезну ялину.

Можливо, тут у неї призначено зустріч, і жінка чекатиме?

Настя присіла й одразу сховалася в чагарниках.

— Слухай, — притримав Андрій Віру, — стій тут, а я роздивлюся.

Він обережно перебіг до сусідньої сосни, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Перебіг ще і тоді побачив білу Настину хустку.

Андрій придивився — жінка збирала щось у кошик. Чорниці — збагнув хлопець. І справді, тут, у цих хащах, починаються суцільні зарості чорниць, і Настя могла податися сюди, щоб набрати зранку дітям ягід. І нема в неї ніякої зустрічі з бандерівцями…

А якщо є?

Андрій повернувся до Віри. Стояла там, де й залишив, за товстою ялиною й дивилася стривожено.

Хлопець розповів, що робить тітка Настя, але Віра похитала головою.

— Ми не підемо звідси, — мовила категорично.

— Кошик чорниць набрати у цих місцях — година чи півтори. Мусимо чекати, — погодився Андрій. Побачив, що Віра по кісточки стоїть у мокрому мосі, затурбувався: — Там, ліворуч, є суха галявина. Перебіжимо й там чекатимемо.

— Тут ми в безпеці, — заперечила Віра, — і все бачимо, а там нас можуть вистежити.

Не погодитися з цим було важко, та чи зможе дівчина простояти в болоті годину? Андрій запитав про це, Віра сердито блиснула очима.

— А чим я гірша за тебе! — тільки й мовила.

Справді — чим?

Андрій збентежився. Але все ж вона дівчина, і він мусить про неї турбуватися: так уже повелося споконвіку, бо він чоловік і сильніший!

І, крім усього, вона — жаданка!

Андрій простягнув Вірі ватянку, і дівчина взяла, вдячно глянувши. Справді, їй уже було трохи зимно в цьому вогкому темному лісі, ще не прогрітому ранішнім сонцем.