Чтение онлайн

Лежачи на дивані старої, він здивовано роззирнувся довкола. «Бувають же такі яскраві сни! – сказав він собі. – Ладен заприсягтися, що я був нещасною білкою, товаришем морських свинок, але при цьому великим кухарем. Ну й посміється ж мати, коли я все їй розповім! Але, напевно, вона й посварить мене за те, що я заснув у чужому домі, замість того, щоб допомагати їй на ринку».

Із цими думками він підвівся, бажаючи піти. Усе тіло його, однак, зовсім затерпло від сну, особливо потилиця, він просто не міг як слід поворушити головою.

Коли він прийшов на ринок, мати сиділа на своєму місці і в кошику в неї було ще досить багато овочів, отже, спав він недовго. Але йому здалеку здалося, що вона дуже засмучена: вона не закликала покупців і сиділа, підперши голову рукою.

Нарешті він набрався духу, підкрався до неї ззаду, лагідно поклав руку їй на плече і сказав:

– Матінко, що з тобою? Ти сердита на мене?

Жінка обернулася до нього й одразу відсахнулась.

– Чого тобі треба, гидкий карлику? – вигукнула вона. – Іди геть! Терпіти не можу таких жартів.

– Та що з тобою, матінко? – спитав Якоб злякано.

– Іди своєю дорогою! – сердито відповіла Ганна. – У мене ти нічого не заробиш своїм кривлянням, бридка потворо!

«Далебі, Бог відібрав у неї розум!» – подумав хлопчина.

– Схаменись, мила матінко, я ж твій син, твій Якоб.

– Погляньте-но на цього гидкого карлика! – звернулася Ганна до сусідки. – Він сміється з мого горя. Безсовісний!

Тут сусідки почали на всі заставки лаяти його за те, що він сміється з горя бідолашної Ганни, у якої сім років тому вкрали красеня хлопчика, і грозитися, що коли він не забереться, вони накинуться на нього й подряпають.

Бідолашний Якоб не знав, що йому про все це й думати. Адже він трохи поспав і повернувся, а мати й сусідки кажуть про якісь сім років! І називають його бридким карликом!

Очі його наповнилися слізьми, і він засмучено подибав до хижі, де шевцював його батько. Дійшовши до шевцевої халупи, він став біля дверей. Майстер був такий зайнятий роботою, що не помітив його. Але, випадково глянувши потім на двері, він упустив на підлогу черевик, дратву та шило і скрикнув:

– Боже мій, що це?

– Доброго вечора! – сказав Якоб, заходячи в лавку. – Як вам живеться?

– Погано! – відповів батько, не впізнаючи Якоба. – Справа в мене перестала йти на лад. Я старішаю, а підмайстер мені не по кишені.

– Хіба ви не маєте сина, який міг би допомагати вам у роботі? – спитав Якоб.

– Мав я сина, звали його Якоб, зараз це був би хлопець двадцяти років, який іще й як зміг би мені допомагати. Уже в дванадцять років він був послужливим та спритним і на ремеслі вже знався, та й із себе був гарний. Він приманив би мені таких замовників, що я скоро перестав би лагодити дрантя, а шив би тільки нове взуття!

– Де ж він? – із тремтінням у голосі спитав Якоб.

– Бог знає, – відказав той. – Сім років тому його вкрали в нас на ринку. Пам'ятаю, як дружина прийшла додому з плачем і кричала, що чекала на хлопчика весь день, скрізь шукала його й не знайшла. Прийшла на ринок якась потворна баба й купила стільки, що їй самій не донести. Моя дружина послала з нею нашого хлопчика і більше його не бачила. Ми оголосили про зникнення, ходили по будинках, розпитували. Усе марно. І ту жінку теж ніхто не знав. Але одна старезна баба сказала, що це була зла фея Травознайка, що раз на п'ятдесят років приходить до нашого міста на закупи.

Хлопчик зрозумів, що не сон бачив, а сім років прослужив у злої феї. Сім років юності вкрала в нього стара, а що він отримав натомість? Навчився чистити черевики з кокосового горіха та мити скляну підлогу! Пізнав усі таємниці кухні! Він мовчав кілька хвилин. Нарешті батько спитав його:

– Чи не бажаєте ви замовити в мене що-небудь? Наприклад, пару черевиків або футляр для вашого носа?

– Дався ж вам мій ніс, – сказав Якоб. – Нащо мені футляр для нього?

– Що ж, – відказав швець. – Це як кому до смаку. Але якби в мене був такий страшний ніс, я замовив би футляр для нього з лакованої шкіри. Щоправда, знадобився б не менш аніж лікоть шкіри, зате ви були б чудово захищені! А так ви, напевно, вдаряєтеся носом об кожен одвірок.

Хлопчик занімів від жаху й помацав свій ніс. Ніс був товстий і добрих дві п'яді завдовжки! Отже, і вигляд його змінила стара. Ось чому його не впізнала мати, ось чому його обзивали гидким карликом!

– Майстре, – сказав він, ледь не плачучи, шевцеві, – чи немає в вас поблизу дзеркала, щоб мені подивитися на себе?

– Молодий пане, – суворо відказав батько, – не така у вас зовнішність, аби зробити вас марнославним, і ви не маєте причини ненастанно дивитися на себе в дзеркало.

– О, дайте мені все-таки поглянути в дзеркало! – вигукнув Якоб. – Марнославство тут ні до чого.

– Облиште, я не маю дзеркала. У дружини, правда, є маленьке, але я не знаю, де воно. На тому боці вулиці живе цирульник, він має дзеркало вдвічі більше, ніж ваша голова.

Із цими словами батько м'яко виштовхнув його за поріг, замкнув за ним двері та знову сів за роботу. А Якоб попрямував до цирульника, якого добре знав у давні часи.

– Доброго ранку! – сказав він. – Будьте ласкаві, дозвольте мені поглянути у ваше дзеркало.

– Із задоволенням, ось воно, – вигукнув цирульник. – Який ви красунчик!

Якоб підійшов до дзеркала й роздивився себе. На очах у нього з'явилися сльози. Очі його зробилися маленькими, як у свині, ніс був величезний і нависав над ротом та підборіддям, шия, здавалося, геть зникла, бо голова його зовсім увійшла в плечі й лише з величезним болем поверталася праворуч і ліворуч. Зросту він був усе такого самого, як сім років тому, коли мав дванадцять літ. Але він виріс у ширину, спина та груди дуже випнулись і нагадували невеличкий, але туго напханий мішок. Цей товстий тулуб сидів на маленьких слабких ніжках, яким, здавалося, був не під силу такий тягар. Але тим довшими здавалися руки, що звисали в нього з плечей. Кисті їх були грубі, жовтувато-коричневі, пальці довгі, і, добре витягнувши їх, він міг дістати ними до підлоги, не нахиляючись. Якоб перетворився на потворного карлика.

Тепер він згадував той ранок, коли до кошиків його матері підійшла ця стара. Усім, що він тоді вилаяв у ній, наділила вона його, і тільки шию зовсім знищила.

Спотворивши Якобу зовнішність, лиха жінка не завдала, однак, жодної шкоди його розуму, але думав і відчував він уже не так само, як сім років тому. За цей час він зробився, здавалося йому, мудрішим, розумнішим. Він сумував не за своєю втраченою красою, а лише через те, що його, як собаку, прогнали від батькових дверей. Він вирішив іще раз спробувати щастя в матері.