Чтение онлайн

— Що ж робити? — очі в Северина Романовича злякано забігали.

— Організовуватись! — впевнено відповів Кирило. — Самі візьмемося до зброї, самі й наведемо порядок.

— Проти німців? — жахнувся Северин Романович.

— Ти що! Розчавлять! — Кирило приклав пальця до вуст. — Тут хитрість потрібна. Німці дадуть зброю, потихеньку, щоб ніхто не довідався. А ми, мовляв, і проти німців, і проти червоних, за самостійну Україну! Ось і гасло…

Северин Романович роздумливо потер чоло. Мовив категорично:

— Розкусять! Бидло — воно тепер розумне.

Зневажлива посмішка майнула Кириловим обличчям.

— Коли розкусять, запізно буде. По-перше, — заклав білого пещеного пальця, — ми зорганізуємося. Служба безпеки, трибунали — кількох розстріляємо, інші тверду руку відчують. По-друге, не без того, щоб і німців іноді вкусити. Вони самі це розуміють, і я днями мав розмову…

Северин Романович наставив вухо.

— З ким?

Та Кирило вже збагнув, що бовкнув недозволене.

— Не все одно? З особою гейби авторитетною.

Він так і не сказав, з ким, наче підкреслюючи цим свою зверхність над звичайним сільським крамарем — брат чи сват, а не лізь куди не треба, кожен мусить знати лише те, що йому належить, це — принцип нового порядку, з яким Кирило не міг не погодитись.

З часу тої розмови минуло вже три роки, і Северин Романович мав змогу оцінити всю братову мудрість. Любив навіть похвалятися після чарки в колі добрих знайомих, що діловий нюх ніколи не підводив його, він завжди витрачав гроші недаремно, не помилився навіть, оплачуючи колись навчання усім відомого тепер діяча УПА [3] Кирила Жмудя.

Усі схвально кивали головами й погоджувалися з Северином Романовичем — догадувалися, що острожанський староста давно з лихвою повернув собі витрачене на Кирилове навчання: лише нещодавно з вирізаного бандерівцями поліського села вивіз чотири чи п'ять фір усілякого добра, та на всяк випадок помовчували. У кого є бажання зв'язуватися із самим Коршуном — так тепер називався Кирило Жмудь?

Так, авторитет Коршуна багато в чому спричинився до того, що в будинку під зеленим дахом у центрі Острожан усього було по вінця.

Северин Романович прибудував до свого дому флігель, обставив покої виміняними за продукти в сусідньому містечку шафами й диванами, привіз навіть рояль, хоч ні жінка, ні син Грицько не розумілися на музиці. Але як не скористатися з нагоди — за гарний блискучий рояль просили всього два пуди сала, Северин Романович сторгувався за пуд і ще мішок картоплі, сам ішов за возом, щоб, бува, не зламали рояль на лісових вибоях, а потім півдня ходив навколо блискучого інструмента, зрідка тицяючи пальцем у клавіші й дивуючись звукам, що народжувались під полірованим деревом.

Увечері приїхав Кирило з двома своїми підлеглими. Вони почали глузувати з Северина Романовича — мовляв, для чого йому рояль, та ще й такий коштовний — «Беккер»?

Жмудь набундючився й заявив, що випише для Грицька вчителя з містечка: цими вошивими вчителями зараз хоч греблю гати, а він для своєї дитини нічого не пошкодує…

Один із прибулих, зареготавши, почав переконувати Северина Романовича, що його дитині більше личить автомат чи в крайньому разі карабін, він бачив учора, як вправно глушив хлопець рибу гранатами, але старий Жмудь лише посміхався загадково: знав, що за гроші можна все, он брат Кирило в дитинстві в латаних домотканих штанях швендяв, а за гроші на адвоката вивчився…

Уявляв Грицька в чорному піджаці й афішу, на якій великими літерами написано: «Григорій Жмудь».

Його син — музикант!

