Чтение онлайн

Звичайно, таке поводження вельми вразило Муфтика. Та що вдієш — мандрівка верхи на вовкові все тривала. І кумедний чоловічок зрозумів, що не варто йому більше й намагатися тікати. Деякий час Муфтик не думав ні про що, нібито від шаленої їзди його думки розтрусилися. Але перегодом він оговтався і почав знову мізкувати.

«Можливо, великий собацюга хоче затягти мене до свого помешкання, — припустив він. — Та чи є взагалі в лісовому закуті людське житло? Навряд. А все-таки? Відповідь на це, як мовиться, знає лише вітер…»

Вовк побіг швидше. Скоро він уже не біг, а летів, і вітер висвистував у Муфтикових вухах. Та ба, і вітер усе ж не відповів на жодне запитання маленького чоловічка.

І знагла вовк зупинився. Прислухався. Втягнув носом повітря. Що це могло означати? Муфтик теж намагався напружено вслухатися і вдивлятися у далечінь поверх вовкового зашийка, проте нічого особливого не помітив.

Що ж так раптово привернуло увагу звіра? Тепер вовк біг далі вельми обережно. Він старанно обминав усі відкриті місцини й увесь час тримався поміж кущів, не торкаючись при цьому жодної гілочки, щоб не чулося ані шереху. Сіроманець прокрадався — нібито плив крізь ліс, і Муфтикові здавалось, що він відчуває, як усе більше напружуються м’язи хижака.

Незабаром почулися голоси. Це були чоловічі голоси! Людські голоси!

«Ну, все ясно, — подумав полегшено Муфтик. — Це, безумовно, мисливці, або лісоруби, або щось подібне, і, звичайно, їхній собака. За мить я буду біля людей, ось-ось моя верхова мандрівка скінчиться!»

Вовк біг у напрямку людських голосів, але при цьому уповільнив крок і став ще обережнішим.

«Ага-а, — усміхнувся Муфтик. — Собака розуміє, що заподіяв шкоди, і не осмілюється постати перед своїм господарем. Його терзає сумління. І повинно терзати. Бо хіба личить порядному собаці утнути таке — серед білого дня хапати зубами вельмишановного Муфтика, закидати собі на спину й тягти до темного лісу!»

Нарешті сіроманець так наблизився до людей, що неважко було вирізнити окремі слова й фрази.

— Життя вовків грунтовно вивчено, — почув Муфтик глухуватий голос. — Але все одно, спостерігаючи за ними, можна виявити щось нове й захоплююче. — дзвінко відповів другий чоловік. — Я просто згоряю від нетерплячки глибше зазирнути в потаємний світ сіроманців. І якби нам поталанило щось довідатися нове, то я знав би, що недаремно прожив своє життя.

Тепер між хижаком і людьми був лише рідкуватий ліщиновий кущ, тож Муфтик крізь гілля міг чітко роздивитися двох незнайомців.

Низький голос належав бородатому молодикові в картатому картузі і високих чоботях. На шиї в нього висів бінокль. А другий чоловік був уже літній; на його лисині вигравали сонячні зайчики, а величезні окуляри із затемненими скельцями надавали обличчю чудернацького вигляду. Обоє мали за плечима рюкзаки. Муфтик із неабиякою цікавістю вслухався у їхню розмову, і йому стало ясно, що має справу з двома краєзнавцями, які збирають у цій місцині невідоме про вовків. Ну й дивина, невже тут, у лісі, і справді живуть сіроманці?

— Особливо мене цікавлять вовченята, — мовив голомозий. — Адже зараз у них вельми цікава пора — вони тільки-но починають жити самостійно.

— Саме так, — кивнув бородань. — І для того, щоб підготувати своїх вовченят до самостійного життя, старий вовк навчає їх гризти. Ох, якби хоч єдиний раз нам поталанило побачити, як старий сіроманець навчає своїх дітлашат гризти!

— Щодо цього нам, звісно, пощастило, — сказав задумливо лисий. — Не забуваймо, що вовк — втілення хитрощів. Йому набагато легше пильнувати за нами, ніж нам за ним. Безумовно, я не здивувався б ні на крихітку, якби цієї миті якийсь хитрюга-сіроманчик під кущем підслухав нашу розмову.

Бородань зайшовся сміхом.

І тієї хвилини Муфтика осяйнула думка: звичайно, в цьому лісі є вовки, принаймні один хитрий вовк, і саме т о й, на спині якого він уже довгенько й чудово скаче верхи! Жоден собака не зміг би так бігти — ані шереху за собою! Який це собака міг би отак уникати людей?! Ані один собака не зміг би отак поводитися з кумедним чоловічком — Муфтиком. Але, Боже милостивий, що ж, власне, хоче сіроманець од нього?

Зараз, правда, не час особливо сушити голову над цим питанням. Адже порятунок так близько. Порятунок був отам — за кущем. Там стояли люди. Ці люди неодмінно допоможуть йому, якщо вдасться гукнути їх на поміч. І діяти треба негайно, бо ж невідомо, чи надовго вовк причаївся між кущів.

Муфтик більше не наважувався скочуватися з вовчої спини, бо попереднього разу його спроба завершилася вельми журно. Про те, як сіроманець його тряс — мало душу не вийняв, — Муфтикові не хотілося і згадувати. Але що ж робити? Як людям подати знак, аби хижий звір наступної миті разом із ним не завіявся хтозна-куди?!

Маленький чоловічок поглянув угору. Гілля. Ліщинове гілля. Одна товста гілка прямісінько над головою! Ну, тепер роздумувати негоже!

Муфтик випростав угору руки і схопився за гілку. І так загойдався туди-сюди.

— Люди! — загорлав він. — Люди! Допоможіть!

І Муфтик рвонувся вгору пошвидше сховатися у верховітті!

Одначе цей намір залишився ніби вві сні: кумедний чоловічок не піднявся вгору ні на метр, бо його різко зірвали з гілки.

— Люди! — знову заволав він.

А ті самі люди через хвилину-другу були вже далеко. Муфтик безпорадно борсався, а вовчисько, тримаючи його в зубах, біг усе далі й далі.

— Ти чув? — запитав голомозий, здивовано поглянувши на бороданя.

— Начебто чув, — хитнув головою бородань.

Вони обійшли навколо ліщинового куща, але не помітили нічого підозрілого.

Коли вовк утік од табору, Півчеревичок наважився вилізти з авто і щодуху метнувся до Мохобородька. Мужня поведінка друга майже перемогла його страх, і тепер до Півчеревичка повернулася мова.

— Отакої! — захоплено вигукнув він. — Не збагну, як ти головешкою відігнав лісового хижака!

— Я ж тобі казав, що вогонь найкраще допомагає проти вовків, — усміхнувся Мохобородько.

— Справді, — просіяв Півчеревичок. — Вогонь — таки могутня річ!

Він усівся коло багаття. Не мав особливого бажання повертатися до фургончика, бо неждано-негадано йому дуже сподобався вогонь. Мохобородько підкинув у полум’я хмизу і сів поруч із Півчеревичком. Сон в обох і не торкався повік. Хоч сіроманець цього разу не завдав маленькому чоловічку особливого клопоту, все-таки він одігнав їхній сон.