Чтение онлайн

Старий вовк повернувся з нічної мандрівки. Вовченята кинулися йому назустріч, але цього разу він анічого не вполював. Адже малі хижаки повинні самі вчитися задирати, і великий сіроманець одразу ж опинився біля Муфтика й змусив його піднятися.

«Сподіваюсь принаймні, що зі своїм навчанням вовк не вельми поспішатиме, — подумав Муфтик, коли на вимогу дорослого сіроманця почав віддалятися від кубла. — Повторення — мати мудрості. Перш ніж почати мене гризти, все-таки їм треба до пуття опанувати попередні навички».

Муфтик ступав далі, а вовченята крадькома пробиралися услід за ним.

Півчеревичок і Мохобородько чимчикували лісом. Вони вже майже цілісінький день були в дорозі, одначе втоми не відчували. Не хотілося їм ні їсти, ні пити. Прагнули йти далі. Тривога за Муфтикову долю не дозволяла їм спочивати.

У пралісі нелегко триматися правильного напрямку. Та друзям допомагала величезна ялина. Кілька разів Півчеревичок вилізав із молочного бідона і видряпувався на дерево, щоб уточнити місце розташування. Адже тієї місцини, звідки чулося завивання, вони мусили дістатися. Від велетенської ялини Півчеревичок і Мохобородько відхилятися не мали права.

Друзі невтомно крокували далі.

— Чи тобі не заважає панцир? — обмовився Мохобородько.

Півчеревичок махнув рукою:

— Щось муляє в плечах. Трохи поношу — і все буде гаразд.

— Безумовно, — погодився Мохобородько. — До всякої речі треба звикнути.

Але небавом Півчеревичок сказав:

— Щось надто муляє.

Він вибрався із бідона і потягнувся.

— Я полізу на дерево, — мовив він. — Треба поглянути, чи не збились ми, бува, з дороги. І окрім цього, видряпуватись на дерево набагато приємніше, ніж носити лати.

Мохобородько не заперечував. Поряд росло високе дерево, Півчеревичок підстрибнув до нижніх гілок і швидко видряпався нагору.

А Мохобородько, в якого від утоми підкошувались ноги, сів спочити коло дерева. І Комірець, схоже, відчув, що треба перевести дух. Він опинився біля Мохобородька, влігся поруч і поклав голову на коліна кумедному чоловічкові.

— Що, золотенький? — здивувався Мохобородько, погладжуючи собача. — Ти знову тремтиш?!

Так і було. Комірець тремтів, правда, не дуже, але всім тілом і не перестаючи. Яка причина? А що як… Проте Мохобородько не встиг до пуття обдумати, як з верховіття долинув окрик Півчеревичка:

— Ой леле! Велика ялина зникла!

Мохобородько ошелешено підхопився.

— Неймовірно, — відгукнувся він, але таким зніченим голосом, що Півчеревичок його не почув.

Мохобородько відчув, що став тремтіти точнісінько, як Комірець. Чи не причепилася до собачати якась хвороба?

— Ялина зникла! — повторив Півчеревичок і почав спускатися.

Опинившись на землі, він хутенько забрався в молочний бідон і сказав:

— До кожної речі треба звикнути. Ось мені вже не муляє.

А Мохобородько тільки й думав-гадав про височенну ялину.

— Як могла зникнути ялина? — отетеріло бубонів вій.

— Можливо, тим часом ялину спиляли.

Це видавалося єдиним осмисленим поясненням. Але ж по яких прикметах тепер іти далі?

— Ти дивився навсібіч? — поцікавився Мохобородько.

— Навсібіч, — ствердив Півчеревичок. На деякий час запала гнітюча тиша. Тільки Комірчик стиха скавулів.

— Я дивився в усіх напрямках, — бідкався Півчеревичок. — Адже згори все добре видно. Це — височезне дерево, а я погойдувався на самій верхівці. Ялини-велета не видно ніде.

Знову запанувало мовчання. І раптом Півчеревичок і Мохобородько помітили, що Комірець заходився тривожно обнюшкувати навколо: то бігав туди-сюди, то по колу, то лісовою галявою, майже торкаючись писком землі.

— Нібито щось шукає, — припустив Півчеревичок.

— І, здається, щось знайшов, — сказав Мохобородько.

Комірець і справді щось тримав у зубах, щось брунатне й невизначене. Здаля не можна було зрозуміти, яка це річ.

— Комірчику, сюди! — вигукнув Півчеревичок.

Собача послухалося і обережно поклало свою знахідку, стурбовано поглянувши на Півчеревичка й Мохобородька.

— Боже мій! — вигукнув Півчеревичок.

— Адже це, це ж…— затнувся Мохобородько. — Це ж, образно кажучи, нібито часточка нашого дорогого колишнього друга!

Обоє друзів почувалися, як громом прибиті — Комірчик знайшов шматину Муфтикової муфти!

— Ох, бідолашний друже! — став побиватися Півчеревичок. — Невже це все, що залишилось по тобі?

— Не варто увесь час думати про найгірше, — порадив Мохобородько.

Він поклав до своєї кишені шматочок муфти і додав:

— Може, колись ще пришиємо на місце.

Комірець, як і раніше, непокоївся. Знайдений шмат муфти додав йому старанності, і схоже, що він прагне винюхувати далі. Одначе в той час собача явно відчувало страх і помітно тремтіло.

— Дивно, — мізкував Півчеревичок. —Велетенської ялини немає, і все-таки ми просуваємося правильно.

І раптом обличчя Мохобородька осяяла білозуба усмішка.

— Послухай! — вихопилось у нього. — Це ж оте саме дерево, на яке ти залізав — ота сама ялина. Це, їй-бо, велетенська ялина, чи не так?

Двійко друзів одночасно поглянули на ялинову верхівку. Вона височіла над лісом. Ну, звичайно! Та сама ялина! Загадку розв’язано. Ялина, котра таємниче зникла, знайшлася.

Знайшлась і шматина з Муфтикової муфти. І саме з цього місця чулося вовче завивання. Комірець розхвилювався. Зрозуміла річ, неважко було збагнути, що все це означало.

— Ми прибули, — сказав Мохобородько. Вони обоє зрозуміли, що настала вирішальна мить.

— Я йду, — кинув Півчеревичок.

— Куди? — запитав Мохобородько.

— Хто-хто, а Комірець візьме правильний слід, — припустив Півчеревичок. — А ти зачекай тут, адже не маєш жерстяного панцира, який би тебе захищав од вовчих іклів.

Мохобородько вагався. Голос серця наказував йому йти разом із Півчеревичком, а розум — навпаки. І зрештою гору взяв розум, і Мохобородько лишився. Найдоцільніше, якщо вони двоє не кидатимуться прожогом у невідоме. Нехай усе-таки Півчеревичок з’ясує трохи, що й до чого. Напевне, йому стане в пригоді панцир з бідона. А коли з ним усе-таки трапиться лихе, все одно справа цілком не загине, бо тоді почне діяти він, Мохобородько. Тож цієї миті він вирішив залізти на височенну ялину і спробувати звідтіля пильнувати за Півчеревичком.