Кирило почав перебирати клавіші, потім сів і заграв щось, певно, гарне, бо Северинові Романовичу захотілося плакати, він обіперся обома ліктями на рояль, поклав підборіддя на кулаки й дивився, як швидко бігають випещені Кирилові пальці по клавішах.

Нараз згадав, які товсті й незграбні пальці в Грицька — з обкусаними чорними півмісяцями нігтів, — і збагнув, що, либонь, ніколи не побачить афіші з своїм прізвищем.

На мить зробилося тоскно, з ненавистю зиркнув на Кирила, наче той завинив перед ним, та схаменувся й запросив дорогих гостей до столу.

Відтоді лише зрідка заглядав до кімнати, де стояло чорне одоробло, неприязно зиркав на нього, та наказував щодня витирати пилюгу із дзеркальної поверхні й сердився, коли це забували зробити.

Взагалі останнім часом настрій у Северина Романовича псувався частіше, ніж належало людині з його становищем, і не тому, що торгівля йшла гірше чи щось у господарстві було не так, — ні, слава господові, свині гладшали й риба ловилася, і вже четверо коней стояли в стайні за клунею, та як подумаєш, для чого все це, коли червоні вже взяли Київ і просунулися аж на Полісся!.. Зупинилися, правда, десь за сотню кілометрів, якщо вірити Геббельсу, назавжди, і скоро доблесна німецька армія, вчасно скоротивши лінію фронту, перейде в наступ, але Кирило розповідав, що німці будують укріплення десь там на заході, отже…

Що — отже — було зрозуміло й так…

Коршун запевняв, правда, що в нього вистачить сил, аби контролювати навколишні ліси, і ні німці, ні червоні не насміляться пхати туди свого носа, а потім…

Северин Романович лише зітхав у відповідь.

Червоні, якщо розтрощать гітлерівців, чхатимуть на Бандеру й Мельника разом узятих, у них сила, велике військо, а проти сили не підеш…

І все ж крихка надія жевріла в ньому: а якщо Геббельс не бреше?

Та про всяк випадок почав потихеньку різати свиней — за сало давали золото, траплялися й дорогоцінні камені, а з золотом йому плювати на все, не тільки того світу, що Вкраїна, он у Канаді скільки земляків влаштувалися й хазяйнують добряче… То більше, що Северин Романович мав тверду домовленість з Кирилом, щоб вчасно попередив, коли виникне реальна небезпека й потреба тікати на захід. У повітці за стайнею стояли дві добрячі фіри, міцні й змащені, Северин Романович сам прискіпливо оглянув їх і заборонив використовувати в господарстві. Лише раз дозволив упрягти в них коней — тої ночі, коли грабували польське село, але тут сам бог велів, і гріх було б не скористатися з панського добра…

Проте Северин Романович дедалі частіше поглядав на схід, вночі його мучили страшні видіння, часто підхоплювався, пив холодний терпкий квас, хрестився, про всяк випадок звертаючись до божого заступництва, сам же не вірив ні в бога, ні в чорта, покладався лише на себе, на свою кмітливість, силу і вдачу.

Сьогодні перед світанком Северин Романович прокинувся й сів на ліжку, немов щось штрикнуло його. Не знав — що, але затривожився одразу до холодного поту й недаремно, бо з вулиці донісся гуркіт мотора і світло автомобільних фар ковзнуло по вікну.

Жмудь поспішливо намацав штани, тремтячими руками почав застібувати, та ґудзики вислизали з пальців, і Северин Романович, плюнувши, пролопотів босоніж на веранду, не забувши сунути в кишеню подарований братом німецький «вальтер».

Міркував: якщо приїхали на автомобілі, значить, якесь німецьке начальство, а в нього з начальством стосунки дай боже кожному… Щоправда, може, передислоковується якась військова частина, це погано, ой, як погано, перепаскудять усе, примусять годувати, не дай боже побачать коней…