Чтение онлайн

Серце тенькнуло — тут не допоможе навіть Кирило, хоч і хвалиться, сучий син, що контролює всю округу…

Северин Романович прочинив двері й винирнув на вулицю. Побачивши за ворітьми автомобіль, трохи заспокоївся й запалив свічку. Із свічкою у високо піднятій руці вийшов на веранду, запитав голосно:

— Хто тут?

Автомобільні фари вже згасли, хвіртка заскрипіла, й цегляною доріжкою до веранди посунули двоє.

Северин Романович стиснув у кишені руків'я «вальтера», але, побачивши у тремтливому світлі свічки високий офіцерський кашкет, ступив крок назустріч, зобразив на обличчі посмішку, немов офіцер міг у пітьмі побачити її.

— Прошу, панове, — вклонився чемно. — Якась нагальна справа до мене?

Двоє піднялися сходами, зупинилися напроти. Один дивився на Жмудя мовчки й холодно, другий, одягнутий у блискучий плащ, виступив з-за його спини й запитав по-українськи:

— Прошу пана, ви — Северин Жмудь?

— Так є, — вклонився Северин Романович ще чемніше. — Маю честь бути старостою цього села.

Офіцер щось прогелготів стиха. Северин Романович уже трохи насобачився з німецької мови, принаймні міг порозумітися з своїм начальством, та зараз чи то з хвилювання, чи то зі сну не збагнув нічого.

— З вами розмовляє гауптман Ліблінг, — мовив чоловік у плащі. — Нам терміново потрібний ваш брат Коршун.

Жмудь відступив, запрошуючи гостей до хати, та вони не зрушили з місця.

Северин Романович переступив з ноги на ногу — відчував себе незручно босоніж і в нічній сорочці.

Крім того, з Кирилом у них домовленість: він не знає, де Коршун, і взагалі вперше чує про Коршуна, хто б не запитував — котіться під три чорти…

Певно, перекладач правильно зрозумів його мовчання, бо вів далі впевнено:

— Коршун мусив попередити вас, що його може розшукувати Марко Степанюк… Він казав вам про Марка Степанюка?

У Северина Романовича трохи одлягло від серця.

— Отак би й відразу, — мовив. — Прошу шановних панів до покоїв…

— Справа нагальна, — зупинив його перекладач. — Гауптман хоче знати, коли Коршун буде тут?

Жмудь відповів ухильно:

— Зараз пошлю хлопця верхи…

– І все ж, коли?

— Ну, години через півтори.

— А швидше?

«Що я, дурний, коня заганяти?» — хотів заперечити Жмудь, але пообіцяв:

— Можливо, й швидше…

Чоловік у плащі й гауптман погелготіли між собою.

Тепер Северин Романович збагнув, у чому справа, й не чекаючи, що скаже офіцер, загукав голосно, перехилившись через бильця веранди:

— Андрію, йди-но сюди! Прокинься, кажу тобі, Андрію! Ось я тебе, сучого сина, батогом зараз!

— Чого лаєтесь? — почулося з клуні. — Наробишся, а тобі й поспати не дадуть!

— Я тобі посплю! Сідлай Сірка, батяре клятий, та швидше! — озирнувся на гауптмана — чи задоволений? — і вказав на двері, мовивши: — Прошу, панове, до покоїв, я нараз підніму господиню, либонь, зголодніли з дороги…

Він провів гостей до вітальні, засвітив гасову лампу, підсунув зручні шкіряні фотелі, а сам, розбудивши жінку, подався до Андрія — якщо не простежиш, нічого не зробить, шляк би його трафив, не молодь зараз, самі злодюги й ледацюги, чухатиметься, поки не нагримаєш.

Перевіряючи, чи правильно засідланий Сірко, Северин Романович мовив тихо, мало по пошепки:

— Поскачеш до хутора Грабового отим путівцем, що повз смердюче болото. Обережно тільки, біля болота злізеш і коня проведеш. Знаєш, де на хуторі Кондратюк мешкає?

— Чом би не знав? — пробуркотів Андрій.

— Мусить одразу знайти Кирила Романовича. Перекажи: його Марко Степанюк питає. Най їде терміново сюди.

Андрій скочив на Сірка, погладив коня по вигнутій шиї.

— А якщо запитуватимуть, що то за один, Марко Степанюк?

— Не твоє діло! — зсунув брови Северин Романович. — Скажеш, Марко Степанюк, вони самі знають. Ну, рушай!

Він сам відчинив ворота й трохи постояв, чухаючи груди під розстебнутою сорочкою.

Думав: цей гауптман Ліблінг, певно, велике цабе. Приїхав вантажною машиною, легковою їхніми лісовими путівцями не проїдеш, і охорона — півдесятка солдатів. Та й справу мають до Кирила дійсно важливу: наскільки зрозумів розмову офіцера з перекладачем, йдеться про пошук у тутешніх лісах якихось червоних розвідників…

Коршун примчав до Острожан разом з Андрієм. Розшукувати його не довелося: ночував саме на хуторі Грабовому, де розташувався штаб його загону, якщо можна було назвати загоном дві сотні бандерівців, розкиданих по навколишніх лісових хуторах.

Німці мали гарнізон лише в містечку, передовіривши всі поліцейські функції банді Коршуна.

Кирило Жмудь прибув у супроводі охорони — двоє вершників з автоматами зістрибнули з ухорканих коней слідом за ним. Кинули поводи Андрієві й попхалися на веранду слідом за начальством, куди вже вискочив, зачувши стукіт копит, Северин Романович.

— Хто? — запитав його Кирило. Старший Жмудь виразно покосував на охоронців.

Коршун зрозумів його і наказав:

— Почекайте надворі біля коней! — Коли загупали чобітьми по сходах, повторив: — Хто?

— Двоє якихось… гауптман і перекладач…

Коршун шарнув поглядом на ворота, за якими стояла вантажна машина з німецькими солдатами.

— Бігме, гауптман Ліблінг… — спохмурнів. — Ти накажи, щоб нагодували коней, та подивись…

Северин Романович зрозумів, що його усувають від розмови — сам би не пішов, до одного місця йому їхні військові таємниці, але отак-от, неввічливо… Зрештою, зітхнув, якщо він захоче, Кирило не посміє не розповісти.

Ця думка заспокоїла, креснув у долоні, наказав:

— Андрію, заводь коней до стайні. І мішок з вівсом візьми на спіжарні, отой, уже початий!

Побачивши Коршуна, гауптман Ліблінг широко посміхнувся й простягнув йому руку. Вказав на вільне місце навпроти, і Кирило Романович зрозумів, що розмова передбачається важлива.

Про це він і сам догадувався — не буде ж офіцер абверу пхатися вночі лісом до Острожан із-за дрібниць: щоправда, партизанів тут нема, але ж хтось із Коршунових хлопців, незважаючи на сувору заборону, міг обстріляти машину.