Чтение онлайн

Древівіан знизав плечима.

— Яка різниця. Мабуть, я міг би вбити вас. Але це не зупинить вашу групу на Омезі, й вона знову посилатиме сюди своїх шпигунів або захопить тюремний корабель. Як тільки омежці розпочнуть дії, вони враз відкриють правду.

— Яку правду?

— Я думав, що ви вже здогадалися. Земля не воювала майже вісімсот років. Ми не знаємо, як це робиться. Сторожові кораблі навколо Омеги — то сама видимість. Вони повністю автоматизовані, їх запрограмували відповідно до умов, що існували кількасот років тому. Рішучий штурм — і ви захопите корабель, а тоді й решта будуть ваші. Після цього ніщо не завадить омежцям повернутися на Землю, а там ніхто не чинитиме їм опору. Ось чому в’язням, яких висилають звідси, стирають пам’ять. Якби не це, вразливість Землі була б занадто явною.

— Якщо ви усвідомлюєте становище, тоді чому ваші керівники нічого не роблять?

— Спочатку ми хотіли щось зробити. Але самого бажання замало. Ми воліли не помічати таку можливість. Здавалося, status quo триватиме вічно. Не хотілося думати про день, коли омежці повернуться на Землю.

— А що робитимете ви особисто і вся ваша поліція?

— Я теж тільки видимість, — мовив Древівіан. — У мене немає поліції. Посада Начальника Поліції вважається суто почесною. Вже майже сто років не виникало потреби вдаватись до поліції.

— Вона вам знадобиться, коли омежці повернуться додому, — зауважив Баррент.

— Так. Знову будуть злочини й інший клопіт. Але, на мою думку, остаточний сплав вийде вдалий. В омежців є завзяття, прагнення сягнути зірок. Земля трохи заспокоїть вас і наверне до творчості. Байдуже, який буде наслідок, єднання неминуче, Ми занадто довго жили вві сні. Потрібен жорстокий струс, щоб пробудити людство. — Древівіан підвівся. — А тепер, коли долі Омеги та Землі, здається, вирішені, чи не бажаєте освіжитися?

Начальник поліції допоміг йому відправити повідомлення на Омегу з черговим кораблем. У ньому Баррент розповів про становище на Землі і вимагав негайних дій. Покінчивши з цим завданням, Баррент міг приступити до пошуків судді, котрий покарав його за злочин, якого він не скоїв, а також донощика, котрий виказав його судді. Баррент гадав, що, знайшовши цих людей, він поновить утрачену частку пам’яті.

У нічному експресі до Янгерстуна відпочити він так і не зміг — його мучили якісь підозри, навіяні його попереднім омезьким досвідом. Десь має бути розгадка цієї запаморочливої простоти. Можливо, вона чекає на нього в Янгерстуні.

Він був на місці ще вдосвіта. Рівні ряди будиночків були точнісінько такі, як і в інших містах, але Барренту вони видавались незвичайними, до болю знайомими. Він пам’ятав своє місто: одноманітні будиночки мали для цього свій чар і привабу. Він народився й виріс у цьому місті.

Ось магазин Гротмейєра, а через дорогу — дім Хевнінга, він найкраще в окрузі вмів обставляти інтер’єри. Он там жив Біллі Хевлок, його найкращий друг; вони разом мріяли стати зореплавцями і товаришували й після школи — аж поки Баррента заслали на Омегу.

Ось і дім Ендрю Теркалера. А трохи далі його школа. Він пригадав шкільні заняття. Тепер він пам’ятав, як вони щодня ходили на закриті уроки, але, що ж там вивчали, і далі залишалося таємницею.

Тут, біля двох велетенських в’язів, було скоєно вбивство. Баррент підійшов до цього місця й пригадав, як усе сталося. Він вертався додому. Звідкілясь іззаду долинув крик. Баррент обернувся й побачив, як вулицею побіг чоловік — Ілліарді — і щось кинув йому. Баррент інстинктивно схопив цей предмет і виявив, що тримає в руках заборонену зброю. Пройшовши кілька кроків, він побачив перекошене смертю обличчя Ендрю Теркалера.

А що було далі? Збентеження. Страх. Відчуття, що хтось стежив за ним, поки він стояв над трупом із зброєю в руках. Там, на краю вулиці, був притулок, у якому він заховався.

Баррент пішов туди й упізнав будку робота-сповідальника.

У тісному приміщенні було задушливо. Єдиний стілець стояв перед панеллю з багатьма яскравими вогниками.

— Доброго ранку, Вілле.

Почувши м’який механічний голос, Баррент несподівано відчув безпорадність. Тепер він пригадав. Цей безбарвний голос знав усе, розумів усе і нічого не вибачав. Цей штучний голос розмовляв з ним, слухав його, а потім судив. Уві сні він сплутав робота-сповідальника з людиною-суддею.

— Ти пам’ятаєш мене? — спитав Баррент.

— Звичайно. Ти був одним із моїх парафіян, доки не потрапив на Омегу.

— Ти заслав мене туди.

— Так, за вбивство.

— Але ж я не вбивав! — вигукнув Баррент. — Ти повинен був знати про це!

— Звісно, знав, — мовив робот-сповідальник. — Але мої обов’язки суворо окреслені. Я засуджую, спираючись на свідчення, а не на інтуїцію. За законом, робот-сповідальник повинен зважати лише на неспростовні докази. Сумніви не беруться до уваги. По суті, вже сама присутність переді мною людини, звинуваченої в убивстві, є презумпцією її провини.

— Отже, проти мене були свідчення?

— Авжеж.

— Хто їх дав?

— Я не можу відкрити його ім’я.

— Ти повинен! — гарячкував Баррент. — На Землі настають інші часи. Засланці повертаються додому. Ти розумієш це?

— Цього слід було сподіватися.

— Мені потрібне ім’я донощика, — настоював Баррент. Він дістав з кишені свій променевик і наблизився до панелі.

— Машину не можна примусити, — попередив його робот-сповідальник.

— Назви ім’я! — вигукнув Баррент.

— Я не зроблю цього задля твого ж добра. Небезпека буде завелика. Повір мені, Вілле…

— Ім’я!

— Дуже добре. Ти знайдеш донощика в тридцять п’ятому будинку на Кленовій вулиці. Але я серйозно раджу тобі не ходити туди. Тебе вб’ють. Ти просто не знаєш…

Баррент натис на ґудзик, і вузький промінь пронизав панель. Лампочки спалахували й гасли, а він і далі перерізав плутанину дротів. Врешті всі вогники позгасали, і над панеллю закурився млявий сіруватий димок.

Баррент вийшов із будки; Знову поклавши променевих до кишені, він рушив на Кленову вулицю.

Він уже був тут. Баррент упізнав цю вулицю, що круто здіймалася схилом пагорбу поміж дубових та кленових дерев. Він пам’ятав пі старі ліхтарі, цю тріщину на тротуарі. Він дивився на до болю знайомі будинки, які, здавалося, нетерпляче схилилися до нього, немов глядачі в очікуванні останньої дії майже забутої драми.

Баррент стояв перед будинком номер 35 по Кленовій вулиці. Тиша, що сповила цей будинок із білими віконницями, вразила його своєю лиховісністю. Він дістав з кишені променевик, марно намагаючись збадьорити себе. Тоді пішов брукованою доріжкою до дверей і натис на них. Двері прочинилися. Баррент увійшов до приміщення.